Галина Петрівна сиділа на кухні своєї старої квартири в маленькому містечку на Полтавщині, перебираючи рахунки. Вона була жінкою міцної статури, з сивим волоссям, зав’язаним у тугий пучок, і очима, що завжди дивилися пронизливо, ніби оцінюючи кожну копійку.
Пенсія була мізерною, але Галина Петрівна вміла економити – на базарі торгувалася за кожну морквину, а вдома варила борщ на тиждень.
Її син Андрій, єдина дитина, жив у Києві, працював менеджером у фірмі, але грошей завжди не вистачало.
“Молодь нині лінива,” – бурчала вона собі під ніс, коли дзвонив телефон.
“Мамо, привіт,” – сказав Андрій, його голос звучав схвильовано. “Як ти? Слухай, у нас з Наталею новина – ми вирішили одружитися!”
Галина Петрівна посміхнулася в трубку. “Нарешті! Я вже думала, ви вічно зустрічатися будете. Коли весілля?”
“Через три місяці, у липні. Але… мамо, нам потрібна допомога. Весілля – справа дорога, ресторан, сукня, фотограф… У нас заощаджень мало. Може, позичиш тисяч п’ятдесят? Обіцяю, повернемо з подарунків гостей.”
Вона мовчала хвилину, перебираючи в голові свої заощадження. Гроші були – відкладені на “чорний день”, з пенсії та продажу старого дому в селі. “Позичиш? Андрію, ти знаєш, я не люблю позичати. Але для сина… Добре, приїжджай, забереш. Тільки поверни швидко, бо мені теж жити треба.”
“Дякую, мамо! Ти найкраща!” – вигукнув Андрій.
Через тиждень Андрій з Наталею приїхали. Наталя, струнка брюнетка з великими очима, ніяково посміхалася. “Добрий день, Галино Петрівно. Дякуємо за допомогу.”
“Сідайте, діти,” – сказала Галина Петрівна, ставлячи на стіл чай і пиріг. “Ось гроші. П’ятдесят тисяч, як просив. Але пам’ятайте – це позика, не подарунок. Після весілля повернете.”
“Звичайно, мамо,” – запевнив Андрій. “Гості подарують, ми все віддамо.”
Наталя кивнула. “Ми дуже вдячні. Без вас не впоралися б.”
Галина Петрівна подивилася на них суворо. “Весілля – не забава. Треба все продумати. Скільки гостей?”
“Близько ста,” – відповів Андрій. “Родичі, друзі. Буде весело!”
“Весело… Головне, щоб корисно,” – пробурчала вона. “Не марнуйте гроші на дурниці.”
Планування весілля пішло повним ходом. Андрій і Наталя вибрали ресторан у центрі Києва, замовили білу сукню для нареченої, костюм для нареченого, оркестр і тамаду. “Це наш день,” – казала Наталя, гортаючи каталоги. “Хочемо, щоб все було ідеально.”
“Але гроші… Мама позичила, треба повернути,” – нагадував Андрій.
“Повернемо! Гості ж не з порожніми руками прийдуть,” – заспокоювала Наталя.
Тим часом Галина Петрівна не сиділа склавши руки. Вона дзвонила щотижня: “Андрію, як справи? Не витрачай даремно. Пам’ятай про борг.”
“Мамо, все добре,” – відповідав він, намагаючись не дратуватися.
Нарешті настав день весілля. Сонце сяяло, гості зібралися в ресторані. Наталя в білій сукні виглядала як принцеса, Андрій – гордий і щасливий. Тамада вигукував тости, музика грала, столи ломилися від страв.
“За молодих!” – кричав дядько Петро.
Галина Петрівна сиділа за головним столом, посміхаючись, але очі її бігали по залу. “Скільки витратили… А подарунки? Треба дивитися.”
Гості дарували: хто конверт з грошима, хто сервіз, хто побутову техніку. “Вітаємо! Ось мікрохвильовка для нової кухні,” – казала тітка Марія.
“Дякуємо!” – відповідали молоді, обіймаючи гостей.
Вечір минув у танцях і сміху. “Це найкращий день!” – шепотіла Наталя Андрію.
Наступного ранку, після медового місяця в Карпатах (короткого, бо гроші закінчувалися), Андрій і Наталя повернулися додому. Квартира була завалена подарунками: праска, кавоварка, набори посуду, ковдри, навіть пилосос. Грошей у конвертах нарахували тисяч двадцять – решта пішла на подарунки.
“Ну, не все гроші, але добре,” – сказав Андрій. “Мамі віддамо, що є, а решту – пізніше.”
Але не встигли вони розпакувати валізу, як подзвонили в двері. На порозі стояла Галина Петрівна з сумкою.
“Мамо? Ти як тут?” – здивувався Андрій.
“Приїхала поїздом. Треба гроші повернути. Весілля минуло, тепер розрахунок,” – сказала вона твердо, проходячи в квартиру.
Наталя знітилася. “Галино Петрівно, заходьте. Чайку?”
“Не чайку, а гроші. П’ятдесят тисяч, як домовлялися,” – відповіла Галина Петрівна, сідаючи на диван.
Андрій почухав потилицю. “Мамо, справа в тому… Гості не всі гроші дарували. Багато подарунків – техніка, посуд. Грошима тисяч двадцять. Ми віддамо, а решту – з зарплати, через місяць.”
Галина Петрівна насупилася. “Двадцять? А де ще тридцять? Ви ж казали – з подарунків!”
“Але подарунки – не гроші,” – втрутилася Наталя. “Ми не можемо їх продати одразу.”
Жінка подивилася на купу коробок. “Не гроші? Ну то діставайте все, що подароване, а я сама виберу приблизно на ту суму, що вам позичила.
Двадцять тисяч – це ж не мільйон. Ось мікрохвильовка – скільки коштує? Тисяч п’ять? А пилосос – сім. Я візьму, що треба, і розрахуємося.”
Андрій і Наталя переглянулися, не знаючи, що сказати. “Мамо, ти серйозно? Це ж подарунки від гостей!” – вигукнув Андрій.
“Серйозно. Я позичила на весілля, ви витратили, тепер повертайте. Якщо грошей немає – беру з подарунків. Я не благодійниця,” – відрізала Галина Петрівна.
Наталя сіла, бліда. “Але… як ми гостям скажемо? ‘Вибачте, ваша мікрохвильовка пішла мамі Андрія’?”
“То ваші проблеми. Ви ж дорослі,” – буркнула жінка.
Син з дружиною не знали, що й робити. Андрій ходив по кімнаті, Наталя заварювала чай, намагаючись заспокоїтися.
“Мамо, давай почекаємо. Я візьму премію на роботі,” – запропонував Андрій.
“Ні. Я приїхала за своїм. Розпаковуйте коробки,” – наполягала Галина Петрівна.
Вони почали витягати подарунки. Ось сервіз на дванадцять персон – від тітки. “Скільки це? Тисяч три?” – запитала Галина Петрівна.
”
Мамо, це ж кришталь!” – заперечив Андрій.
“Кришталь? Добре, візьму. Далі – кавоварка. Гарна штука, тисяч вісім.”
Наталя не витримала. “Галино Петрівно, це ж не базар! Подарунки – для нас, для дому.”
“А гроші мої – для чого? Щоб ви розкошували?” – огризнулася жінка.
Суперечка тривала годину. Андрій намагався вмовити: “Мамо, ти ж розумієш, ми тільки почали життя. Дай час.”
“Час? Я вам дала гроші, а не час. Якщо не хочете віддавати подарунки – продавайте їх самі і давайте готівку,” – запропонувала вона.
“Продавати? Нові речі?” – здивувалася Наталя.
“А чому ні? На OLX чи де там,” – сказала Галина Петрівна.
Врешті Андрій здався. “Добре, мамо. Візьми, що хочеш. Тільки не все.”
Вона вибрала мікрохвильовку, пилосос і сервіз. “Ось. Решту – готівкою.”
Вони віддали гроші, і Галина Петрівна пішла, задоволена. “Бувайте, діти. Не боргуйте більше.”
Андрій і Наталя сиділи мовчки. “Що тепер? Гостям скажемо?” – запитала Наталя.
“Скажемо, що… поламалося,” – зітхнув Андрій.
Але історія на цьому не скінчилася. Через тиждень подзвонила тітка Марія: “Діти, як сервіз? Користуєтеся?”
Наталя завагалася. “Тітко, справа в тому… Ми його… подарували далі.”
“Подарували? Кому?” – здивувалася тітка.
Андрій взяв трубку. “Мамі. Вона… потребувала.”
Тітка засміялася. “Галина? Ой, типова вона! Не дивуйтеся, вона завжди така.”
Скандал розгорівся, коли гості дізналися. Дядько Петро дзвонив: “Мій пилосос у Галини? Я ж вам дарував!”
“Вибач, дядьку. Мама позичила гроші, а ми не змогли повернути,” – пояснив Андрій.
Родичі обурилися. “Галина Петрівна – скнара! Як так можна?” – казали вони.
Галина Петрівна, дізнавшись про плітки, подзвонила сину: “Андрію, що ти нарозповідав? Я ж не вкрала!”
“Мамо, ти взяла подарунки. Люди ображаються,” – відповів він.
“Нехай ображаються. Це мої гроші були,” – відрізала вона.
Наталя плакала: “Андрію, це жах. Наша сім’я розпадається.”
“Не розпадається. Ми впораємося,” – заспокоював він.
Вони вирішили поговорити з матір’ю серйозно. Приїхали до неї в містечко. “Мамо, поверни подарунки. Ми знайдемо гроші,” – сказав Андрій.
Галина Петрівна сиділа на кухні, п’ючи чай. “Повернути? Я вже користуюся. Мікрохвильовка – зручна.”
“Але це нечесно!” – вигукнула Наталя.
“Нечесно? Ви позичили і не повернули вчасно. Ось і все,” – відповіла жінка.
Суперечка тривала. Андрій згадував дитинство: “Мамо, ти завжди економила. Але це – наша родина.”
Вона зітхнула. “Я економила для тебе. Батько рано не стало, я одна тягнула. Не хочу, щоб ти боргами жив.”
“Але ти нас принизила,” – сказав Андрій.
Галина Петрівна мовчала, потім сказала: “Добре. Поверну подарунки. Але візьміть урок – не боргуйте.”
Вони забрали речі, але стосунки охололи. “Мамо, дякуємо,” – сказав Андрій.
“Бувай,” – відповіла вона.
Минули місяці. Андрій і Наталя заощаджували, повернули борг частинами. “Ніколи більше не позичатимемо,” – казали вони.
А Галина Петрівна, одна в квартирі, дивилася на порожню кухню. “Може, переборщила,” – думала вона.
Одного дня вона подзвонила: “Андрію, приїдьте в гості. Без боргів.”
“Мамо? Добре,” – здивувався він.
Вони приїхали з подарунком – новою кавоваркою. “Це для тебе,” – сказала Наталя.
Галина Петрівна посміхнулася. “Дякую. Вибачте мене, діти. Я боялася втратити все.”
“Ми розуміємо,” – відповів Андрій.
З того дня стосунки налагодилися. Вони вчилися довіряти, а історія з позикою стала сімейною легендою. “Пам’ятаєте, як бабуся забрала пилосос?” – сміятимуться вони онукам.
Але то було пізніше. А зараз – родина сиділа за столом, п’ючи чай, і говорили про майбутнє.
Після тієї розмови життя пішло далі. Андрій отримав підвищення на роботі, Наталя знайшла підробіток як фрілансер. Вони купили маленьку квартиру в кредит, але без позик у родичів. “Тільки свої сили,” – казав Андрій.
Галина Петрівна, відчуваючи провину, почала допомагати по-іншому. Надсилала посилки з села – варення, соління. “Ось, діти, їжте на здоров’я,” – писала в записках.
Наталя відповідала: “Дякуємо, свекрухо. Приїжджайте до нас.”
Але минуле не забувалося. На сімейних святах родичі жартували: “Галино, не забирай наші подарунки!”
Вона сміялася: “Та ну вас! То був урок.”
Коли Наталя дізналася що при надії, Галина Петрівна приїхала одразу. “Доню, я допоможу. Куплю коляску.”
“Не треба, мамо. Ми самі,” – сказав Андрій.
“Ні, це подарунок. Не позика,” – наполягала вона.
Народився онук – маленький Сашко. Галина Петрівна стала бабусею, і це змінило її. “Онучку, бабуся тебе любить,” – шепотіла вона, качаючи дитину.
Андрій дивився і думав: “Мама змінилася.”
Але одного разу стався рецидив. Сашкові виповнився рік, і вони планували хрестини. “Мамо, приїдь,” – запросив Андрій.
Вона приїхала з подарунком – іграшками. Але потім сказала: “Діти, а гроші на хрестини є? Якщо ні – позику.”
Наталя закотила очі. “Свекрухо, ні! Ми самі.”
Галина Петрівна засміялася: “Жартую! Вчіться на помилках.”
Вони сміялися разом. Історія з позикою стала анекдотом, але з уроком: родина – це не гроші, а підтримка.
Минули роки. Сашко ріс, Андрій став директором, Наталя – успішною журналісткою. Галина Петрівна переїхала до них, допомагаючи з онуком.
“Бабусю, розкажи про весілля батьків,” – просив Сашко.
Вона посміхалася: “То була історія про позику, яка навчила нас любові.”
І вони жили щасливо, згадуючи, як одна позика ледь не зруйнувала, але врешті зміцнила родину
Юлія Хмара
