Приїхавши на дачу з донькою, Ольга заклякла біля хвіртки – у дворі було чоловік двадцять.
Ольга вела машину по просілочній дорозі, а на задньому сидінні дрімала Маша у своїй новій кофтинці.
Десятиліття доньки вони з Денисом планували відзначити тихо: шашлики на дачі втрьох, торт з малиною з власного саду та вечірня риболовля біля ставка.
Після двох нічних змін Ольга мріяла тільки про одне — тишу та спокій.
— Мам, а ми точно самі будемо? — сонно пробурмотіла Маша.
— Звісно, сонечко. Тато вже там, розводить мангал.
Але щойно вони під’їхали до ділянки, Ольга зрозуміла: щось пішло не так.
На траві перед будинком красувався величезний надувний батут, з якого визирали дитячі голови.
Біля веранди юрмилися дорослі з келихами, а з колонок гриміла музика так, що сусідський пес заходився гавкотом.
По двору метався клоун у помаранчевій перуці та дудів у дудку.
— Оце так! — заверещала Маша, миттєво прокинувшись. — Мам, ти ж казала, ніякого свята!
Ольга мовчки вийшла з машини. Біля хвіртки її зустрів Денис із винним обличчям.
— Я не знав, — видихнув він, не давши дружині й слова мовити. — Присягаюсь, я поняття не мав. Вони зателефонували годину тому, сказали, що вже виїжджають із «невеличким сюрпризом». А тут… — він обвів рукою хаос навколо. — Батут привезли, аніматора найняли, гостей зібрали. Я намагався зупинити, але…
Назустріч їм уже йшов Віктор Петрович — батько Дениса, кремезний чоловік з лисиною, у гавайській сорочці.
За ним дріботіла його дружина Галина Іванівна з тацею канапок.
— А ось і наша іменинниця! — заревів свекор, розводячи руки. — З днюхою тебе, мала! Дивись, який батут дід притягнув! Топчик же?
Маша радісно кинулася до нього, а Ольга залишилася стояти, відчуваючи, як усередині закипає щось гаряче.
— Вікторе Петровичу, ми ж домовлялися… — почала вона, але той махнув рукою.
— Ой, годі! Онучці десять років, це ж подія! Ми тут замутили все за вищим розрядом. Аніматор — професіонал, п’ять тисяч коштує за дві години. Батут — сім тисяч. Їжі замовив на всю компанію, теж у копієчку влетіло.
— Але ми не просили… — намагалася вставити Ольга, але свекруха вже тягла її до веранди.
— Олю, не стій стовпом! Іди переодягнися, гості вже пів години чекають. Я їм кажу: господиня затримується, вона ж лікарка, розумієте, робота така. Усі з розумінням поставилися.
На веранді й справді сиділи люди. Ольга впізнала двоюрідних братів Дениса, їхніх дружин, дітей. Хтось із сусідів теж примостився за столом. Ольга порахувала швидко — чоловік двадцять, не менше.
— Я годину тому з нічної зміни, — тихо сказала вона Денису. — У мене тремтять руки. Я планувала поспати.
— Я знаю. Я сам у шоці, — він потер обличчя долонями. — Слухай, давай просто перечекаємо. Пару годин, і всі розійдуться.
Але свекор уже тягнув мікрофон.
— Увага, увага! Тост за іменинницю! Машенько, йди сюди, не соромся!
Маша, червона від захвату, вилізла з батута й побігла до діда. Натовп загомонів, заплескав. Клоун запустив мильні бульбашки.
— Нашій красуні виповнилося десять! — горлав Віктор Петрович. — Це я, дід, постарався! Хочу, щоб у неї все було найкраще, щоб запам’ятала на все життя!
Ольга стояла біля краю веранди й дивилася, як Маша усміхається на все обличчя. Звісно, дитина щаслива. Яка дитина не буде рада батуту й клоуну? Але це не те, чого вони хотіли. Не те, що планували.
— Олю, йди хоч води випий, — шепнув Денис, підштовхуючи її до столу.
Вона пройшла на веранду й налила собі води з графина. Руки справді тремтіли. Галина Іванівна тут же підскочила до неї:
— Ти б прилягла… Втомилася ж. Ми тут самі впораємося.
— У моєму домі? — зірвалося в Ольги.
— Ну, на дачі ж! Тут місця всім вистачить. Не переживай, я за всім стежу. Он, салатики рознесла, шашлик Віктор зараз посмажить.
— Ми самі хотіли шашлики зробити.
— А ми вже купили! П’ятнадцять кілограм! Свинина, курка, овочі. Віктор у «Метро» їздив спеціально.
Ольга заплющила очі. П’ятнадцять кілограм м’яса. Батут. Аніматор. Швидко прикинула суму тисяч на тридцять, не менше.
— Слухайте, а ми хіба обговорювали бюджет? — обережно запитала вона.
— Та який бюджет! — відмахнулася Галина Іванівна. — Потім розберемося. У нас же всі чеки збережені. Чи ви думали, ми просто так? Ну що ви! Ми ж не олігархи.
Ольга мовчки кивнула й відійшла до хвіртки. Їй потрібне було повітря.
Біля паркану стояла сусідка, тітка Віра, й похмуро дивилася на веселощі.
— Це що за цирк у вас? — суворо запитала вона. — Музика репетує, діти верещать. У мене чоловік після інфаркту, йому спокій потрібен!
— Вибачте, тітко Віро, — пробурмотіла Ольга. — Це… свекри влаштували. Я сама тільки приїхала.
— Ну то зменшіть звук хоча б! А то зовсім розперезалися!
Ольга пішла до колонки й вимкнула музику. Віктор Петрович тут же підскочив:
— Гей, гей! Що за справи? Свято ж!
— Сусіди скаржаться, — коротко кинула Ольга.
— Та нехай! Один раз онучці десять років!
— У сусіда інфаркт був, — твердо сказала Ольга й пішла в будинок.
Всередині на кухні вона виявила свою керамічну вазу, яку власноруч ліпила на майстер-класі три роки тому.
Ваза валялася на підлозі в уламках. Поруч бігали двоє малюків із повітряними кульками.
— Ой, це вони випадково, — вискочила з вітальні Галина Іванівна. — Хлопчаки розгулялися. Нічого, ми нову купимо.
— Нову? — Ольга підняла уламок із блакитною глазур’ю. — Це ручна робота. Я сама робила.
— Ну, значить, ще одну зліпиш. У тебе ж золоті руки.
В Ольги почало смикатися око. Вона розтиснула пальці, і уламок упав назад.
— Де Денис?
— Он, із Віктором біля мангала пораються.
Вона вийшла на задній двір. Денис перевертав шампури, а Віктор Петрович поливав м’ясо пивом із пляшки.
— Мені треба з тобою поговорити. Зараз же.
Він подивився на її обличчя й кивнув.
— Тату, ти сам упораєшся?
— Само собою, я профі! — свекор задоволено засміявся.
Вони відійшли до сараю. Ольга говорила тихо, але кожне слово било як молоток:
— Вони розбили мою вазу. Ту, яку я три роки зберігала. Найняли аніматора за п’ять тисяч без нашої згоди. Притягли батут за сім. Зігнали двадцять людей. Музика репетує так, що сусідка прийшла скаржитися. Мені треба спати, Денисе. У мене завтра знову нічна зміна. А тут… тут повний треш!
— Я розумію…
— Ти не розумієш! — голос у неї зірвався. — Твій батько поводиться так, ніби це його дача! Його свято! Його гроші! А ми що? Повинні стояти й плескати в долоні?
— Що я можу зробити? Вигнати їх? При всіх? Маша ж щаслива…
— Маша щаслива, тому що їй десять років і вона не розуміє! Але я розумію! Вони нам зараз виставлять рахунок, і ми будемо винні двадцять-тридцять тисяч! За свято, яке ми не замовляли!
Денис важко зітхнув і провів рукою по волоссю.
— Гаразд. Я поговорю з батьком. Зараз.
Вони повернулися до мангала. Віктор Петрович уже розливав коньяк по чарках.
— Тату, нам треба обговорити дещо, — почав Денис.
— Давай потім, синку! Зараз тост!
— Ні, зараз. Тату, ми з Олею вдячні за турботу, але… ми не обговорювали такий масштаб. Це наша дача, наше свято. І бюджет ми планували самі.
Віктор Петрович повільно опустив пляшку. Його обличчя витягнулося.
— Тобто як? Я тут два дні організовував, гроші витратив, а ви…
— Ми не просили, — твердо сказала Ольга. — Ми хотіли тихо відзначити. Ви навіть не спитали.
— Камон! Я онучці свято влаштував! Топове! А ви тут…
— Вікторе Петровичу, — Ольга ступила вперед. — Ви розбили мою вазу, зігнали купу народу, витратили купу грошей БЕЗ НАШОЇ ЗГОДИ. Це турботою не назвеш!
Свекор почервонів.
— Невдячна!
— Тату, тихіше, — Денис поклав руку йому на плече. — Давайте спокійно. Свято й справді гарне. Маша рада. Але Оля права. Треба було обговорити.
— Обговорити? Я вам тут сюрприз зробив! Організував усе! А ви…
Тут із дому вилетіла Галина Іванівна:
— Що сталося? Чому ви кричите?
— Та ось, невдячні вони! — гаркнув свекор. — Я їм свято організував, а вони невдоволені!
— Вікторе, ти чого репетуєш? — зашипіла дружина. — Людей повний двір!
— Нехай чують! Ми тут два дні готувалися, гроші витратили, а вони носа вертять!
Маша визирнула з-за рогу, перелякана. Ольга побачила її й стиснула кулаки. Ні. Не при дитині.
— Вікторе Петровичу, — сказала вона тихо, але жорстко. — Давайте закінчимо свято. Дякую за все. Але наступного разу — питайте дозволу. Це наша дача. Наша сім’я. Наші правила.
Свекор відкрив рота, але Денис його випередив:
— Тату, будь ласка. Давайте потім обговоримо. А зараз — торт і всі по домівках. В Олі завтра зміна.
Віктор Петрович гучно видихнув, розвернувся й пішов до веранди. За десять хвилин він оголосив:
— Ну що, народ, час згортатися! Іменинниця втомилася!
Гості забурніли, заметушилися. Батут почали здувати. Аніматор зібрав реквізит. Ще за пів години на дачі залишилася тільки сім’я.
Віктор Петрович мовчки вантажив мішки зі сміттям у машину. Галина Іванівна витирала столи, не дивлячись на Ольгу. Маша сиділа на ґанку й роздивлялася подарунки.
— Ну що, задоволені? — кинув свекор, зачинивши багажник. — Ми, значить, старалися, а ви…
— Тату, — втомлено сказав Денис. — Давай не треба.
— Не треба? Я вам так скажу: ми за все заплатили. Тридцять дві тисячі. Чеки надішлю. Чекаємо на компенсацію. Хоч би половину.
Ольга сіпнулася, але Денис її зупинив:
— Ми обговоримо це пізніше.
— Нічого обговорювати! — гримнув Віктор Петрович. — Ми для вас, а ви нас у багнюку! Все, Галино, поїхали! З такими невдячними й знатися не хочу!
Машина заревла й помчала, піднявши пилюку. Маша заплакала на ґанку. Ольга обійняла її:
— Тихіше, сонечко. Усе добре.
— Дідусь образився…
— Він заспокоїться. Головне — ти добре повеселилася?
— Так, але… я хотіла просто з вами. Як ти казала.
Денис присів поруч із ними:
— Знаєш що, Машко? Давай завтра поїдемо на ставок. Втрьох. Повиловлюємо рибу, з’їмо твій торт. Як планували.
— Правда?
— Точно.
Маша втерлася й кивнула. Ольга подивилася на чоловіка, і він відповів їй таким самим втомленим поглядом.
Увечері, коли донька заснула, вони сиділи на веранді. Денису прийшло повідомлення від батька з фотографією чеків і коротким текстом:
«Чекаю на переказ. Половину можете залишити собі, якщо совість дозволить».
— Тридцять дві тисячі, — пробурмотів Денис. — Із відпускних доведеться брати.
— Значить, візьмемо, — сказала Ольга. — Але більше такого не буде. Домовилися?
— Домовилися.
Він перевів гроші. Віктор Петрович не відповідав на дзвінки два тижні.
А наступного року написав Маші в день народження холодне «вітаю» без смайлів.
Ні. Вони вчинили правильно. Навіть якщо тепер доведеться терпіти образу й мовчання.
