Надія Василівна сиділа на кухні, обхопивши долонями тепле горня з липовим чаєм. На вулиці лютував січень — такий, якого в їхньому містечку не бачили років двадцять. Шибки розмальовані інеєм так щільно, що світу білого не видно, а старий ясен під вікном стогнав від кожного пориву вітру.
Але справжній мороз був не на вулиці. Він оселився в її душі годину тому, коли вона спустилася в погріб і побачила «катастрофу».
Надія Василівна завжди вважала себе жінкою загартованою. Вона пережила дефіцити, дев’яності, виростила трьох доньок без допомоги чоловіка, який рано пішов із її життя. Але зараз, дивлячись на темні купки картоплі, вона відчула себе беззахисною дитиною.
— Змерзла, — прошепотіла вона, торкаючись пальцем розм’яклої бульби. — Як же так, Надіє? Ти ж і соломою вкривала, і старі фуфайки мостила…
Картопля сорту «Беллароза», яку вона так ніжно відбирала — рожева, чистенька, — тепер виглядала як мокрий камінь. Морква, що мала хрустіти в борщі, стала м’якою, мов пластилін. Навіть буряки, ці міцні хлопці в темних каптанах, здалися під натиском аномального холоду.
Для сусіда це була б просто втрачена городина. Для Надії Василівни це була втрата цілого року її життя. Це були її «тренажерний зал», «психолог» і «соціальна мережа», закопані в чорнозем.
Раптом на столі завібрував смартфон. Спільний чат у WhatsApp під назвою «Мамуся і квіточки» ожив.
На екрані з’явилося три обличчя. Віка, старша, з Праги. Вона сиділа в офісі, на фоні скляних перегородок, у білій сорочці. Леся, середня, з передмістя Лондона. Вона виглядала втомленою, бо щойно вклала дітей і тепер пила каву. Наталка, найменша, «мізинчик», яка зараз жила в Мілані й виглядала так, ніби щойно зійшла з обкладинки журналу.
— Мам, ти чого така зажурена? — першою запитала Віка. — Знову тиск? Я ж казала, пий ті таблетки, що я передала! — Та ні, Вікуся… Таблетки п’ю. Тут інше. У погріб ходила. Все пропало. Картопелька моя, морква… Все вимерзло дощенту.
У чаті запала тиша. Потім Леся важко зітхнула: — Мамо, ну Господи, знову цей плач за врожаєм! Ми ж тобі ще в жовтні казали: залиш ту дачу, вона тебе з’їсть. — Лесю, але ж вона така смачна була, домашня… — спробувала виправдатися Надія Василівна. — Мамо, — втрутилася Наталка, поправляючи шовкову хустку на шиї. — Слухай уважно. Кілограм картоплі в супермаркеті коштує копійки. Вона помита, відібрана, лежить собі в сіточці й посміхається. Тобі не треба заради неї стояти раком під сонцем три місяці. — Але ж вона не пахне так, як моя! — вигукнула Надія Василівна, відчуваючи, як підступають сльози. — Ви ж самі, як приїжджали влітку, то молоду картопельку з кропом так тріскали, що аж за вухами лящало! — Мамусю, — м’яко сказала Віка. — Ми її їли, бо це був твій дім. Але ми б так само радісно їли і куповану. Ми хочемо бачити тебе відпочилою. Ти на пенсії! Ти маєш ходити в парк, дивитися серіали, може, на курси якісь піти… — На які курси, Віка? У нашому містечку курси тільки одні — «Як вижити на пенсію і не здуріти від самотності», — відрізала мати.
— Короче, мам, — підсумувала Леся. — Не смій тягати ті гнилі відра. Викинь усе і забудь. Я тобі зараз скину гроші на картку. Купи собі все, що треба. І більше ніяких городів. Обіцяєш?
Надія Василівна дивилася на три рідні обличчя. Вони любили її, вона це знала. Вони хотіли їй добра. Але вони не розуміли, що ця картопля була останньою ниточкою, яка зв’язувала її з тим часом, коли вони всі були разом, коли в хаті пахло свіжовипеченим хлібом, а на столі завжди стояла миска з овочами з власного саду.
— Обіцяю, — тихо збрехала вона.
Після розмови Надія Василівна довго сиділа в темряві. Гроші на картку «дзинькнули» вже через п’ять хвилин. Сума була такою, що можна було купити не картоплю, а цілу вантажівку чіпсів. Але радість не приходила.
Наступного ранку вона вдяглася потепліше і, переступаючи через кучугури, пішла до сусідки — баби Галі. Галя була її давньою соратницею по «городніх військах».
Зайшовши в хату до подруги, Надія побачила картину маслом: Галя сиділа посеред кімнати, а навколо неї на газетках лежала… картопля. — Галю, ти що, теж змерзла? — Змерзла, Надійко. Тільки та, що в коридорі стояла, вижила. А в погребі — кисіль. — Мої дівчата кричать, щоб я все кинула. Кажуть: «Мамо, купуй усе в магазині». Гроші прислали. Галя відклала вбік гнилу бульбу і подивилася на подругу поверх окулярів. — А ти що? — Та що я… Сказала «добре». А в самої руки чешуться. Як я весну зустріну без насіння? Це ж як Великдень без паски. — Слухай сюди, Надька. Мої теж з Києва дзвонять, лекції читають про «ефективне дозвілля». Але я так скажу: магазинна картопля — вона без душі. Вона водяниста, солодка, і хто знає, чим її там кропили. Ми зробимо так. У мене є родич у селі за сорок кілометрів, у нього погріб глибокий, там мороз не взяв. Поїдемо наступного тижня, візьмемо відро «Слов’янки» і трохи «Рокко». На розвод вистачить.
Надія Василівна відчула, як у грудях потеплішало. — А дівчатам що скажу? — А нічого не кажи! — хитро підмигнула Галя. — Скажеш, що квіти садиш. Квіти вони дозволяють. А ми між айстрами і чорнобривцями — оп! — і рядочок помідорів. Між петуніями — моркву. Хто там у тому відеодзвінку розбере, що у тебе з землі стирчить?
Пройшов тиждень. Надія Василівна, озброївшись «дотаціями» від доньок, таки пішла в магазин. Купила найкращого масла, гарного чаю, фруктів. Але біля ящика з картоплею зупинилася. Картопля була чистою, великою, але якоюсь… неживою. Вона купила два кілограми, зварила вдома, спробувала. — Наче мило їм, — пробурмотіла вона.
Вона згадала, як Віка, Леся і Наталка були малими. Тоді город був не хобі, а способом вижити. Вона пам’ятала, як вони вчотирьох виходили на ділянку. — Мам, я знайшла найбільшого жука! — кричала маленька Наталка. — А я вже цілий рядок просапала! — хвалилася Віка.
Тоді вони були командою. Тепер доньки стали успішними, самодостатніми жінками. Вони вирвалися з цієї землі, з цієї глини, і тепер вона здавалася їм чимось брудним і непотрібним. Вони хотіли вберегти матір від важкої праці, не розуміючи, що саме ця праця тримає її при пам’яті й силах.
Коли людина перестає щось вирощувати, вона починає в’янути сама.
Навесні Надія Василівна почала «операцію прикриття». Коли доньки дзвонили, вона показувала їм підвіконня. — Ой, мам, які гарні петунії! — раділа Наталка з Мілана. — Так, доню, квіточки… — посміхалася Надія Василівна, ховаючи за великими лотками з квітами ящики з розсадою помідорів сорту «Бичаче серце».
Вона навчилася ставити телефон так, щоб у кадр не потрапляли старі робочі рукавиці та мішки з добривами.
Одного разу Леся запитала: — Мам, а що це за шум на фоні? Наче хтось лопатою б’є? — То сусіди, доцю, сусіди! — швидко зорієнтувалася Надія. — Галя ніяк не заспокоїться, все щось копає. А я що? Я на шезлонгу сиджу, книжку читаю, як ви й казали.
Насправді в цей момент Надія Василівна стояла посеред городу, вкрита легким пилом, зі скуйовдженим волоссям, але з абсолютно щасливими очима. Вона вже посадила «ту саму» картоплю від Галіного родича. Кожна висаджена картоплина була для неї маленькою перемогою над морозом, над самотністю і над «магазинним» способом життя.
Минуло пів року. Настав серпень. До Надії Василівни нагрянув «десант» — усі три доньки вирішили зробити сюрприз і приїхати одночасно на тиждень.
Коли вони зайшли на подвір’я, то застали картину: мати, у старій хустці, витягає з печі величезне чавунне деко. У повітрі розпливався такий аромат, від якого в дівчат, що звикли до смузі та авокадо-тостів, миттєво потекла слина.
Це була запечена картопля. Золотиста, з хрусткою скоринкою, присипана свіжим кропом і часником. А поруч на столі — миска з помідорами, які пахли сонцем, і огірки, ще вкриті ранковою росою.
— Мамо… — Віка підозріло подивилася на город, який за хатою буяв зеленню. — Ти ж казала, що тільки квіти… — А це і є квіти, — спокійно відповіла Надія Василівна, розкладаючи картоплю по тарілках. — Квіти моєї душі.
Дівчата мовчки сіли за стіл. Наталка взяла першу картоплину, обережно відкусила і заплющила очі. — Боже… Це ж той самий смак. Як у дитинстві. — У магазині такої немає, — тихо додала Леся, потягнувшись за помідором.
Надія Василівна дивилася на своїх дорослих доньок, які зараз знову стали тими самими малими дівчатками з брудними колінами, і посміхалася. Мороз тієї зими знищив врожай, але він не зміг знищити її потребу дбати про них.
— Ну, що, «європейки», — з іскринкою в очах сказала вона. — Гроші ваші я витратила на гарну справу. Купила найкращий гній у районі. Так що їжте, не обляпайтесь.
Дівчата перезирнулися і вибухнули сміхом. — Ну ти й партизанка, Надія Василівна! — сміялася Віка. — Гаразд, твоя взяла. Але наступного року на копання картоплі ми замовляємо тобі професійну техніку. — Домовилися, — хитро відповіла мати, вже плануючи, де наступної весни посадить ще й солодкий перець.
Автор: Наталія
