У маленькому містечку на околиці жила звичайна сім’я: молода пара – Олена та її чоловік Андрій – і мати Олени, Надія Степанівна.
Надія Степанівна була жінкою з характером: завжди знала, що краще для всіх, і не соромилася висловлювати свою думку.
Вона мешкала в затишній двокімнатній квартирі в центрі міста, яку отримала ще за давніх часів. Квартира була старенька, але доглянута – з паркетом, що скрипів під ногами, і видом на парк.
Андрій і Олена, навпаки, нещодавно купили квартиру в новобудові на околиці. Вони мріяли про власне гніздечко, але реальність виявилася не такою райдужною.
Андрій працював програмістом у IT-компанії, де дні минали за комп’ютером, а вечори – у мріях про кращу долю. Олена була вчителькою в школі, добра і терпляча, але часто опинялася між двома вогнями: чоловіком і матір’ю.
Надія Степанівна, пенсіонерка, любила приходити в гості до доньки, критикувати все навколо і розповідати, як у її часи все було краще.
Одного осіннього вечора, коли дощ барабанив по вікнах, Надія Степанівна завітала до молодих. Вона принесла пиріг з яблуками, але її обличчя було похмурим, ніби вона вже знала, що знайде привід для сварки.
– Ой, діти, як у вас тут темно! – вигукнула вона, входячи до квартири. – Чому не запалите світло? Економите на електриці? У моїй квартирі завжди яскраво, як у палаці.
Олена посміхнулася і обійняла матір.
– Мамо, ми ж тільки-но повернулися з роботи. Зараз усе влаштуємо. Проходь, сідай. Андрію, завари чаю!
Андрій, сидячи на дивані з ноутбуком, зітхнув. Він не любив візити тещі – вони завжди закінчувалися лекціями про те, як він погано доглядає за Оленою.
– Добрий вечір, Надіє Степанівно, – привітався він ввічливо, але без ентузіазму. – Як ваші справи?
– Які справи? Пенсія маленька, ціни ростуть, а ви тут у новій квартирі сидите. Хоча… – Вона оглянула кімнату.
– Не побажали б нікому купити таку квартиру – Андрій підняв брову.
Квартира була їхньою гордістю – принаймні, на початку. Вони взяли кредит, витратили всі заощадження, але тепер…
– А що таке, що з нею не так? – спитала Надія Степанівна, сідаючи за стіл і дивлячись на зятя з цікавістю.
Андрій зітхнув глибше. Він не хотів скаржитися, але слова вирвалися самі.
– Та все не так, Надіє Степанівно. Стіни тонкі, сусіди галасливі, а в кухні… Ех, краще не казати. Ми думали, що новобудова – це мрія, а виявилося – суцільні проблеми.
Олена, почувши це, втрутилася:
– Андрію, не перебільшуй. Квартира нормальна, просто потрібно трохи звикнути.
Але Надія Степанівна вже зацікавилася. Вона любила, коли зять скаржився – це давало їй привід показати свою мудрість.
– Ну, якщо вам не подобається, то купіть її для мене, а самі перебирайтеся в мою. Моя квартира в центрі, зручна, все під рукою. А я тут потерплю, якщо ви так ненавидите це місце.
Андрій завмер. Він не чекав такого повороту. Його квартира була новою, але справді мала купу недоліків: протікала стеля в дощ, а вночі чулися дивні звуки.
Тещина квартира, навпаки, була в престижному районі, ближче до роботи Олени. Він подивився на дружину – Олена знизала плечима, ніби кажучи: “Чому б ні?”
– Серйозно? – перепитав Андрій, намагаючись приховати радість. – Ви впевнені?
– Звичайно! – відрізала Надія Степанівна. – Я ж не егоїстка. Якщо вам погано, то міняймося. Тільки швидко, бо я не люблю тягнути.
Андрій зрадів. Він уявляв, як вони переїдуть у центр, де все зручно: магазини, транспорт, парки. “Нарешті пощастить!” – подумав він.
Наступного дня вони почали процес обміну. Андрій найняв юриста, щоб оформити документи. Олена була стурбована:
– Андрію, а мама точно знає, на що йде? Наша квартира не ідеальна…
– Вона сама запропонувала! – відповів Андрій. – І взагалі, це її ідея. Нехай тепер відчує, що таке жити в “новобудові”.
Через тиждень обмін був завершений. Андрій і Олена переїхали в квартиру Надії Степанівни. Вона була просторою, з високими стелями і великими вікнами. Андрій одразу відчув полегшення.
– Олено, дивись, як тут тихо! – сказав він, розпаковуючи коробки. – Ні шуму від сусідів, ні протікань.
Олена кивнула, але в її очах була тривога.
– А мама? Як вона там?
– Нормально, – відмахнувся Андрій. – Вона сильна жінка, впорається.
Тим часом Надія Степанівна приїхала до нової квартири з валізою і кількома коробками. Вона відкрила двері і ввійшла.
Спочатку все здавалося нормальним. Але коли вона зайшла на кухню, її очі розширилися від жаху.
– Боже мій! – вигукнула вона. – Що це за бруд?
Кухня була в жахливому стані. Плита вся в жиру, шафки липкі, а під ногами… Вона почула шурхіт. З-за плінтуса вибігло кілька тарганів.
– Таргани! Табунами ходять! – закричала Надія Степанівна, відскакуючи назад.
Вона подзвонила Андрію одразу.
– Зятю! – гримнула вона в трубку. – Чому ти мені швидше не сказав? Я не буду тут жити! Самі живіть, а з моєї квартири вибирайтеся!
Андрій, почувши це, посміхнувся. Він чекав на такий дзвінок.
– А що таке, Надіє Степанівно? Що вам саме не сподобалося? – спитав він з іронією в голосі.
– Тут таргани табунами ходять! А як побачила кухню, її напевне більше 10 років ніхто не мив! – зі злістю відповіла теща. – Це не квартира, а свинарник! Як ви тут жили?
Андрій розсміявся.
– Ну, ми якось терпіли. Ви ж самі сказали, що потерпите. А тепер що, передумали?
Надія Степанівна кипіла від злості.
– Я не знала, що все так погано! Ти мене обдурив! Забирай свою квартиру назад!
Але Андрій не збирався поступатися.
– Ні-ні, Надіє Степанівно. Обмін оформлений, документи підписані. Тепер це ваша квартира. Ласкаво просимо!
Олена, почувши розмову, втрутилася:
– Мамо, заспокойся. Ми можемо допомогти прибрати. Приїдь до нас, обговоримо.
Надія Степанівна приїхала ввечері, все ще розлючена. Вона сіла на диван у своїй колишній квартирі і почала скаржитися.
– Діти, ви мене підставили! Я думала, що квартира нова, а там – жах! Таргани скрізь, кухня в бруді, а ще сусіди –, цілу ніч галасують!
Андрій, намагаючись не сміятися, відповів:
– А ми вам казали, що не все ідеально. Але ви наполягли на обміні.
Олена спробувала помирити:
– Мамо, давай подумаємо, як виправити. Може, наймемо клінінгову службу для кухні?
– Клінінг? – пирхнула Надія Степанівна. – Там не клінінг потрібен, а бульдозер! І таргани – це не просто комахи, це армія! Я вчора намагалася їх потруїти, але вони тільки множаться!
Андрій не втримався:
– Може, це через те, що кухня не милася 10 років? Ви ж самі сказали.
Надія Степанівна глянула на нього люто.
– Ти ще й жартуєш? Я тобі покажу! Якщо не повернете квартиру, я піду до суду!
Олена злякалася.
– Мамо, не треба суду. Давай знайдемо компроміс.
Так почалася довга епопея сімейних переговорів. Наступні дні були наповнені дзвінками, візитами і суперечками. Надія Степанівна щодня дзвонила з новими скаргами.
– Сьогодні тарган заліз у мою валізу! – кричала вона одного разу. – Я не можу спати!
Андрій відповідав:
– Спробуйте поставити пастки. Ми так робили.
– Пастки? Вони сміються з ваших пасток! Це мутанти якісь!
Олена намагалася втішити матір.
– Мамо, приїдь до нас на вечерю. Ми приготуємо твої улюблені вареники.
Під час вечері Надія Степанівна не вгавала.
– Олено, як ти могла дозволити такому статися? Твій чоловік – хитрун! Він знав про все і мовчав.
Андрій захищався:
– Я не мовчав! Ви самі запропонували обмін. Я думав, ви знаєте, на що йдете.
– Знати? Як я могла знати про тарганів? Ти мав мене попередити!
Розмова переходила в суперечку.
– Добре, – сказав Андрій. – Давайте я приїду і допоможу з прибиранням. Може, разом впораємося.
Наступного дня Андрій приїхав до “своєї” колишньої квартири. Надія Степанівна зустріла його з мітлою в руках.
– Ну, зятю, дивись, що ти наробив. Ось кухня – жах!
Андрій оглянувся. Дійсно, кухня була в поганому стані. Він згадав, як вони з Оленою рідко прибирали – робота забирала весь час.
– Гаразд, давайте мити. Де ваші миючі засоби?
Вони працювали кілька годин. Надія Степанівна коментувала кожну дію.
– Ой, не так миєш! Треба сильніше терти. У моїй молодості ми все вручну робили, без цих хімікатів.
Андрій терпів.
– Надіє Степанівно, а чому ви не хочете залишитися? Після прибирання буде нормально.
– Нормально? З тарганами? Ні, дякую. Я хочу свою квартиру назад!
Але Андрій мав план. Він знав, що теща звикне, якщо додати трохи комфорту. Він купив нові штори, поставив пастки від тарганів і навіть запросив дезінсектора.
– Скільки це коштує? – спитала Надія Степанівна, дивлячись на робітника.
– Не хвилюйтеся, я плачу, – відповів Андрій.
Дезінсектор працював швидко.
– Пані, ваші таргани – типові для новобудов. Через тиждень зникнуть.
Надія Степанівна сумнівалася.
– Через тиждень? А якщо ні?
– Гарантія є, – запевнив робітник.
Поступово ситуація покращувалася. Надія Степанівна почала звикати. Вона дзвонила рідше, але все ще скаржилася.
Одного вечора Олена сказала Андрію:
– Знаєш, мама вчора сказала, що квартира не така вже й погана. Вона навіть сусідів запросила на чай.
Андрій здивувався.
– Серйозно? Може, обмін вдався?
Але не все було так просто. Через місяць Надія Степанівна подзвонила з новою проблемою.
– Діти, у мене сусіди зверху затопили! Вода скрізь!
Андрій зітхнув.
– Знову? Ми ж це вже проходили.
Вони приїхали допомогти. Надія Степанівна була в паніці.
– Бачите? Ваша квартира – проклята! Повертайте мою!
Олена втішала:
– Мамо, це випадковість. Ми викличемо сантехніка.
Сантехнік приїхав і все виправив.
– Пані, ваші труби нові, але сусіди – недбалі. Поговоріть з ними.
Надія Степанівна пішла до сусідів.
– Добрий день, – сказала вона суворо. – Ви мене затопили! Що це за неподобство?
Сусіди, молода пара, вибачилися.
– Вибачте, пані Надіє. Ми тільки-но переїхали. Більше не повториться.
Надія Степанівна повернулася задоволена.
– Ну, принаймні, сусіди нормальні. Не те що в центрі – там одні пенсіонери.
Поступово теща почала знаходити плюси в новій квартирі. Вона облаштувала балкон квітами, переставила меблі.
– Олено, приходь подивитися, як я все зробила, – запросила вона одного разу.
Олена приїхала і здивувалася.
– Мамо, тут так затишно! Ти все змінила.
– Так, – посміхнулася Надія Степанівна. – А таргани зникли. Дезінсекція допомогла.
Андрій, почувши це, пожартував:
– Бачу, ви освоїлися. Не хочете назад мінятися?
Надія Степанівна засміялася вперше.
– Ні, зятю. Тепер це моя квартира. А ваша колишня – теж непогана. Тільки кухню мити треба частіше.
Олена зраділа.
– Нарешті мир!
Але історія на цьому не закінчилася. Через кілька місяців Надія Степанівна знайшла нову “проблему” – вона закохалася в сусіда.
– Діти, у мене новина, – сказала вона за вечерею. – Я зустрічаюся з чоловіком з п’ятого поверху. Він вдівець, добрий.
Андрій і Олена переглянулися.
– Мамо, це чудово! – вигукнула Олена.
Андрій додав:
– Головне, щоб таргани не заважали.
Всі розсміялися.
Так обмін квартирами став початком нових пригод. Надія Степанівна знайшла щастя в новому місці, Андрій і Олена насолоджувалися центром, а сімейні діалоги стали теплішими.
Валентина Довга
