Бабуся Марія завжди була серцем їхньої родини. Вона жила в старому селі на околиці Полтавщини, в хаті, яку побудував ще її дід. Хата була велика, з глинобитними стінами, солом’яним дахом і садом, де росли яблуні, вишні та кущі смородини.
Бабуся виростила двох онуків — Галини та Богдана — після того, як їхні батьків не стало, коли дітям було по десять років. Вона була суворою, але справедливою, вчила їх любити землю, поважати працю.
— Діти мої, — казала вона часто, сидячи ввечері на ганку з чашкою трав’яного чаю, — життя як той сад: що посадиш, те й збереш. Не забувайте одне одного, бо родина — то єдине, що вічне.
Галина, старша на два роки, була ближче до бабусі. Вона залишилася в сусідньому райцентрі, працювала вчителькою в школі, і щомісяця приїжджала до села — допомагати по господарству, косити траву, полоти город.
Богдан же поїхав до Києва одразу після школи, вивчився на програміста, одружився з Іриною, народили двоє дітей — сина Артема й доньку Софію. Місто його поглинуло: робота в IT-компанії, кредити, суєта. Він приїжджав рідко — раз на рік, на Великдень чи Різдво, і то ненадовго.
— Бабусю, вибач, але в мене проект горить, — виправдовувався він по телефону. — Наступного разу обов’язково заїду на тиждень.
Але наступного разу не було. Бабуся старіла, хата руйнувалася потроху: дах протікав, стіни тріскалися від морозів, подвір’я заростало бур’янами. Галина бачила все це. Вона лагодила, що могла — підмальовувала вікна, латала паркан, але грошей на повний ремонт не вистачало. Бабуся відмовлялася переїжджати.
— Тут мій дім, Галю, — казала вона.
І так сталося. Одного осіннього ранку, коли листя вже жовкло, бабусю знайшла сусідка — лежала в ліжку, наче спала. Серце зупинилося. Галині зателефонувала сільська голова.
— Галю, приїжджай швидше. Бабусі не стало.
Галина примчала того ж дня, сльози котилися по щоках, поки вона їхала автобусом. Богдану подзвонила вже з села.
— Богдане, бабусі немає… — голос тремтів.
— Що? Як? — він, сидів у своєму офісі в Києві, дивлячись на монітор. — Я… я виїжджаю негайно.
Поховання було тихе. Сусіди, родичі з округи. Богдан приїхав з дружиною та дітьми, виглядав втомленим від дороги. Він обійняв сестру.
— Галю, як же так? Я ж обіцяв приїхати…
— Ти не винен, — сказала вона тихо. — Вона розуміла. Місто — то місто.
Після нотаріус прочитав заповіт. Бабуся все залишила Галині: хату, землю, сад. Богдану — тільки старовинний годинник діда й кілька сімейних фото.
— Чому так? — здивувався Богдан, коли вони вийшли з нотаріуса. — Я ж теж онук.
Галина знизала плечима.
— Вона казала, що ти в місті, маєш своє життя. А я ближче. Не ображайся, брате. Це ж не гроші, а хата в селі. Що з нею робити?
Богдан кивнув, але в душі щось кольнуло. Він не сперечався — справді, що йому з тієї хати? У нього квартира в Києві, хоч і в оренді у тещі Ірини.
Теща, пані Валентина, була суворою жінкою, володіла двокімнатною квартирою в центрі, де й жили всі разом: Богдан, Ірина, діти й теща.
— Добре, що хоч сестрі дісталося, — сказав він Ірині по дорозі назад. — Галина заслужила. Вона доглядала бабусю.
Минув рік. Богдан занурився в роботу, забув про село. Галина ж приїжджала дедалі рідше — школа, власна сім’я, чоловік Петро, синок Вітя.
Хата пустувала. Дах провис, вікна потріскалися, подвір’я заросло кропивою по пояс. Миші гризли стіни, дощ заливав кімнати. Галина знала: хата на межі руйнування. Продати? Кому в селі потрібна така? Ремонт коштував би сотні тисяч.
— Петре, може, продамо? — питала вона чоловіка.
— Кому? Там же руїна. Хіба на землю.
Але вона не наважувалася. Спогади про бабусю стримували.
Тим часом у Богдана життя пішло шкереберть. Теща Валентина завжди недолюблювала зятя — вважала, що він “не вартий її Ірини”. Конфлікти накопичувалися: то він пізно приходив з роботи, то діти шумлять, то гроші на комуналку не вчасно.
— Богдане, ти тут гість! — кричала теща одного вечора, коли він забув вимкнути світло в кухні. — Це моя квартира! Якщо не подобається — забирай свою сім’ю й геть!
Ірина намагалася мирити.
— Мамо, заспокойся. Він же працює, годує нас.
Але теща не вгамовувалася. Кульмінація сталася після чергової сварки. Богдан підвищив голос.
— Валентино Петрівно, вибачте, але це вже занадто! Ми платимо за все, а ви нас як прислугу!
Теща розлютилася.
— Геть з моєї квартири! Всі! Забирайте речі й шукайте інше житло!
Ірина плакала.
— Мамо, куди нам іти? У нас діти!
— Ваші проблеми. Я вас попередила.
Вони вийшли тієї ж ночі, з валізками, до готелю. Діти були налякані.
— Тату, чому бабуся нас вигнала? — запитав Артем, семирічний.
— То не бабуся, то теща, — буркнув Богдан. — Все буде добре, синку.
Але добре не було. Квартири в Києві — дорогі, оренда кусалася. Зарплати вистачало впритул. Вони переїжджали від друзів до знайомих, шукали варіанти. Місяць минув у стресі.
— Іро, може, до села? — запропонував Богдан одного разу. — У Галини ж бабусина хата. Запитаємо, чи не пустить на час.
Ірина здивувалася.
— До села? З дітьми? Там же школа, робота…
— Тимчасово. Поки не знайдемо квартиру.
Він подзвонив сестрі.
— Галю, привіт. Слухай, у нас біда. Теща вигнала. Немає де жити. Може, бабину хату позичити? На місяць-два.
Галина помовчала.
— Богдане… Хата не в найкращому стані. Я давно не лагодила.
— Та нічого, потерпимо. Головне — дах над головою.
Вона зітхнула.
— Знаєш, я думала продати. Але для тебе… Гаразд, продам тобі. За невеликі гроші. Скажімо, за п’ятдесят тисяч. Це ж родина.
Богдан зрадів.
— П’ятдесят? То ж копійки! Галю, ти ангел! Дякую, сестро!
— Не дякуй. Оформлю папери. Приїжджайте, подивіться.
Він не запідозрив нічого. П’ятдесят тисяч — смішна ціна за хату з землею. Він позичив у колег, оформили угоду через нотаріуса в райцентрі. Галина підписала, посміхалася.
— Ось ключі. Будьте щасливі. Бабуся б раділа.
Богдан обійняв її.
— Ти найкраща сестра в світі!
Вони вирушили до села наступного дня. Машина Богдана, старенький “Фольксваген”, тряслася по розбитій дорозі. Діти раділи — “В село, до природи!”. Ірина нервувала.
— А якщо там погано? Галина казала, стан не найкращий.
— Та що там? Трохи прибрати — і все. Головне, свій дім.
Коли вони під’їхали, сонце вже сідало. Хата стояла на пагорбі, але… Богдан завмер за кермом.
— Це… це ж не може бути.
Хата виглядала як руїна. Дах провис, солома згнила, місцями діри. Стіни потріскані, фарба облуплена. Вікна — одне розбите, інші брудні. Подвір’я — джунглі з бур’янів, паркан повалений, колодязь засипаний сміттям. Навіть двері ледь трималися на завісах.
— Тату, це наш новий дім? — здивувалася Софія, п’ятирічна.
Ірина вийшла, закрила рота рукою.
— Богдане… Це ж жах!
Він вискочив, підбіг до дверей, штовхнув — вони скрипнули й відчинилися. Всередині — запах цвілі, пилюка, миші скрізь.
Меблі старі, ліжко провисле, кухня в павутинні. Стеля в плямах від дощу.
— Як… як це? — прошепотів він. — Галя казала “не в найкращому стані”, але це… руїна!
Він набрав сестру.
— Галю! Що це? Хата розвалюється!
Галина відповіла спокійно.
— Богдане, я ж казала. Ти не приїжджав давно, не бачив. Я приїжджала, але що я одна зроблю?
— Але п’ятдесят тисяч! За це? Ти ж знала!
— Знала. Але ти сам погодився. Я зробила тобі послугу — продала дешево. Іншому б дорожче.
— Послугу? Це підставити! Рідного брата!
— Не кричи. Ти в місті жив, забув про бабусю. Я доглядала. Хата моя по заповіту. Могла б не продавати взагалі.
Богдан кинув телефон, сів на ганок, ховаючи обличчя в долонях.
— Як вона могла? Рідна сестра…
Ірина сіла поруч, обійняла.
— Ми впораємося. Зремонтуємо потроху.
Діти бігали подвір’ям, сміючись — для них то пригода.
Але Богдан не міг заспокоїтися. Вночі, лежачи на скрипучому ліжку, він згадував дитинство: як з Галиною гралися в саду, як бабуся розповідала казки. “Родина — то єдине, що вічне”. А тепер?
Наступного дня приїхала Галина — “подивитися, як влаштувалися”.
— Ну як, брате? — посміхнулася вона, стоячи на порозі.
Богдан вийшов, очі червоні від безсоння.
— Як? Ти жартуєш? Тут жити неможливо! Дах тече, стіни падають!
— То лагодь. Ти ж чоловік.
— За які гроші? Я все віддав тобі!
— П’ятдесят тисяч — то подарунок. Земля коштує більше. Я могла б продати забудовнику за сто.
Ірина втрутилася.
— Галино, але ж ви сестра. Як так?
Галина повернулася до неї.
— А ви хто? Свекруха? Ні, зовиця. Слухайте, я не зобов’язана. Богдан не приїжджав роками. Я витрачала свої гроші на бабусю. Це справедливо.
Богдан схопив її за руку.
— Справедливо? Ти мене обдурила! Сказала “невеликі гроші”, ніби допомагаєш!
— Я допомогла. Без мене ви б на вулиці. А тепер — ваш дім. Вітаю.
Вона пішла, не озираючись. Богдан закричав услід:
— Ти не сестра! Ти… зрадниця!
Минали дні. Вони прибирали, латали. Сусіди допомагали — принесли інструменти, їжу.
— Ой, Богданчику, шкода хату, — казала тітка Катерина, сусідка. — Галина приїжджала, але рідко. Бабуся сумувала за тобою.
— Я знаю… — зітхав він.
Діти адаптувалися: Артем ловив жаб у ставку, Софія збирала квіти. Ірина влаштувалася на роботу в райцентрі. Богдан фрілансив онлайн — інтернет тягнувся слабо, але працювало.
Але образа не минала. Він дзвонив Галині.
— Поверни гроші. Я не хочу цю руїну.
— Ні. Угода підписана.
— Я подам до суду!
— Спробуй. Заповіт на мене. Ти сам купив.
Він не подав. Грошей на адвоката не було.
Минув місяць. Хата потроху ожила: дах залатали шифером, стіни підмазали, подвір’я вичистили. Сусіди розповідали історії про бабусю.
— Вона казала: “Богдан в місті, стане багатим. А Галя — моя опора”.
Богдан плакав ночами.
— Як сестра могла?
Але життя тривало. Діти пішли до сільської школи, Ірина посадила город. Богдан знайшов спокій у праці на землі — як бабуся вчила.
Одного дня Галина приїхала несподівано. Стояла на порозі, з букетом квітів.
— Богдане… Можна увійти?
Він впустив, але холодно.
— Чого прийшла?
Вона сіла за стіл.
— Я… подумала. Може, я помилилася. Хата була в жаху, але я не хотіла тебе підставити. Просто… образилася. Ти забув нас.
— Я не забув! Життя склалося так.
— Вибач. Може, допоможу з ремонтом?
Він подивився на неї.
— Допоможеш? Після всього?
— Так. Ми ж родина.
Вони поговорили довго. Виявилося, Галина теж страждала: чоловік Петро вживав оковиту, син Вітя хворів. Вона продала хату, бо потрібні були гроші на лікування.
— Я не сказала правду. Вибач.
Богдан обійняв сестру.
— Добре. Почнемо заново.
Вони лагодили хату разом. Стала як нова. Діти кликали тітку Галю “найкращою”. Родина зцілилася.
Але глибоко в душі Богдан пам’ятав: іноді рідні підставляють, але любов перемагає.
Валентина Довга
