«Ну яка машина? Ви й автобусом можете їздити. Ти бачила, скільки коштує бензин?» — став обурюватися чоловік
Анна замислено стояла біля вікна, стискаючи в руці кухоль із охолоною кавою. У дитячій почулося вовтузіння, потім тупіт маленьких ніжок.
— Мам, ми сьогодні на машині? — до вітальні влетів восьмирічний Сергійко, уже одягнений у шкільну форму. За ним, сопучи, плентався п’ятирічний Тимофій, затишно закутаний у махровий халатик.
— Так, синочку, на машині, — автоматично відповіла Анна, впіймавши себе на думці, що «зараз почнеться».
Як за розкладом, у дверях вітальні з’явився чоловік Михайло. Він був свіжий і бадьорий, пахнув одеколоном і чоловічою впевненістю.
— Як це на машині? — його голос прозвучав спокійно, але Анна впізнала в цій інтонації все ту ж, заїжджену платівку.
— Так, повезу Сергія до школи, а Тіма — до дитячого садка. Потім, о другій, у нас логопед, а о четвертій — малювання, — перелічила жінка, намагаючись говорити рівно.
Михайло важко зітхнув, підійшов до столу й налив собі кави. Це зітхання було цілим трактатом про нерозумність жіночих витрат, про вітер у голові й ціни на бензин.
— Анно, ми ж говорили на цю тему сто разів. Бензин дорожчає щодня. Логопед — у сусідньому дворі, десять хвилин пішки. Малювання — можна й автобусом. Економити треба.
Слово «економити» повисло в повітрі. Воно звучало вже котрий місяць, як докір.
— Міш, до логопеда ми запізнюємося, якщо пішки. А з мольбертом і фарбами в автобусі — це цирк, а не поїздка, — спробувала вона заперечити, але відчула, як її аргументи розбиваються об кам’яну стіну його переконаності.
— Звикнути треба. Усі так їздять. Діти — не привід по місту кататися, — відрізав він, відпивши кави.
«Кататися» — це слово зачепило її особливо сильно. Для нього її життя, її щоденний марафон між школою, садком, гуртками, магазином і поліклінікою був просто «катанням», а от його справи…
— У минулу суботу ти катався на інший кінець міста, щоб зустрітися з Артемом і Сергієм у барі. Бензин чомусь знайшовся. Минулого тижня ти поїхав в область, допомагати будувати двоюрідному братові гараж. Там бензин теж не в рахунок? Там не треба було економити?
Михайло скривився, ніби почув щось непристойне.
— До чого тут це? Це важливі справи. Брат один не впорається, а з друзями ми вирішували робочі питання.
— А розвиток наших дітей — це не важлива справа? — голос Анни здригнувся. — Виходить, твій брат, твої друзі — це важливо, а сім’я, діти — це стаття витрат, яку треба урізати?
— Ти все драматизуєш, — махнув рукою Михайло. — Я просто закликаю до раціональності. У сім’ї треба завжди планувати бюджет.
Він узяв зі столу ключі від машини — їхню зв’язку з брелоком у вигляді колеса Формули-1.
Михайло потримав його в руці й поклав назад на стіл. Цей жест був сповнений такого поблажливого презирства, що в Анни перехопило подих.
— Планувати, — прошепотіла вона. — Звісно.
Він пішов на роботу, голосно грюкнувши дверима. Тиша в квартирі стала гнітючою. Сергійко подивився на маму великими, зляканими очима.
— Мам, а ми поїдемо? — спитав він тихо.
— Поїдемо, рідний, — сказала Анна, її голос прозвучав дивно хрипко. — Звісно, поїдемо.
Цей день став для жінки точкою кипіння. Вона вела машину, слухаючи, як діти балакають ззаду, а у вухах у неї стояло відлуння ранкової розмови з чоловіком: «Економити треба», «Кататися», «Ти все драматизуєш».
Жінка згадала, як місяць тому Михайло без тіні сумніву заправив повний бак перед поїздкою за місто на риболовлю з тими ж друзями.
Згадала його розповіді за вечерею про те, як вони весело провели час, і його анітрохи не бентежила вартість цих веселощів.
Увечері, поклавши дітей спати, вона спробувала знову завести розмову. Вона готувала вечерю, коли Михайло прийшов на кухню з ноутбуком.
— Міш, нам треба поговорити. По-нормальному.
— Говори, я слухаю, — він не відривав очей від екрана.
— Мені прикро. Мені здається, ти не цінуєш те, що я роблю. Ти ділиш усі справи на важливі й неважливі. І те, що пов’язане з дітьми, чомусь завжди опиняється в списку, де треба економити.
Михайло підібрав губи й різко закрив ноутбук із клацанням.
— Я ціную! Хто каже, що не ціную? Але ми живемо не в казці. Гроші не безмежні. Ти хочеш, щоб я перестав допомагати рідні? Перестав спілкуватися з друзями? Це що, вихід?
— Я хочу, щоб ти перестав ділити на «моє» і «твоє»! — вирвалося в Анни. — Коли тобі потрібна машина — вона наша спільна. Коли мені — вона раптом стає предметом розкоші. Діти — це не моє особисте хобі, Міш! Це наші спільні діти! Їхні гуртки, їхній розвиток, їхній комфорт — це інвестиція в їхнє майбутнє! Хіба ні?
— Гуртки — це добре, але не на шкоду всьому. Ти хочеш, щоб ми збанкрутували через логопеда й малювання?
— Ми не збанкрутуємо! — закричала Анна. — Ти витрачаєш на свої захоплення й зустрічі не менше! Чому твої витрати — це норма, а мої, вірніше, дитячі — це марнотратство?
— Я заробляю. Я розумію, звідки гроші беруться, а ти їх тільки витрачаєш, — обличчя Михайла стало кам’яним.
У повітрі повисла тиша. Анна відсахнулася. Ця фраза вцілила в саме серце — вона залишила кар’єру, щоб ростити дітей, за обопільним колись рішенням, і тепер це ставилося їй за докір.
— Я… витрачаю, — повільно промовила вона, кожна літера давалася їй із болем. — Я витрачаю свої сили, свій час, своє життя на наш дім, на наших дітей. Виходить, це нічого не варте? Виходить, твої гроші — це твоє, а моя праця — це ніщо?
Вона більше не могла його бачити. Анна розвернулася й вийшла з кухні, залишивши чоловіка самого. Діалог знову зайшов у глухий кут.
Наступного ранку Тимко прокинувся з температурою під сорок. Він плакав, йому було погано, щоки палали гарячковим рум’янцем.
— Міш! — покликала Анна, в паніці влітаючи до спальні. — У Тимка температура! Терміново в лікарню!
Михайло різко скочив з ліжка. На його обличчі з’явилася непідробна тривога. Він швидко схопив ключі, і за хвилину вони вже мчали спорожнілими ранковими вулицями в бік дитячої лікарні.
Анна сиділа ззаду, притискаючи до себе сина. Сергійко, блідий від переляку, мовчки дивився у вікно.
У лікарні була черга, але їх, як екстрених пацієнтів, швидко провели до лікаря.
Поки той оглядав Тимофія, Михайло метався коридором. Анна сиділа на стільці, не в силах стримати тремтіння.
Вона дивилася на чоловіка й побачила в його очах страх за свою дитину. Лікар вийшов за десять хвилин і заспокоїв: гостра вірусна інфекція, нічого критичного, але потрібне спостереження й крапельниці.
Дитину поклали в палату. Коли Тимко, уже під крапельницею, заснув, у лікарняному коридорі запанувала тиша.
Михайло підійшов до вікна і довго дивився на місто, що прокидалося. Плечі його були напружені.
— Знаєш, — тихо почав він, не обертаючись до дружини. — Поки ми мчали сюди… Я думав тільки про одне, аби він був живий і аби з ним усе було добре. І мені було байдуже, скільки бензину ми спалили. Байдуже, скільки це коштуватиме. Байдуже на все.
Михайло повільно обернувся до Анни. Його обличчя виглядало втомленим.
— А потім я згадав твої слова. Про те, що діти — це не стаття витрат. І я… я зрозумів.
Чоловік підійшов ближче й присів поруч на тверду лікарняну лаву.
— Я зрозумів, що ти мала рацію. Я ділив усе на важливе й неважливе. І мої поїздки, мої важливі справи здавалися мені пріоритетом. А твоя щоденна робота з дітьми… я її не помічав. Вона була для мене тлом, чимось само собою зрозумілим. А раз само собою зрозуміле, значить, на ньому можна й заощадити. Це жахлива логіка. Вибач мені.
— Ти сказав, що я тільки витрачаю, — прошепотіла жінка.
— Це була найдурніша і найпідліша річ, яку я коли-небудь говорив, — він потягнувся і взяв її руку. Його долоня була теплою і твердою. — Ти вкладаєш у нашу сім’ю набагато більше за мене. Ти будуєш наш дім щодня. А я… я просто приносив гроші й вважав, що цього достатньо і що це дає мені право командувати.
Михайло помовчав, глянувши на їхні переплетені пальці.
— Завтра ж я оформлю на тебе додаткову банківську картку. Жодних більше звітів про бензин і жодних докорів. Машина повністю в твоєму розпорядженні. Ти вирішуєш, куди й коли їхати нашим дітям. Ти — їхня мати. Ти знаєш краще.
Анна кивнула, і сльози нарешті потекли по її щоках. Але це були сльози полегшення.
— Я не хочу твоїх грошей, Міш Я хочу твоєї поваги. Я хочу, щоб ти бачив мене як рівного партнера, а не як найманого робітника по побуту, який має звітувати за кожну копійку.
— Я бачу, — сказав він щиро. — І я буду старатися щодня це доводити, починаючи з сьогоднішнього дня.
Він обійняв дружину, і вперше за багато місяців вона відчула не напругу й холод, а опору й тепло.
Через три дні Тимко одужав. У перший же ранок після його виписки Михайло сам відвіз Сергія до школи, а Тимофія — до дитячого садка.
Увечері він прийшов із роботи раніше звичайного й, не роздягаючись, голосно покликав дружину. Щойно вона визирнула з кухні, Михайло, усміхаючись, промовив:
— Одягайся!
— Куди?
— Просто одягайся.
Він повів її в гараж. До їхньої машини був припаркований невеликий, але новий хетчбек.
— Це що? — не зрозуміла Анна.
— Це твоя машина, — усміхнувся Михайло й простягнув їй ключі з новим, блискучим брелоком. — Вірніше, твоя і дітей, щоб ти ніколи не почувалася прохачкою і щоб у тебе була своя свобода.
— Але це… це ж так дорого, Міш! Ми ж економимо… — Анна була в цілковитому шоці від подарунка чоловіка.
— Більше не економимо на найголовнішому, — із серйозним виглядом сказав чоловік. — Ми інвестуємо в твій комфорт, у твій спокій і в нашу сім’ю.
Анна розгублено сіла за кермо нової автівки. Запах нової шкіри, чиста панель приладів…
Це була не просто нова машина, це був матеріальний знак його вибачень за неправоту.
— Звідки гроші? На що ти взяв машину? — усе ще не вірячи своїм очам, спитала Анна.
— Я взяв автокредит, — знизав плечима Михайло. — Але ти не переживай. Грошей вистачить на все, — додав він, узявши її за руку.
Наступного дня Анна повезла дітей на малювання. Вона подивилася в дзеркало заднього виду на їхні щасливі обличчя, послухала їхнє щебетання і впіймала себе на думці, що тепер їй стало нарешті спокійно.
