— Ну що, тепер переконався, що син твій? А зараз я подаю на розлучення, раз ти в мені сумнівався! — заявила я чоловікові.
Артем стояв навпроти, наче скам’янілий. У його руках конверт із результатами тесту на батьківство та моя заява про розлучення. Два вироки, винесені його власними руками.
— Аліно… — прохрипів він.
Я стримала себе, щоб не обійняти його, не пробачити. Не могла. Він перетнув межу.
— Ось. Те, чого ти так хотів, — сказала я, намагаючись, щоб голос звучав рівно і безжалісно. Виходило погано.
— Я… я не розумію… Як все так сталося? — він дивився на мене розгублено, наче маленький хлопчик, загублений у натовпі.
Мені хотілося крикнути йому: “Та тому, що ти дурень! Тому, що ти дозволив своєму батькові влізти в наше життя! Тому, що ти не повірив мені!” Але я промовчала.
Всього три місяці тому в нашому житті панувала казка. Ми з Артемом, три роки у шлюбі, шалено кохали одне одного. Поява нашого сина, Максима, стало апогеєм нашого щастя. Так, Максим народився темноволосим. Так, це не відповідало світлій породі Артемового роду. Але хіба це привід для сумнівів?
Спочатку всі були щасливі. Особливо батьки Артема. Дідусь Іван Петрович і бабуся Софія Іванівна раділи онукові. Бабуся постійно твердила, який Максим кремезний, здоровий. А дідусь… він почав придивлятися. Спочатку нишком, а потім все настирливіше.
Перший дзвіночок пролунав на хрестинах Максима. Іван Петрович, випивши чарку, підійшов до мене й сказав:
— Знаєш, Аліно, гарний хлопчик у вас вийшов. Міцний. Правда, ось волосся… У нас в роду всі світленькі були в дитинстві.
Я відмахнулася.
— Ну й що? У когось же він має бути темненьким. Може, в мене? У мене мама темноволоса була.
Він подивився на мене з сумнівом.
— Може бути, може бути… Але чомусь я сумніваюсь… З віком зазвичай проявляється.
Я розповіла про це Артему. Він лише розсміявся.
— Дурниці! Тато просто старий буркотун. Не звертай уваги.
Але я звернула. Тому що з кожним днем помічала, як Іван Петрович все пильніше вдивляється у Максима. Як він дістав старі фотографії, порівнював риси обличчя Максима з обличчями Артемових у дитинстві. Як він робив «випадкові» зауваження про те, що «у всіх роличів було світле волосся».
Артемові я скаржилася кожного дня, але він відмахувався:
— Алін, ну що ти вигадуєш? Тато у віці, йому занятися нема чим. Ти ж знаєш, який він у нас.
Але сумніви поступово закрадалися і в його голову. Я бачила, як він дивиться на Максима, як намагається знайти в ньому свої риси. Як стає все мовчазнішим і задумливим.
Однієї ночі я прокинулася від його тихого схлипування.
— Що трапилося, любий? — запитала я, обіймаючи його.
Він довго мовчав, а потім зізнався:
— Я не можу спати. Мені здається, що Максим на мене зовсім не схожий. Я постійно думаю про слова батька.
Я відчула, як всередині все закипає.
— Ти серйозно, Артеме? Ти віриш своєму батькові більше, ніж мені? Ти сумніваєшся у мені через колір волосся твого сина?
Він схопив мене за руки.
— Ні, що ти! Я просто… я просто хочу бути впевненим. Розумієш? Мені потрібне це батьківство.
— А що тобі заважає бути впевненим? Тобі мало моєї любові? Нашого шлюбу? Нашого сина? — я відчувала, як сльози мене давлять.
Він мовчав.
Іван Петрович телефонував йому щодня. Я чула уривки їхніх розмов.
— Ти повинен дізнатися правду, Артеме. Ти повинен зробити тест на батьківство. Це ж твій обов’язок перед нашим родом!
Артем чинив опір. Я чула, як він кричить у трубку:
— Тато, годі! Я люблю Аліну й Максима! Я не хочу нічого перевіряти!
Але Іван Петрович був непохитний. Він тиснув на нього, грав на його почуттях, сварився.
І одного разу Артем зламався. Він підійшов до мене ввечері, коли Максим спав. Виглядав він побитим і розгубленим.
— Алін, нам потрібно поговорити, — сказав він тихим голосом.
Я похолола. Я знала, що зараз станеться щось несподіване.
— Я… я думаю, нам потрібно зробити тест на батьківство, — випалив він.
Я не повірила своїм вухам.
— Що ти сказав? — запитала я, намагаючись зберігати спокій.
— Тест. На батьківство Максима, — повторив він, уникаючи мого погляду.
Я відчула, як світ руйнується навколо мене. Як усе, у що я вірила, розсипається в порох.
— Ти… ти серйозно? Ти дійсно хочеш це зробити? — запитала я, відчуваючи, як сльози обпалюють щоки.
Він кивнув.
— Але навіщо? Навіщо тобі це? Ти що, мені не віриш?
— Я… я просто хочу заспокоїтися. Мені потрібен доказ. Це просто формальність, Алін. Не приймай близько до серця.
Формальність? Він називає це формальністю?
— Ти розумієш, що ти робиш, Артеме? Ти розумієш, що після цього кроку шляху назад не буде? Ти сумніваєшся в мені, Артеме? Ти сумніваєшся в нашому коханні? Ти думаєш, я могла тебе обдурити?
Він мовчав.
— Ти робиш це за наполяганням свого батька, так? Це він тобі сказав? — я продовжувала кричати, не в силах стримати емоції.
Він знову мовчав.
— Я тебе попереджаю, Артеме. Якщо ти це зробиш, між нами все скінчено. Я не зможу жити з людиною, яка мені не вірить. Яка ставить думку своїх батьків вище за мою. Яка ображає мене подібним чином.
Він спробував обійняти мене, але я відштовхнула його.
— Не чіпай мене! Ти сам зробив свій вибір. Ти сам вирішив, кому вірити. Тепер живи з цим.
Я пішла у дитячу й замкнула двері на ключ. Проплакала всю ніч. Я не могла повірити, що він здатний на таке. Що він зрадив мене. Що він знищив наше кохання.
Наступні два тижні були пеклом. Артем жив у іншій кімнаті. Ми майже не розмовляли. Він намагався вибачитися, намагався пояснити, що просто хотів заспокоїтися. Але я не слухала. Я не могла його пробачити.
Коли результати прийшли, він приніс мені торт і квіти. У нього був такий винуватий вираз обличчя, що мені стало його шкода. Але жалість швидко пройшла.
— Я знав, що все буде добре, — сказав він із полегшенням. — Я просто мав переконатися.
Я взяла конверт із результатами тесту. Так, він був батьком Максима. І що?
— Ти отримав те, чого хотів, Артеме. Папірець, який підтверджує твоє батьківство. Мої вітання, — сказала я крижаним тоном.
— Алін, ну прости мені. Я дозволив батькові влізти в наше життя. Я більше ніколи цього не зроблю. Будь ласка, давай забудемо про це і почнемо все спочатку, — він благав мене.
Я похитала головою.
— Ні, Артеме. Нічого вже не буде як колись. Ти сумнівався в мені. Ти образив мене. Ти показав, що я для тебе — ошуканка. Цього я тобі пробачити не зможу.
Я простягнула йому заяву про розлучення.
— Ось. Підпиши. Я не хочу більше тебе бачити.
— Аліно, будь ласка… Не роби цього. Я люблю тебе. Я люблю Максима.
— Ти любиш свого батька більше, Артеме. А мене ти зрадив, — відповіла я і вийшла з кімнати.
Наступні дні пройшли, як у тумані. Я збирала речі, готувала документи. Артем ходив за мною слідом, благав мене передумати. Але я була непохитна.
— Справа не в сумнівах, Артеме. Справа в тому, що ти поставив думку своїх батьків вище за мою чесність. Ти попросив науковий доказ моєї вірності. Як я можу жити з такою людиною? Ти зрадив моє кохання, Артеме. Цього я тобі ніколи не пробачу.
— Прости мені, Аліно… Прости мене… — тільки й твердив він.
— Я, можливо, і пробачу тебе колись. Заради Максима. Але жити з тобою я більше не зможу, — відповіла я і захлопнула за собою двері.
Після мого відходу дім здавався порожнім. Фотографії на стінах нагадували про наше минуле щастя. Про те життя, яке ми зруйнували своїми руками.
Стосунки з батьком Артем розірвав. Звинувачував його в усьому. Спілкувався лише з матір’ю. Та, між іншим, була на моєму боці.
По вихідних Артем приходив у парк і спостерігав за мною та Максимом здалеку. Не наважувався підійти. Я бачила його. Бачила його відчай і каяття.
Одного разу я помітила, як він стоїть під дощем, дивлячись на нас. Мені стало його шкода, і я пішла назустріч.
— Аліно… Давай поговоримо, — сказав він благальним голосом.
Я похитала головою.
— Нам немає про що говорити, Артеме. Все вже сказано.
Я взяла Максима за руку й пішла. Залишивши його стояти під дощем, у самотності й відчаї.
Того вечора я отримала від нього повідомлення. «Прости. Я люблю вас двох». Я прочитала його й заплакала. Занадто пізно, Артеме. Занадто пізно.
Я так і не пробачила його. Він намагався, телефонував, писав, приходив. Але я була непохитна. Він заплатив надто високу ціну за свою слабкість. За те, що послухав свого батька. За те, що сумнівався в мені. Він втратив свою родину. Втратив свою любов. І винен у цьому був лише він сам.
Я часто думаю про нього. Думаю про те, як могло б все скластися, якби він повірив мені. Якби він не дозволив своєму батькові зруйнувати наше життя. Якби… якби… якби…
Але «якби» не буває. Є лише те, що є. І я маю жити далі. Жити заради Максима. Жити для себе.
Ціна правди виявилася надто високою. І заплатили за неї всі ми. Особливо Артем. І зрозумів він це занадто пізно. Занадто пізно, щоб щось змінити.
Минув рік. Максим зробив свої перші впевнені кроки, сказав перше «мамо» так чітко, що в мене защеміло серце. Я повернулася до роботи, зняла невелику, але світлу квартиру. У ній не було важких спогадів — лише тиша, дитячий сміх і відчуття, що я знову дихаю.
Я стала спокійнішою. Сильнішою. Я більше не здригалася від дзвінків і не чекала, що хтось засумнівається в мені. Моє життя нарешті належало мені.
Артем платив аліменти справно. Бачився з Максимом — спершу ніяково, обережно, ніби боявся зробити зайвий крок. Я не заважала. Він був хорошим батьком. Але вже не моїм чоловіком. Іван Петрович так і не попросив вибачення. Та мені було байдуже. Його слова більше не мали наді мною влади.
Якось у парку Артем підійшов ближче, ніж зазвичай. Максим сміявся в нього на руках, тягнувся до батька.
— Він так на тебе схожий, — тихо сказав Артем. — І не через тест.
Я подивилася на них і раптом зрозуміла: образи більше немає. Лише спокій.
— Я знаю, — відповіла я. — Але мені не потрібно було це доводити.
Він кивнув. У його очах було прийняття. І, можливо, вперше — справжня дорослість. Ми попрощалися рівно, без образ. Кожен пішов своєю дорогою. Я йшла додому, тримаючи Максима за маленьку теплу долоньку, і думала про одне: довіра — це не папірець із печаткою. Це вибір. Щоденний. І якщо його не зробили вчасно — жодна правда вже не врятує любов. Але життя — врятує. І воно в мене ще буде. Обов’язково.
