Повернулася я якось з роботи — втомлена, голодна, мрію про чашку чаю й спокій. Підходжу до своїх дверей, а вони замкнені зсередини. Дивно, що вдома хтось є, адже чоловік працює допізна. Стукаю. Двері відчиняє… жінка. Стоїть у моєму фартусі, з моїм рушником у руці. Я застигла на місці. А вона, ніби так і треба, усміхається й каже лагідно:
— Проходьте, будь ласка. Ваш чоловік скоро прийде, він усе пояснить.
Я мовчки зайшла до квартири — і мало не впала від побаченого. Усюди безлад: валізи, пакети з одягом, розібрані меблі. По підлозі бігали якісь діти, гралися іграшками моєї дитини.
— Хто ви така і що тут робите? — запитала я, намагаючись говорити спокійно.
— Ваш чоловік усе пояснить, — знову проспівала вона, ніби я була їй ніхто. Ну і справді я для неї ніхто, але це ж моя квартира також.
Ну а що я могла подумати? Вона не родичка — усіх родичів чоловіка я знаю в обличчя. Не колишня дружина — у нас обох це перший шлюб. Подруга? Знайома? Сказала б одразу. Коханка? Звісно! Привів її у наш дім, зараз прийде й скаже мені збирати речі. З іншого боку, яка ж вона коханка з двома дітьми? Щоб чоловік від рідної дитини пішов до чужих, це треба ще знайти такого чоловіка.
Я стояла й вагалася в роздумах, а потім взяла цю жінку за руку й повела до виходу й холодно сказала:
— У тебе десять хвилин, щоб тебе тут не було.
Вона заперечила й глянула на мене з образою:
— Твій чоловік тобі цього не пробачить!
Ну все, сумнівів не залишилось — коханка. Я викликала поліцію. Сказала, що у квартиру проникли сторонні. І не збрехала — у неї досі в руках був мій рушник.
Поліція приїхала одночасно з чоловіком. Він почав розмахувати руками, заспокоювати правоохоронців:
— Все гаразд, це моя родичка, я дав їй ключі. Просто дружину не попередив.
Мене пригрозили попередили, що наступного разу буде штраф за хибний виклик.
Щойно поліцаї поїхали, ця жінка почала вдавати, ніби її образили:
— Ваша дружина хвора, — сказала вона моєму чоловіку. — Так поводити себе не можна.
Я ледь стрималася:
— Хто це, і що вона тут робить?
— Це Фаїна, — зітхнув чоловік. — Вона дружина мого товариша Антона. Пам’ятаєш, я тобі розповідав? Ми з ним працювали на одному підприємстві, тільки в різних містах. Я їздив туди у відрядження, тому й познайомився з Антоном. На тому тижні там випадок стався, мій колега у лікарні знаходиться, у нашому місті. Його від підприємства скерували в наше місто, а Фаїна з дітьми теж приїхала. Потрібно за чоловіком доглядати й зупинитися десь. Їй нікуди йти. Вона в декреті, гроші всі йдуть на лікування Антона, а у готелі дорого. Тож поки поживе у нас. Я маю Антону допомогти, адже колись він мені допоміг. Позичив гроші й чекав понад два місяці, поки я йому борг повернув. І, до речі, це не обговорюється.
Я подивилася на жінку — а та стоїть, як на курорті, усмішка до вух. Відразу й не скажеш, що її чоловік у лікарні.
Наступного дня я побачила, як вона, стоячи на кухні, підморгнула моєму чоловікові:
— Мишенька, що тобі приготувати? Я тут у лікарню чоловіку зварила рагу, зранку відвезла. Ти будеш?
Я сердито подивилася на чоловіка і відповіла:
— Не треба мені «Мишенька» і «приготую». У тебе в домі з’явилися чужі речі, чужі діти й чужа жінка. Я хочу знати правду.
Він здався на мить, потім намагався говорити спокійно:
— Я ж сказав — Антон у клініці, треба було її прилаштувати. Ми ж люди…
— Люди не приносять у чуже житло валізи й поводяться так, ніби це їхнє, — я перервала його. — Твоя «людяність» починається з того, щоб попередити мене.
Фаїна тим часом витягла зі своєї сумки брудну серветку, почала витирати робочу поверхню і, натякаючи рукою на каструлю, співала:
— Та годі тобі? Сідай їсти.
Мені стало так образливо, що хотілося кричати. Я не витримала:
— Не забувай, що ти гостя у цьому домі! Тож поводься, як гостя.
Чоловік у цей момент знову взявся за виправдання, але я зрозуміла, що це не відповідь. Мені треба було дізнатися правду, і не від його слів, а від незалежного джерела. Тому того ж вечора я сіла за ноутбук.
Я переглянула сторінки друзів чоловіка в соцмережах, знайшла Антона — і здригнулася: акаунт був активний місяць тому, а сімейний стан — «одружений», поруч ім’я Фаїна. Я написала кільком людьми, в першу чергу Тетяні — жінці з профілю, яка, видно, була сестрою того Антона. Через годину Тетяна відповіла: «Антон звільнився понад пів року тому, наразі у відрядженні. У нього проблем немає. Фаїна — аферистка, гнати її звідси». Я відчула, ніби земля пішла з-під ніг.
Я одразу показала все що знайшла чоловікові й, не приховуючи обурення, прочитала те, що мені відповіла Тетяна. Михайло тільки відповів:
— Я… не знаю, що сказати.
Я дивилася на нього й не впізнавала. Мовчав, стояв посеред кімнати, мов школяр, упійманий на шпаргалці. А з кухні долинали голоси її дітей — вони щось сміялися, гралися з іграшками нашої доньки. Це мене остаточно вивело з рівноваги.
— Не знаєш, що сказати? — перепитала я тихо, але в кожному слові бриніло обурення. — То я скажу. Ніякого Антона в лікарні немає. І якщо ти зараз не “попросиш” її з нашого дому, я зроблю це сама.
Михайло різко сів на диван і закрив обличчя руками.
— Я… справді думав, що вона каже правду. Вона ж плакала, просила допомоги. Як я міг відмовити?
— Дуже просто, — відповіла я. — Сказати, що ти не сам живеш у цій квартирі. Що маєш дружину.
— Ти маєш рацію. Я справді повівся на її історію.
Він рішуче пішов у кухню. Я залишилася у вітальні, але чула кожне слово.
— Фаїно, — сказав він рівно. — Збирайте речі. Прямо зараз.
— Що? — вона підвела очі, удаючи здивування. — Куди це я піду з дітьми? Ти ж сам казав, що допоможеш!
— Допоможу — викличу таксі й довезу до вокзалу. А далі — як знаєш.
Її голос одразу став різким:
— Я могла б зробити тебе щасливим, Мишенька! Вона ж тебе не розуміє!
Я почула, як Михайло відсахнувся.
— Припини, — сказав він тихо, але з тією холодною рішучістю, якої я не чула від нього ніколи. — Моя дружина — мій дім, і моє життя. А ти тут просто випадкова людина.
Фаїна ще щось бурмотіла, але Михайло вже витягував валізи у коридор. Діти почали плакати, вона збирала речі похапцем. Через двадцять хвилин двері за нею зачинилися остаточно. У квартирі запанувала тиша. Лише чайник на плиті закипав, видаючи короткі свистки.
Михайло повернувся до мене.
— Я все зрозумів, — сказав він. — Мені хотілося зробити добру справу, а вийшло незручно і для тебе, і для мене. Пробач.
Я мовчала, бо не могла відразу повірити, що все скінчилося. Але бачила його очі й зрозуміла, що він дійсно не хотів мене образити.
Того вечора ми сиділи мовчки, пили чай. Так, довіра не відновлюється за одну ніч. Але у той момент я знала: головне, що чоловік сам поставив крапку — і вибрав сім’ю, а не чужу жінку, яка так майстерно вміла брехати.
