Сонце невблаганно пекло старий шифер даху, а повітря на подвір’ї аж дзвеніло від напруги. Галина, у вицвілій хустці та заляпаному фартуху, з силою гупнула відром об бетонну доріжку. Вода вихлюпнулася, намочивши її затовкані капці.
Саме в цей момент біля хвіртки загальмувало біле таксі. З нього, ніби з іншої планети, випурхнула Ірина — у великих сонцезахисних окулярах, з манікюром кольору стиглої вишні та запахом парфумів, який миттєво вбив аромат скошеної лободи.
— Ну так, Іро, я тут вже все поробила! — замість вітання вигукнула Галина, витираючи піт із лоба. — А ти приїхала така на все готове. Дивись, і вікна пофарбовані, і город висапаний, і дах на сараї підлатаний! А тепер що?
Ірина зняла окуляри, примружившись на яскраве світло, і зневажливо оглянула подвір’я.
— Галю, не починай цей плач Ярославни прямо з порогу. Я їхала триста кілометрів не для того, щоб слухати, як ти героїчно боролася з бур’янами. Мені здається, ми мали обговорити важливіші речі. От де тут мій спадок? Де батькова скриня і мамині прикраси?
Галина аж задихнулася від обурення. Вона вхопилася руками в боки, стаючи схожою на грізну скелю.
— Спадку їй захотілося! А де ти була, коли в мами тиск під двісті стрибав? Де ти була, коли я власноруч ту скриню з горища тягла, бо вона гнила в кутку? Ти хоч знаєш, скільки коштує зараз шифер, щоб хата не завалилася тобі на голову, поки ти в місті по кав’ярнях сидиш?
— Ти завжди була схильна до драми, — холодно відказала Ірина, котячи свою валізу по нерівному камінню. — Ти тут живеш, ти цією хатою користуєшся, то це твій обов’язок — тримати її в порядку. А за законом половина всього, що всередині — моя. І не треба на мене так дивитися, ніби я в тебе останній шматок хліба відбираю.
— Обов’язок? — голос Галини перейшов на високий регістр. — Мій обов’язок — горбатитися, а твій — вершки знімати? Ти приїхала в чисту хату, сідаєш за помитий стіл, і ще смієш питати про золото? Та мама ті сережки мені віддала ще за п’ять років до свого відходу, бо я їй ліки купувала, поки ти «шукала себе»!
— Що ти кажеш? — Ірина різко зупинилася, і її обличчя почервоніло. — Мама не могла так вчинити! Це сімейна реліквія! Ти просто скористалася її слабкістю, Галю. Ти завжди була хитрішою. Прикинулася бідною овечкою, а сама потайки все загрібала під себе. Показуй мені документи на хату, негайно!
— Документи в надійному місці! І ноги твоєї не буде в коморі, поки ти не вибачишся! — Галина загородила собою вхідні двері. — Ти хоч раз за ці роки запитала, чи є в мене сили ту корову доїти, чи є за що дрова купити? Тільки приїжджаєш і питаєш: «А де моє?» Твоє тут тільки повітря, яким ти зараз дихаєш, і то дарма!
— Яка ж ти дріб’язкова! — скрикнула Ірина, тупнувши каблуком. — Ти міряєш любов відрами картоплі! Я надсилала гроші на Великдень, забула?
— П’ятсот гривень? — Галина гірко розсміялася. — На ті гроші зараз можна хіба що один раз добре поплакати! Ти подивись на мої руки, Іро! Подивись на ці тріщини! Це і є мій спадок — праця від світанку до ночі. А ти хочеш прийти, пальчиком ткнути і забрати те, що поколіннями збиралося?
— Я маю право! Це і мій дім також! — Ірина спробувала відштовхнути сестру, але Галина стояла непохитно.
— Був твій, поки ти його не зрадила на міський асфальт! Хочеш спадок? Бери сапу — он там, під грушею лежить. Висапаєш рядок буряка — отримаєш мамину хустку. Вичистиш стайню — дам подивитися на документи. Ось такий у нас тепер закон, сестричко!
Ірина дивилася на розлючену сестру, і в її очах на мить промайнуло щось схоже на розпач, але гордість взяла верх. Вона знову одягла окуляри, ховаючи погляд.
— Ми ще побачимося в суді, Галю. Ти не маєш права привласнювати все собі.
— Судися хоч з цілим світом! — крикнула Галина їй услід, коли Ірина розвернулася до таксі. — Але пам’ятай: стіни гріють тих, хто їх береже, а не тих, хто приїжджає ділити цеглу!
Таксі рушило, здійнявши хмару пилу, яка повільно осідала на вимиті вікна старої хати. Галина сіла на поріг, закрила обличчя руками й тихо заридала, а вівчар Рекс підійшов і поклав голову їй на коліна, ніби розуміючи, що справжній спадок — це зовсім не золото.
Пил від таксі ще не встиг осісти на листя подорожника, як Галина витерла сльози краєм фартуха. Вона не чекала, що Ірина повернеться так швидко. Але не минуло й десяти хвилин, як біла автівка знову з’явилася на дорозі й, хрипко гальмуючи, зупинилася біля того самого місця.
Ірина вийшла з машини без валізи, але з рішучістю в очах, яка не обіцяла нічого доброго. Вона підійшла до паркану, впершись руками в старі штахети.
— Знаєш що, Галю? — голос її тремтів, але вже не від люті, а від якогось гострого, хворобливого азарту. — Я не поїду. Ти думала, я розвернуся і зникну, залишивши тобі все, на що я маю право ? Не дочекаєшся. Я подзвонила своєму адвокату, і він сказав, що твої «сапи під грушею» не мають жодної юридичної сили. Я залишаюся тут. У своїй половині хати.
Галина повільно підвелася з порога, поправляючи хустку.
— У якій це половині, Іро? У тій, де дах тече, чи в тій, де я минулого року підлогу перестеляла? У нас хата не перегороджена. Тут один стіл, одна піч і один сором на двох перед сусідами.
— От і поділимо! — Ірина штовхнула хвіртку й увійшла на подвір’я. — Я зараз зайду в зал, поставлю там свою сумку, і це буде моя територія. А ти можеш хоч обкластися своїми банками з огірками, мені байдуже. Ти кажеш, я на все готове приїхала? Добре! Тоді я буду користуватися цим «готовим», бо в цей ремонт вкладені й мамині гроші, які мали бути розділені!
Галина заступила їй шлях, розправивши плечі.
— Тільки спробуй занести свої підбори на мій свіжовимитий лінолеум! Ти палець об палець не вдарила, щоб тут було сухо й тепло. Ти знаєш, як це — взимку вставати о п’ятій ранку, бо груба холодна? Ти знаєш, як руки ломить від криничної води? Ти приїхала ділити, а ти спробуй спочатку зберегти!
— Ой, годі цих селянських страждань! — Ірина сплеснула руками. — Ти сама обрала цей шлях. Могла б теж поїхати в місто, якби мала клепку в голові. Але тобі подобається бути мученицею! Тобі подобається потім тикати мені цими мозолями, щоб я почувалася винною. Але я не винна, Галю! Я маю право на частину батьківського дому, і я її заберу — або грошима, або стінами.
— Грошима? — Галина підступила ближче, її очі звузилися. — То ти хочеш, щоб я продала хату, де кожна тріщинка мною замазана? Де мамин дух ще в кожній фіранці живе? Щоб тут якісь чужі люди все перепланували й дерева в саду повирубували? Ти хочеш вирвати коріння за пачку банкнот?
— Коріння в голові, а не в цеглі! — відрізала Ірина. — Мені потрібен стартовий капітал для бізнесу. Мама завжди казала, що я маю досягти успіху. Вона б мене підтримала!
— Мама б зараз за голову вхопилася, якби почула, що її менша дочка рідну сестру з хати виживає! Ти кажеш про успіх, а сама навіть не запитала, чи я обідала сьогодні. Тобі спадок — це цифри, а мені — це пам’ять. От де в тебе пам’ять, Іро? Де твоя совість була, коли ми батька ховали, а ти приїхала на годину і весь час у телефоні сиділа, бо в тебе «важливий тендер»?
Ірина на мить замовкла, її губи затремтіли, але вона швидко опанувала себе.
— Я працювала! Я забезпечувала себе сама, поки ти сиділа під маминою спідницею! Це не дає тобі права забирати мою частку. Я зараз зайду в хату, і якщо ти мене штовхнеш — я викличу поліцію. Подивимося, як ти тоді заспіваєш про «коріння».
— Викликай! — вигукнула Галина, розкинувши руки. — Нехай приїжджають! Нехай бачать, як міська панянка сестру з хати виганяє. Нехай сусіди зійдуться, нехай баба Степа з хати навпроти розкаже, як я тебе чекала кожного свята, як пироги пекла, які потім сама й їла, бо ти «не встигала»! Ти хочеш війни? Буде тобі війна. Але спадок — це не тільки золото, це ще й відповідальність. Починай прямо зараз: он лопата, йди викопай яму під нові стовпи для паркану, бо старий ледь тримається. Ну, що ж ти стоїш? Манікюр шкода?
Ірина подивилася на свої ідеальні нігті, потім на іржаву лопату, що стояла біля сараю.
— Ти знущаєшся? Я не збираюся копати ями!
— Тоді ти не маєш права називати цей дім своїм! — голос Галини став низьким і твердим. — Дім — це не власність у реєстрі. Дім — це те, що ти виплекав. Якщо ти хочеш тут жити як господарка, то і працюй як господарка. А якщо приїхала як гостя за «своїм» — то забирай он ту стару скриню, вона все одно розвалюється, і йди на всі чотири сторони!
— Скриню? — Ірина раптом випрямилася. — Ту саму, дубову, з різьбленням? Яка в коморі стояла?
— Ту саму. Вона — єдине, що я тобі віддам без бою. Бери й вези у своє місто, став у своїй квартирі як пам’ятник своїй жадібності.
Ірина рушила до хати, минаючи сестру, яка навіть не поворухнулася. Галина стояла, дивлячись у порожнечу. Вона знала, що в тій скрині нічого немає, окрім старих листів, вишитих рушників, які міль поїла, та запаху сушеного чебрецю.
Через хвилину з хати почувся гуркіт, а потім — тихий, придушений схлип. Галина здригнулася. Вона повільно увійшла в сіни й побачила Ірину, яка сиділа на підлозі біля відкритої скрині. У руках вона тримала маленьку дитячу сорочечку — ту саму, яку мама вишивала для Іринки, коли та була ще немовлям.
— Вона її зберегла… — прошіпотала Ірина, не дивлячись на сестру.
— Вона все берегла, — тихо відповіла Галина, притулившись до одвірка. — Навіть твої старі щоденники й ті засушені квіти, що ти з випускного принесла. Вона вірила, що ти повернешся не за золотом, а за цим усім.
Ірина підняла голову. Її туш розтеклася, роблячи її схожою на маленьку розгублену дівчинку, а не на бізнес-леді.
— Ти думаєш, я така монстр, так? — запитала вона, ковтаючи сльози.
— Я думаю, що ти забула, хто ти є, Іро. Ти так бігла за «спадком», що загубила те, що насправді успадкувала.
У повітрі повисла важка тиша. Спека почала спадати, і з саду повіяло прохолодою. Дві сестри мовчали, розділені скринею, яка раптом стала не предметом суперечки, а містком у минуле, де не було ні адвокатів, ні часток власності, а були тільки дві дівчинки й одна мама, яка любила їх однаково.
Світлана Малосвітна
