З раннього дитинства Поліна знала, що буде вчителькою молодших класів, і вона не просто цього хотіла, а прагнула здійснити мрію. Добре вчилася в школі, закінчила інститут, і ось нарешті увійшла в клас, повний першоклашок.
— Доброго дня, мене зовуть Поліна Павлівна. Я буду вашою першою вчителькою.
Вона дуже любила свою роботу і своїх хлопців, віддаючись своїй справі з усією пристрастю, незважаючи навіть на те, що деякі не розуміли її самовідданості, навіть від чоловіка не бачила схвалення. А головне — Діма наполегливо не хотів своїх дітей. Поліна дуже мріяла стати мамою, але коли заводила про це мову, чоловік відмахувався.
— Ну, які тобі ще діти? Тобі на роботі не набридло з цією малечею возитися?
— Ну, це ж буде наша дитина, — переконувала його Поля.
Але Діма завжди знаходив причину не поспішати з цим. Поліна ображалася, засмучувалася, але теж не поспішала, розуміючи, що дитина має бути бажаною для обох батьків. Тим більше, що вона дійсно багато часу проводила з учнями, намагаючись робити процес навчання не нудним і не обтяжливим.
Якось на уроці малювання вона дала завдання дітям намалювати свою сім’ю. Усі з захопленням взялися зображати батьків, сестер, братів, бабусь і дідусів. І раптом вона помітила, що одна дівчинка не малює, а сидить, схиливши голову.
— Настю, що трапилося? — здивувалася вона.
— Я не буду малювати сім’ю. У мене її немає. У мене мама померла, — сказала дівчинка.
І серце вчительки стиснулося. Як же вона могла це забути? Адже й справді. Мама загинула. Про це навіть у газетах писали. Поліна вирізала некролог з газети й носила при собі, щоб не забути, а тут задала таке невдале завдання.
Тепер Настю виховував батько, відомий у місті архітектор Микола Вікторович. Вона погладила дівчинку по голові.
— Ну, може, хоча б тата намалюєш? А може, знаєш що? Намалюй таку маму, яку б ти хотіла.
— Ну, якою вона має бути?
Дівчинка підняла на неї великі сумні очі й сказала:
— Така, як ви. І щоб тато її не боявся.
— Ну, ось таку й намалюй, — посміхнулася Поліна й відійшла, здивована словами дитини.
Те, що багато дітей сприймають першого вчителя як другу маму, вона чула. Але що це за слова про те, що тато може маму боятися? Кого може боятися Микола Вікторович, вже дорослий і солідний чоловік, що справляє добре враження?
Його Поліна знала. Він часто приходив за донечкою в школу. Завжди був дуже уважним і до дитини, і до вчителів, буквально обдаровуючи всіх подарунками. Останнім часом навіть пройшов чутка, що Микола Вікторович, здається, заспокоївся після смерті дружини і нібито завів якісь нові стосунки, його бачили з якоюсь дівчиною. Але, судячи з усього, мамою для Насті вона так і не стала. Може, ця нова кохана наводить на чоловіка страх?
Але за звичайними шкільними турботами Поліна відволіклася від цієї проблеми і майже забула про неї. Правда, виходячи після уроків, довелося згадати. Вона зіткнулася в дверях з дитячим психологом, який нещодавно влаштувався у їхню школу. З його папки розсипалися якісь листки.
Андрій Кирилович допоміг їй їх зібрати і, підібравши той самий некролог, глянув на фотографію жінки й сказав:
— Дивно, написано, що померла. А я ніби нещодавно бачив її в лікарні.
— Та ні, ви помиляєтеся, вона дійсно загинула. Її донька вчиться в моєму класі.
— В якій лікарні ви її бачили? Коли?
— Та ось, буквально вчора в “Платоні”, та що в центрі, — відповів психолог. — Я там консультую пацієнтів і бачив, як її вивозили з палати. Напевно, якісь процедури проходила чи обстеження. Як я зрозумів, жінка в комі, у дуже важкому стані. Ну точно, це обличчя.
— Невже дитину обманюють? А насправді мати жива?
— Ні, я думаю, це нереально, — пробурмотіла Поліна.
Але питання це дуже зачепило її.
А ввечері вдома вона постійно поверталася думками до Насті та її мами, то померлої, то ні… Адже некролог є, і надруковано його явно не для дитини.
Наступного дня у неї був вихідний, тож Поля вирішила сама поїхати в ту саму клініку й дізнатися, чи справді Андрій Кирилович бачив маму Насті. Прийшла вона під приводом, ніби хотіла домовитися займатися репетиторством з одним із пацієнтів. І на цю ж тему розбалакалася з однією з медсестер, непомітно перевівши розмову саме на безнадійну пацієнтку.
— А що з цією жінкою? — запитала вона.
Дівчина, не підозрюючи ніякого підступу, відповіла:
— Ну, схоже, довгострокова, вже більше двох років. Після аварії в комі. Чоловік рідко відвідує, тільки святами, але гроші платить справно. Правда, видно, це більше все для галочки. Говорить, так легше дитині думати, що мама померла, ніж бачити її в такому стані.
Побачивши прізвище пацієнтки, Поліна зрозуміла: Микола Вікторович дійсно всім брехав.
— Цікаво, а навіщо він це робить? — здивовано подумала вона.
Вдома Поліна не витримала, спробувала поділитися з чоловіком своїм відкриттям, але реакція його була досить несподіваною.
— Годі вигадувати, а цей архітектор — поважна людина і мій потенційний клієнт. Не лізь не в свою справу, зіпсуєш мені все.
Це було ще дивнішим. Які такі справи у них могли бути? Дмитро — юрист. Він недавно організував свою власну юридичну фірму і багато часу проводив в офісі. Поліна не була в курсі його справ, так само як не знала й того, що Діма зовсім не зберігав їй вірність. Була у нього коханка. Саме цим і пояснювалося його небажання мати дітей у шлюбі.
А наступного дня Поля знову зустрілася в школі з Андрієм Кириловичем. І не випадково, виявляється, молодий чоловік шукав її, щоб поговорити про Настю, стан якої серйозно його непокоїв.
— У неї ознаки тривоги, — сказав він. — Вона боїться гучних звуків, малює чорні плями на малюнках і в розмові згадала про «татин новий дім», де їй не можна шуміти й підходити до кабінету з зеленими дверима.
Це тільки додавало загадок. Адже Поліна знала, що дівчинка жила з батьком у квартирі, а не в якомусь будинку. Хоча решта, взагалі-то, було пояснювано, адже вона жила без матері.
— Сподіваюся, розвідаю хоч щось або у самої Насті, або у її батька.
Поля, мабуть, задала кілька необдуманих питань і тій, й іншому. Так що наступного дня Микола Вікторович, не бажаючи, щоб таємниці його були розкриті, звернувся до директриси зі скаргою.
— Це ваша молода вчителька Поліна Павлівна. Поводиться вкрай непрофесійно, — обурено сказав він. — Ви ж знаєте, Тетяно Федорівно, яке лихо сталося у нас в сім’ї. І вона теж в курсі, але замість того, щоб пом’якшити горе дитини, вона своїми питаннями тільки засмучує й травмує її.
Директор, жінка досвідчена і така, що цінує свою репутацію, репутацію школи, викликала Поліну на килим. Але та не збиралася мовчати й розповіла всю правду про те, що дружина Миколи Вікторовича зовсім не померла.
— І самі подумайте, хто більше травмує дитину, — вигукнула вчителька.
Тетяна Федорівна не те щоб безумовно повірила їй, але вирішила перевірити і через свою знайому, що працює в РАЦСі, навела справи. Дізнавшись, що 2 роки тому батько Насті дійсно звернувся до суду, щоб визнати свою дружину недієздатною і тим самим отримати право на розпорядження всім їхнім спільним майном: дорогою квартирою в центрі й заміським будинком.
— Зрештою, це їхня справа, тим більше, що жінка дійсно в комі. Але як на це має реагувати дитина? Мабуть, даремно Поліну Павлівну лаяла. І справді, якісь темні справи в їхній сім’ї творяться, — подумала директриса.
А Поля ввечері отримала повідомлення від Андрія Кириловича. «Терміново зателефонуйте». І це схвилювало її. Явно психолог хотів сказати щось важливе. Перетелефонувавши, вона почула:
— Поліно Павлівно, нам би зустрітися. У мене є, що розповісти, але це не телефонна розмова.
— Добре, давайте, я зараз вільна, — погодилася вона.
Зустріч була в невеликому кафе, і Андрій, сильно хвилюючись, розповів:
— Я зараз був у цій клініці й випадково почув розмову Миколи Вікторовича з головлікарем. Уявіть, він наполягає на тому, щоб його дружину перевели в лікарню простішу.
— Серйозно? Але ж там будуть зовсім інші умови, — злякалася Поля.
— Ось саме, і лікар теж саме сказав. Більше того, він запевняє, що саме зараз з’явилася надія на вихід з коми. Любов Костянтинівна почала слабко, але все ж реагувати на світло, на звуки, тому їй краще залишатися там. А Микола Вікторович сказав, що в даній ситуації він фінансово це не потягне. Та й в одужання дружини теж не вірить.
— І до чого це все призвело? Лікар погодився на переведення?
— Ні. Умовив його почекати ще кілька днів, але я так розумію, це буде недовго. У підсумку бідна жінка приречена.
— Ні, цього не можна допустити.
Поліна була в жаху. Що ж робити? А цього вона не знала. Безпорадним був і психолог. Єдине, що він придумав, — це зі свого боку поговорити з лікарями й умовити їх залишити поки що жінку в лікарні.
Додому Поля повернулася в жахливому настрої й тут помітила, що в її ноутбуці хтось похазяйнував. Файли з її замітками по справі були видалені, а на робочому столі був залишений напис: «Відчепись, це не твоя справа». Хто міг це зробити? Невже хтось сторонній проник у квартиру? У жаху вона подзвонила чоловікові, але й слова сказати не встигла.
— Мені зараз ніколи, я на роботі, затримаюся сьогодні, — тільки й відповів Дмитро, поклавши слухавку.
Що ж, знову ніякої підтримки. У підсумку вона набрала Андрія Кириловича й розповіла про те, що сталося. Але він же не міг нічим допомогти, проте бездіяльним бути також не збирався.
— А знаєте що? Пропоную діяти своїми силами на свій страх і ризик, — сказав він. — Я ось що думаю: проникнути якимось чином у лікарню й там подивитися, що можна зробити. Ну, а далі вже діяти по ситуації.
— Та вже, схоже, інших варіантів немає, — погодилася Поля.
Наступного дня вони прийшли в відділення, де перебувала Любов Костянтинівна. Зробити це вдалося без особливих труднощів. Охоронцеві вони сказали, що відвідують іншого пацієнта, тож їх пропустили. Ну а в самому відділенні всім було не до них. Їх навіть не запитали, до кого вони прийшли. Зайшовши в потрібну палату, вони побачили нерухомо лежачу бліду жінку, підключену до апарату життєзабезпечення. Серце Поліни стиснулося від співчуття до цієї нещасної.
— Андрію, ми повинні її врятувати, — прошепотіла вона, стискаючи руку свого супутника.
І він був повністю з нею згідний.
Несподівано Поліна помітила на тумбочці поруч з ліжком дитячу книжку, ту саму, яку Настя якось приносила в школу.
— Це що ж виходить? Батько все ж приводив її сюди, і вона знає, що мама жива. Просто змушена мовчати за наказом Миколи Вікторовича.
Тут у палату заглянула медсестра, і стало зрозуміло, що треба йти, щоб не видати себе. Однак, коли вони вийшли з лікарні, то помітили, що за ними стежать. І що найстрашніше — не люди Миколи Вікторовича чи хтось інший, а власний чоловік. Саме Діму вона помітила за кермом чорного позашляховика. Побачивши це, чоловік швидко поїхав.
А вдома Поліна вирішила серйозно розібратися з чоловіком.
— Дімо, який у тебе інтерес у всій цій справі й чому ти за нами стежив?
Він спочатку намагався виправдатися, пояснити це тим, що приревнував дружину до незнайомця. Але Поліна не повірила, тож зрештою йому довелося зізнатися.
— Та зрозумій же, нарешті. Це дуже важливо для мене. Микола Вікторович не просто потенційний клієнт. Він фінансує всю мою юридичну практику в обмін на вирішення деяких делікатних питань. А ти своїми дурними діями погубиш нас обох. Він же нас знищить.
З того, як обурювався зазвичай стриманий чоловік, вона зрозуміла — справа дійсно серйозна.
— І які ж питання ти для нього вирішуєш? — запитала Поліна, вирішивши скористатися його станом.
— Та багато, наприклад, опіку над його недієздатною дружиною, ну ще дещо. Та що ти взагалі в цьому можеш розуміти?
Поліна дійсно мало що розуміла в цьому, тож вирішила припинити цей скандал.
А вже наступного дня їй стало відомо, що всі її картки заблоковані, і їй прийшло повідомлення про великий борг за іпотекою. Хоч вона не брала жодних кредитів, але зрозуміла — зробити це міг тільки чоловік. Судячи з усього, він якось переоформив борг на неї. Поліна усвідомила, що зробив він це не просто так. Таким чином, мабуть, сказав: «Сиди тихо або залишишся без грошей і житла».
Вона розуміла, що становище зовсім безвихідне. Але після уроків до неї підійшла няня Насті, жінка років шістдесяти, яку Поліна трохи знала. Іноді та заходила за дівчинкою, а зараз була явно налякана.
— Не знаю, до кого ще можна звернутися, тому вирішила поговорити з вами. Я більше не можу мовчати. Батько заборонив Насті говорити про інший будинок.
— Який будинок? — запитала, холонучи, Поліна, згадавши слова психолога.
— Сама не знаю. Бачила, він возив її в старий занедбаний будинок на околиці. У нього кабінет там. І одного разу він виніс з підвалу якийсь старий жовтий чемодан. Підозріло, але я не знаю, що робити.
Тут уже не можна було обійтися без Андрія Кириловича, який, на щастя, ще був у школі.
— Ну ось що, ви більше не займайтеся цими справами. Я спробую через свої колишні зв’язки з’ясувати, що відбувається, — сказав він.
І згодом з’ясував. Виявилося, що кілька років тому Микола Вікторович був фігурантом справи про викраденню антикваріату з музею. Тоді справу так і не було розкрито, у підсумку просто відправлено в архів. А всі підозри з батька зняли. Підстав не знайшлося. Але найцікавіше було в тому, що тоді в музеї працювала Ангеліна, нинішня коханка Миколи Вікторовича. І, до речі, донька відомого кримінального авторитета. Ось чому батько Насті так боявся цю дівчину. Знав, що якщо вона поскаржиться батькові, йому не поздоровиться.
Справа набувала все серйознішого повороту. Але й зупинятися Поліна з Андрієм не збиралися. Дізнавшись у няні адресу того самого будинку, вони з психологом поїхали туди, розуміючи, що ризик досить великий.
У будинку нікого не було, і щоб увійти, довелося зламати двері. Проникнувши всередину, вони побачили ті самі зелені двері, відчинили їх і знайшли чемодан, у якому виявилися викрадені цінності.
— Треба викликати поліцію, — сказав Андрій.
Але тут у коридорі почулися кроки. Це був Микола Вікторович. У руках його був пістолет, спрямований на самовпевнених дитективів.
— Догралися, дорогенькі. Ви, схоже, занадто далеко зайшли, — сказав він. — Моя дружина багато знала й з’ясувала, що я за допомогою коханки роками вивозив і продавав за кордон архівні креслення й проекти її батька. Теж архітектора. Гроші були потрібні на мою фірму, тож аварія була не випадковою. Я підрізав її машину. Але тепер ви заважаєте мені закінчити розпочате, — насмішливо сказав він. — Але, як ви розумієте, раз я не пошкодував дружину, матір своєї дитини, то що змусить мене нашкодити вам?
Поліна й Андрій зрозуміли: їм, здається, не врятуватися. Вони навіть нікого не попередили про те, що їдуть у цей будинок.
Але несподівано в кімнату вривається Дмитро. Він зрозумів, що дружина в серйозній небезпеці, і вирішив, що Поля все ж дорожча, ніж цей архітектор, який, як виявляється, наважився на вбивство власної дружини. Адже зрозуміло, для чого він вирішив перевести її в іншу клініку. Там же не тільки обладнання не було, а й належної охорони. Тож якби жінка не померла сама, він міг би усунути її якимось іншим способом.
— Ти зрадник, — закричав Микола Вікторович. — Невже ти не розумієш, що й твої справи спливуть?
— Ні, я не боюся, — сказав чоловік Поліни. — І я не зрадник, а той, хто виведе тебе на чисту воду. Опусти зброю, поліція вже їде.
І дійсно, незабаром почулися сирени. Микола Вікторович і всі причетні були заарештовані. Почалося розслідування.
Воно не зайняло занадто багато часу. Злочинці, зрозумівши, що їхні справи вже ні для кого не є таємницею, не стали мовчати, а почали активно звалювати провину на спільників. З’ясувалося, що Дмитру хвилюватися особливо нема про що. За ним водилися якісь дрібні провини, але вони не коштували серйозного покарання. Хоча, можливо, втратити йому доведеться багато, і в першу чергу — свою дружину.
Поліна не змогла пробачити чоловіка, який врятував її. Хоча, можливо, він рятував себе від важчої статті. І розуміння цього привело її до думки, що вона хоче розлучитися. Втім, була для того й важлива причина. За той час, що вони з Андрієм намагалися розкрити цю справу, вона зрозуміла, що кохає його. Після тієї сцени в страшному будинку, після того, як вони уникнули загибелі, а їхні недоброзичливці були заарештовані, Поля впала в обійми Андрія, розуміючи, що це єдина людина, на яку вона могла б покластися. Вона зізналася у своїх почуттях і переконалася, що це взаємно.
Незабаром після того, як усі формальності були завершені, вони вирішили одружитися. І не минуло й місяця після весілля, як Поліна дізналася про те, що у неї нарешті буде дитина. Настя теж жила з ними, чекаючи, коли мама, що вийшла з коми, нарешті одужає.
