— Ну, Славко, ну здивував: від своєї частки спадщини відмовився. А мені тепер що з цим робити? — Микола тримав у руках банківську карту і все ще не міг повірити, що вся сума за будинок матері тепер на ньому. Це ж скільки можна купити, а головне — човен резиновий, мрія всього життя…
— Добрий він, — Віра, дружина Миколи, все ще не могла прийти до тями від вчинку молодшого брата, — і розумний, навчився, високо взлетів…
Батька брати втратили рано, виховувала мати. Різниця у віці дванадцять років; старший став майже за батька Славкові, який ходив за Колькою п’ятами. А той закине його на плечі й тягає по селу. За ті два роки, що Колька служив, молодший брат старанно виводив літери, намагаючись писати короткі привіти в листах. І потім, коли школу закінчив, саме Колька підштовхнув брата поступати до інституту і дав грошей на перший час.
— Кмітливий, мов, Славко-то, нехай вчиться. А Славко і сам радий, навчання легко давалося. Та ще й підприємницька жилка в ньому прокинулася, хватким виявився, ще в молоді роки бізнес поставив.
І ось якось швидко час минув. Миколі через місяць п’ятдесят п’ять стукне. І як навмання нарешті продали будинок матері. Дорого продали. Просто пощастило. Знайшовся підприємець, якому не стільки будинок, а саме подвір’я сподобалось: город великий, землі повно, двір просторий, так що є, де розвернутись. Та й до міста звідси недалеко. Микола навіть зрадів, що садиба залишиться, хай навіть у руках чужих людей.
Матері вже скільки років не було, Славко спочатку в Полтаві оселився, а потім перебрався до Києва. Жив добре, крутився, умів гріш заробляти. Суму за будинок по телефону схвалив, а як тільки до грошей дійшло — відмовився від своєї частки. Не з барського плеча, а тому що Миколі потрібніше. А в Славка й так усе є, єдина дочка у Києві вчиться.
— Оленці треба дати, сама з дітьми, — Віра перша запропонувала «відломити від грошового пирога». Олені й справді гроші потрібні, з чоловіком розлучилася, дітей сама піднімає.
— А Толик? Давно машину оновити хотів, — як не дати на машину? — Микола навіть обличчям посвітлішав, що дітям зможе допомогти.
Але діти через два дні самі приїхали. Олена надумала квартиру обміняти — зовсім тісно їм у тій студії. А Толик задумав машину нову взяти, а тут замість кредиту можна додати грішми зі спадщини.
Микола згадав про Віру.
— Наче грошей багато, а почнеш ділити і одразу майже нічого не залишається. Хай мати, нарешті, шубу собі купить, давно мріяла.
Віра махнула рукою:
— Яка тепер шуба в селі, — до магазину тільки пройтися.
— Мамо, ну навіть якщо до магазину, раз мріяла, візьми. Поїдемо разом у місто, купимо тобі, вже можна викроїти шубу норкову, — сказала Олена.
— Колю, так, а що тут залишається? — Віра дивилася на цифри, що зменшували спадщину. — Треба ж так, а спочатку здавалося, так багато.
— Мамо, тату, ну ви собі ще щось купіть, — наполягав Анатолій.
Микола згадав про надувний резиновий човен — добрий, імпортний, з мотором, такий дорого коштує, він бачив його в місті в туристичному магазині, і вирішив, якщо брати, то саме такий. Але якось увесь час відкладав на потім, інші витрати здавалися важливішими.
— А чого купувати? Ось дах треба поміняти, давно хочу, і колір ми з Вірою вибрали: зелений.
— Ну, от і зробіть новий дах. — Діти зраділи, а то спочатку навіть ніяково було, що батькам майже нічого.
На тому й вирішили, що оновлять дах. Микола вже «звітував» телефоном перед братом, на що витратили гроші. Власне звіту не було, так тільки — поділився, як грошима розпорядилися.
На ювілеї діти подарували новий телевізор, тонкий такий, показує так добре, що погляд «прилипає». Багато говорили про щедрість батьківської душі, про доброту, про те, що молодшого брата, майже що, виростив.
— До речі, а де В’ячеслав? — поцікавився тесть Толика.
— Справи в нього, — відповіла Віра.
— Ну, вже на ювілей до старшого брата міг би приїхати, — осудливо сказав тесть.
Микола, на щастя, не чув цих слів. Душею він рвався на річку, на рибалку, хай навіть на старому дерев’яному човні, зате з вітерцем, промчатися поміж зелених берегів, відчути всю могутність і шир ріки…
Славко все ж таки приїхав. Через тиждень. Нікому нічого не сказав, не попередив, а взяв та приїхав. Його джип стояв біля воріт, а сам Славко, веселий, трохи пожоврілий, одягнений просто, в одяг, в якому йому зручно, схопив Миколу і обійняв так, що той скрикнув:
— Ну, ти сильний! От сюрприз!
— Сідай! — Славко розпахнув двері машини.
— Куди? Ходімо в дім спочатку, поїси, відпочинеш з дороги…
— Потім! — Він штовхнув Миколу в джип, направив машину одразу до річки.
Там, на березі, у повному спорядженні, стояв надувний резиновий човен з мотором. Він був такий гарний, так солідно виглядав, що Микола застиг, не кажучи ні слова. Він підійшов і став розглядати, обходячи навколо човна, торкаючись його, роздивляючись мотор. Він навіть не здогадався одразу, чий цей човен. Поруч стояв Ванька, син двоюрідного брата, а Славко, підморгнувши, сказав:
— Дякую, Ване, що допоміг.
— Та нема за що, хай дядько Коля радіє, може й покатає мене, — човен-то шестимісний.
— То це чого? Мені?
— Тобі! — Славко вже не міг стриматися від сміху. — Тобі вже пенсія скоро, а ти все мрієш, пора користуватися.
Микола не був сентиментальним, але тут раптом кілька разів моргнув, дивлячись на подарунок. Славко з Іваном спустили човен на воду; похитуючись, він кликав покататися. Може комусь яхта не здалася б такою бажаною, як цей човен Миколі.
— Ти найдорожчий взяв, — він подивився на молодшого брата, боячись запитати, скільки він коштує. Миколі стало ніяково, що брат витратив на нього великі гроші, вибравши найнадійніший та найзручніший.
— Ти краще покатай нас, — запропонував брат, і всі троє відпливли від берега.
Ввечері Микола вже складав маршрут, куди відправиться в найближчі вихідні, прихопивши ще кілька чоловіків. Спочатку на машині, потім човен надують, і в таких місцях будуть рибалити, що душа «танцювати» буде.
Одне засмучувало: Славко наступного дня поїхав — часу в обріз виявилося. І Микола стояв за ворітьми, дивлячись вслід машині, і шкодуючи, що брат так мало погостив. І ще дитинство згадав. І Славка маленького. І серце стиснулося. А від чого стиснулося, і сам не міг зрозуміти. Напевно від спогадів.
Після від’їзду Славка Микола кілька днів жив ніби на підйомі: човен, плани, річка, рибалка. Але щоразу, коли сідав у човен, ловив себе на дивному відчутті — радість є, а спокою немає. Він почав прокручувати в голові, як легко розпорядився грошима, що дісталися завдяки братові. Як швидко розійшлися вони — на дітей, на дах, на подарунки. Усе правильне, усе потрібне… але про Славка він навіть не спитав, чи не потрібно йому щось. Прийняв відмову як належне.
Одного дня Микола поїхав у місто — не за покупками, а просто так. Зайшов у кав’ярню, де випадково почув розмову двох чоловіків про бізнес, ризики, кредити. І вперше подумав: а раптом у Славка не все так добре, як здається?
Ввечері він подзвонив братові — не «подякувати», не «похвалитися човном», а просто:
— Славко, ти як? Ти в порядку?
На тому кінці дроту була пауза. А потім — коротке:
— Тримаюся.
І вперше за багато років Славко розповів не про успіхи, а про втому. Про те, що бізнес — це не тільки гроші, а постійна напруга. Що він часто згадує дитинство, маму, брата, село — як місце, де його любили не за результат.
Микола слухав — і розумів, що справжній подарунок був не човен, а те, що брат усе життя ніс у собі вдячність і пам’ять.
Через кілька місяців Микола продав старий гараж і частину інструментів — не через потребу, а з рішенням. Купив невелику ділянку біля річки й оформив її на двох.
— Це не гроші, — сказав він Славкові. — Це місце. Щоб було куди приїхати. Не як гість. Як додому.
Славко довго мовчав. А потім просто обійняв брата — так само, як колись у дитинстві.
