Скляні дверцята серванта легенько деренчали щоразу, як Марія Дмитрівна відкладала чергову купюру до старої бляшанки з-під печива.
Вона робила це майстерно, майже автоматично. Дарина щоранку залишала на кухонному столі «бюджет на день» — солідну суму, якої б вистачило на похід у ресторан.
— Це Софійці на розвиваючі ігри, на свіжу телятину і, Маріє Дмитрівно, обов’язково купіть тих фруктів, що вона любить! — гукала Дарина, застібаючи пальто.
— Не хвилюйся, люба, все буде в найкращому вигляді! — солодко відказувала свекруха, вже підраховуючи в умі, скільки ще залишилося до омріяної діагоналі в 55 дюймів.
Конфлікт вибухнув у четвер, коли Дарина повернулася з роботи на дві години раніше. Вона застала Софійку, яка сумно гризла зморщене, кисле яблуко «симиренко», а на столі лежав чек із найближчого соціального магазину на мізерну суму.
— Маріє Дмитрівно, я не зрозуміла… — Дарина повільно зняла окуляри. — Де лосось? Де манго? Де набір для малювання, про який ми домовлялися?
Свекруха, не змигнувши оком:
— Дариню, ти занадто марнотратна! Навіщо дитині та хімічна екзотика? Я купила наше, рідне, вітамінне. Оце яблучко — в ньому ж заліза більше, ніж у всьому твоєму супермаркеті!
— Я дала вам півтори тисячі гривень на сьогодні! — голос Дарини затремтів від обурення. — Тут яблук на двадцять гривень. Де решта? Ви що, їх загубили? Чи, може, у нас з’явилися «непередбачувані витрати»?
— Ти мені допити влаштовуєш? — обурилася Марія Дмитрівна, переходячи в наступ. — Я цілий день з дитиною! Спина не розгинається, ноги гудуть, а вона мені за кожну копійку в очі тиче! Я економлю! Ти маєш мені дякувати, що я твій сімейний бюджет бережу від твоєї ж безглуздості!
Дарина пройшла до вітальні й помітила на столі рекламний буклет магазину електроніки з обведеним червоним маркером величезним телевізором. Пазл склався миттєво.
— Економите? — Дарина підняла буклет. — Для себе? Ви забирали гроші моєї доньки, щоб купити собі цей плазмовий пам’ятник жадібності?
— Як ти смієш! — скрикнула свекруха, зашарівшись. — Я маю право на маленьку радість на старості літ! Я виростила твого чоловіка на самих кашах, і нічого, здоровий лоб виріс! А ти хочеш, щоб дитина змалку розкошувала? Це педагогічно неправильно!
— Педагогічно неправильно — це обкрадати власну онуку! — Дарина вже не стримувала емоцій. — Ви купували їй найдешевші сосиски, поки я думала, що вона їсть парові котлети з фермерського м’яса? Ви хоч розумієте, що це підло?
— Підло — це невістці рахувати гроші в кишені матері свого чоловіка! — Марія Дмитрівна грюкнула долонею по столу. — Ну яблука це ж вітаміни, хіба я не так, щось кажу? Хіба я отруту давала? Я давала здоров’я! А те, що я трохи відклала на техніку… так це ж для дому! Софійка теж мультики дивитиметься в хорошій якості!
— Вона дивитиметься мультики у нас вдома, — відрізала Дарина, збираючи речі дитини. — А ви, мамо, тепер матимете багато вільного часу. Без «вітамінних» надбавок до пенсії.
— Ти не можеш мені заборонити бачити онуку! — кричала свекруха в спину невістці, що вже стояла в порозі. — Я буду скаржитися синові! Я скажу, що ти мене вигнала ні за що!
— Скажіть, — спокійно відповіла Дарина. — І обов’язково покажіть йому цей буклет. Нехай він теж порадіє вашій «економії». Тільки знайте: телевізор не замінить вам сім’ю, яку ви щойно проміняли на декілька тисяч крадених гривень.
Двері зачинилися. Марія Дмитрівна залишилася в тиші порожньої квартири. На столі лежало недоїдене кисле яблуко — символ її «турботи», який тепер здавався їй напрочуд гірким.
Вона подивилася на бляшанку з грошима. Там було вже чимало, але чомусь бажання йти до магазину зникло зовсім. Телевізор був би великим і яскравим, але дивитися його тепер доведеться на самоті.
Минув тиждень. Марія Дмитрівна сиділа у своїй вітальні, де панувала така тиша, що було чути навіть цокання старого годинника в коридорі. На тумбі велично височіла коробка — вона таки купила його. Новий, сяючий чорним глянцем телевізор займав пів стіни. Але замість радості жінка відчувала дивний тягар у грудях, ніби те саме кисле яблуко застрягло їй десь у стравоході.
Телефон мовчав. Син, Сашко, зателефонував лише раз, і та розмова була короткою та сухою, як торішня солома.
— Мамо, я все знаю, — сказав він тоді, і в його голосі не було звичної теплоти. — Я просто не розумію: якби тобі були потрібні гроші, чому ти не попросила? Навіщо було економити на Софійці?
— Та я ж як краще хотіла! — виправдовувалася вона, знову затягуючи стару пісню. — Дарина занадто панькається з нею, ті авокадо — одна сажа…
— Досить, мамо. Дай нам час
Марія Дмитрівна увімкнула свій «скарб». Екран спалахнув соковитими кольорами, звук був об’ємним і чистим. Показували якесь кулінарне шоу, де кухар з ентузіазмом розрізав стигле манго — точно таке, яке Дарина просила купувати для онуки.
Жінка раптом згадала, як Софійка минулого місяця тицяла пальчиком у вітрину: «Бабусю, дивись, яке сонечко!». А бабуся тоді суворо смикнула її за руку, буркнувши: «То кислятина, пішли краще за сушками».
— І що тепер? — запитала вона порожню кімнату. — Дивитимусь серіали на весь екран, а розказати нікому?
Вона спробувала набрати подругу, Ганну Степанівну, щоб похвалитися покупкою.
— Ганнусю, заходь на чай! Телевізор взяла — картинка як у кінотеатрі!
— Ой, Маріє, не можу, — відказала та. — Я зі своїми на дачу їду, онукам полуницю збирати. А ти що, Дарина з малою не приїхали?
— Та… зайняті вони, — зглотнула кому Марія Дмитрівна. — Робота, знаєш…
Наступного дня Марія Дмитрівна не витримала. Вона накупила повний пакунок усього того «хімічного» та «дорогого», проти чого так запекло воювала: манго, лохину, дорогий бельгійський шоколад і ту саму ляльку, про яку Софійка мріяла пів року. Витратила майже всю решту зі своїх схованок.
Вона приїхала до будинку сина без попередження. Дарина відчинила двері, і її обличчя вмить стало кам’яним.
— Маріє Дмитрівно? Ми ніби все з’ясували.
— Дариню, голубко… я от… — жінка простягнула пакунок. — Софійці вітамінів привезла. Справжніх. І іграшку.
— Раптом згадали про вітаміни? Чи телевізор виявився надто нудним співрозмовником? — Дарина не відходила від порога, не запрошуючи свекруху всередину.
— Ну що ти зразу голками колешся? — Марія Дмитрівна спробувала посміхнутися, але губи тремтіли. — Я ж людина старої закалки, я звикла копійку до копійки… Хотіла як краще, щоб у хаті щось солідне було.
— Солідне? — перепитала Дарина. — Солідне — це довіра. Це коли я залишаю дитину з рідною людиною і знаю, що її не обманюють. Ви розумієте, що справа не в грошах? Сашко працює на двох роботах, щоб у доньки було найкраще. А ви зробили з неї інструмент для накопичення на пластикову коробку з екраном.
— Бабусю! — з глибини квартири вибігла Софійка. Вона хотіла кинутися до Марії Дмитрівни, але зупинилася, відчувши напругу між дорослими.
— Привіт, сонечко, — прошепотіла свекруха, простягаючи ляльку. — Дивись, що бабуся принесла.
Дівчинка подивилася на маму, чекаючи дозволу. Дарина зітхнула.
— Бери, Софійко. Але йди в кімнату, нам з бабусею треба поговорити.
Коли дитина пішла, Дарина повернулася до свекрухи. Її голос був тихим, але рішучим:
— Гроші, які ви забрали, — залиште собі. Вважайте це вихідною допомогою. Але тепер ви приходитимете до нас тільки як гостя. По неділях. На дві години. І під моїм наглядом. Жодних «закупівель», жодних грошей у руки.
— Як це… як гостя? — очі Марії Дмитрівни наповнилися сльозами. — Я ж її виняньчила!
— Ви її об’їдали, мамо, — жорстко сказала Дарина. — І це правда, з якою вам тепер жити. Ви хотіли великий екран? Тепер у вас є багато часу, щоб у нього дивитися. А вітаміни дитині я купуватиму сама.
Дарина взяла пакунок, кивнула на прощання і зачинила двері.
Марія Дмитрівна йшла до зупинки, і її сумка була легкою, але ноги здавалися налитими свинцем. Вона згадувала свій новий телевізор.
Чомусь тепер він уявлявся їй не великим досягненням, а величезною чорною дірою, яка поглинула її вечори з онукою, довіру сина і право називатися почесним словом «бабуся».
Вдома вона увімкнула світло, глянула на діагональ у 55 дюймів і зрозуміла: картинка справді чітка. Настільки чітка, що в її відображенні вона вперше за довгий час побачила не «ощадливу господиню», а самотню жінку, яка обміняла тепле дитяче «люблю» на холодний шматок дорогого пластику.
Яблука в кошику на столі здавалися тепер не вітамінами, а камінням, яке вона сама ж собі і наскладала.
Галина Червона
