Останній рік перед закінченням школи перетворився для Діани на справжній марафон. Дівчина марила навчанням за кордоном, обираючи між престижними університетами Польщі та Словаччини.
Вона засинала з підручниками, бігала від одного репетитора до іншого і навіть суботи проводила за тестами. Її мати, Олена, всіляко підтримувала це прагнення, пишаючись наполегливістю доньки.
Проте сімейну ідилію та грандіозні плани в один момент зруйнував батько сімейства, Тарас.
Весь конфлікт розгорівся через його родичів, думка яких для чоловіка завжди була законом.
Одного вечора Тарас повернувся з роботи похмурішим, ніж зазвичай. Він сів за стіл, важко зітхнув і заявив, що плани змінюються.
– Я все обдумав, – сказав Тарас, дивлячись повз дружину. – Діана буде вступати до Львова. Там чудові університети, і це остаточне рішення.
Олена від несподіванки ледь не впустила тарілку.
– З якого це дива. Ми ж рік готувалися до закордону, гроші збирали, дитина світу не бачила через ті підручники.
– Отак, – відрізав чоловік. – По-перше, це близько, маршрутки щогодини ходять, зможемо контролювати її. По-друге, ми суттєво зекономимо на оренді житла чи гуртожитку, бо вона житиме у моєї мами та сестри.
Для Олени ці слова звучали як вирок. Стосунки зі свекрухою, Ганною Петрівною, не склалися з першого дня. Статна міська жінка так і не вибачила синові, що він одружився з простою дівчиною з села, яку виховувала лише старенька бабуся без жодного приданого.
Сестра Тараса, Ірина, теж була особливою особою. У свої дев’ятнадцять років вона вийшла заміж, а до двадцяти чотирьох уже мала трьох дітей. Жодного дня Ірина не працювала, лише вимагала від матері грошей на нові сумки, телефони та посиденьки в кафе, поки її чоловік Олег марно намагався заробити бодай на памперси.
Уся ця велика родина тулилася в трикімнатній квартирі Ганни Петрівни, яку в колі знайомих давно називали Рукавичкою.
– Тарасе, ти при собі взагалі, – обурилася Олена. – Де вона там спатиме. Там і так дихати нічим через постійний крик і плач.
– У прохідній кімнаті є вільний диван і маленький стіл, – спокійно відповів чоловік. – Цього цілком достатньо для студентки.
– Тобто всі ходитимуть повз неї туди-сюди, а вона має вчити вищу математику. Ти взагалі думаєш про майбутнє власної дитини, чи лише про те, як догодити своїй матусі.
– Ми просто зекономимо гроші, Олено. Не бачу в цьому нічого поганого.
– А те, що твоя донька мріє про європейську освіту, тебе не хвилює. Вона заслужила цей шанс своєю працею.
– Знаю я це навчання, – махнув рукою Тарас. – Дай їй волю за кордоном, то вона одразу забуде про книжки і почне ходити по клубах та ресторанах. Тому документи подаємо до Львова, і крапка на цьому.
Діана, яка випадково почула цю розмову з коридору, просто розплакалася і зачинилася у своїй кімнаті. Наступні кілька днів дівчина намагалася переконати батька, показувала свої успіхи, обіцяла вчитися на одні п’ятірки, але Тарас залишався непохитним, наче скеля.
Правда випливла на поверхню абсолютно випадково через два тижні. Олена повернулася додому раніше і почула, як Тарас емоційно розмовляє по телефону на балконі. Жінка затамувала подих і почала слухати.
З телефонної розмови Тараса:
«Так, мамо, я все вирішив. У серпні особисто привезу її речі. Не хвилюйся, в університеті зараз не так багато пар, переважно до обіду. Вона дівчина слухняна, швидко звикне. Ще й подякує потім, бо навчиться з малими сидіти. Сама колись стане мамою, тож хай практикується вже зараз, поки молода».
Олену наче окропом обдали. Склавши всі деталі докупи, вона зрозуміла геніальний план свекрухи та зовиці:
Ганну Петрівну нещодавно відправили на пенсію, а грошей у родині хронічно не вистачало.
У свекрухи загострилася хвороба спини, тому бавити трьох маленьких онуків вона більше не могла.
Ірина категорично відмовлялася сидіти в чотирьох стінах і планувала вийти на роботу, а місць у дитячому садку для всіх дітей не було.
Рішення прийшло само собою: перетворити Діану на безкоштовну няньку, яка після пар доглядатиме трьох племінників, поки Ірина розважатиметься чи працюватиме. При цьому все подавалося так, ніби львівські родичі роблять величезну послугу, пускаючи дівчину пожити.
Лють Олени була такою сильною, що вона не стримала емоцій. Жінка стрімко зайшла до кімнати, куди саме повернувся Тарас, і з розгону зачепила його руку кухонним рушником. Телефон вилетів із пальців чоловіка і впав на килим.
– То ось який у тебе план, – закричала Олена, важко дихаючи. – Замість навчання ти хочеш зробити з рідної доньки служницю для своєї сестрички.
Тарас розгубився, але швидко спробував повернути контроль над ситуацією.
– Не вигадуй дурниць. Що поганого в тому, що вона допоможе рідним людям у вільний час. Зате матиме безкоштовний дах над головою.
– Дах над головою у прохідній кімнаті з трьома немовлятами. Ти взагалі чуєш, що ти говориш. Вона туди їде вчитися чи пелюшки прати.
– Олено, не влаштовуй істерик на рівному місці. Сім’я має допомагати один одному. Ірині зараз важко.
– А мені байдуже, як важко Ірині. Вона народжувала цих дітей для себе, а не для моєї доньки. Зараз же дзвони до своєї матусі і кажи, що безкоштовної няньки вони не побачать.
– Я не буду нікуди дзвонити, – вперся Тарас. – Я батько, і я вирішую, де навчатиметься моя дитина.
– Тоді я подаю на розлучення, і ми ділимо квартиру, – спокійно, але дуже чітко промовила Олена. – Я продам свою частку, заберу Діану і поїду з нею. Але в ту Рукавичку вона не поїде ніколи в житті.
Тарас замовк, не очікуючи такої відсічі від зазвичай спокійної дружини. На цьому розмова завершилася, але підступний план родичів з тріском провалився.
Олена твердо вирішила, що Діана навчатиметься лише в Польщі. Мати розуміла, що це фінансово непросто, але була готова піти на будь-які жертви ради майбутнього своєї дитини.
Тепер у родині панувало тимчасове затишшя. До серпня залишалося ще трохи часу, але Олена чітко дала зрозуміти чоловікові, що жодних компромісів щодо Львова бути не може.
Вона більше не хотіла чути ні про свекруху, ні про зовицю, які намагалися вирішити свої проблеми за рахунок чужого життя.
Діана ж знову повернулася до підручників, але цього разу з посмішкою на обличчі та вірою в те, що її мрія все ж таки здійсниться.
Липень добігав кінця, і напруга в домі Олени та Тараса досягла свого піку. Тарас хоч і притих після погрози про розлучення, проте не полишав спроб діяти підступно, сподіваючись повернути ситуацію на користь своєї родини.
Ганна Петрівна та Ірина теж не збиралися так легко відпускати безкоштовну няньку, тому телефон Тараса розривався від щоденних дзвінків.
Одного вечора Олена застала чоловіка на кухні, коли він знову стиха шепотів у слухавку, запевняючи матір, що все під контролем. Жінка рішуче увійшла до кімнати і сіла навпроти нього.
– Знову обговорюєш, як краще облаштувати диванчик у прохідній кімнаті, – запитала Олена, дивлячись прямо в очі чоловікові.
Тарас поспіхом натиснув відбій і поклав телефон екраном донизу.
– Олено, ну навіщо ти знову починаєш. Мама просто запитувала про здоров’я Діани, вони ж сумують.
– Сумують за робочими руками, так і скажи. Я бачу, що ти досі не подав документи до польського вишу, хоча всі переклади та завірення готові. Чого ти чекаєш.
– Я чекаю на здоровий глузд, – підвищив голос Тарас. – Ти уявляєш, які це витрати. Навіть якщо навчання буде безкоштовним за якоюсь там програмою, житло, харчування, страховка котируватимуться в євро. Звідки в нас такі гроші.
– Я вже казала тобі, Тарасе. Якщо знадобиться, я виставлю на продаж цю квартиру, переїду в меншу, але Діана отримає те, на що заробила своєю працею. Вона не буде безкоштовним додатком до трьох дітей твоєї сестри.
– Ти егоїстка, Олено. Ірина ледь кінці з кінцями зводить, Олег працює на двох роботах, а ти думаєш лише про свої амбіції.
– Це не мої амбіції, а майбутнє нашої доньки. Ірина доросла жінка, нехай сама вирішує свої проблеми з чоловіком, а не за рахунок моєї дитини.
Наступного дня конфлікт перейшов на новий рівень. Без жодного попередження на порозі квартири з’явилася сама Ганна Петрівна.
Вона приїхала зі Львова першою ж маршруткою, тримаючи в руках величезну торбу з гостинцями, яка мала б задобрити розгнівану невістку.
Олена відчинила двері й одразу зрозуміла мету цього візиту. Свекруха пройшла до вітальні з таким виглядом, ніби купувала цю квартиру за власні кошти.
– Доброго дня, Оленочко, – солодко промовила Ганна Петрівна, сідаючи на диван і тримаючись за поперек. – Ох, ледь доїхала, спина зовсім не тримає. Як добре, що Тарасик удома.
Тарас вибіг із кімнати, одразу закрутився навколо матері, наливаючи їй чай і підкладаючи подушку під спину. Олена ж залишилася стояти біля дверей, не поспішаючи виявляти гостинність.
– Ганно Петрівно, давайте без довгих прелюдій, – спокійно сказала Олена. – Ви приїхали переконувати нас щодо Львова.
Свекруха зітхнула, притиснувши руку до серця, і подивилася на сина, шукаючи підтримки.
– Олено, ну чому ти така жорстока до нас. Ми ж як краще хочемо. Діаночка буде під наглядом, у рідній хаті. Я щоранку їй свіжий сніданок готуватиму, Іринка допоможе речі попрати. Ми ж одна родина.
– Одна родина, в якій Діана має стати нянькою для трьох дітей, поки Ірина гулятиме чи шукатиме роботу, – відрізала Олена. – Я чула розмову Тараса з вами. Не треба робити з нас дурнів.
Ганна Петрівна миттєво змінилася в обличчі, її солодка посмішка зникла, поступившись місцем звичному холодному тону.
– А хоча б і так. Що в цьому поганого. Сім’я має допомагати. Ірині важко, вона молода мама. А Діана посидить з племінниками кілька годин після пар, від неї не убуде. Навчиться хоч чомусь корисному, а не просто дурницями в інтернеті займатиметься.
У цей момент з кімнати вийшла Діана. Вона виглядала блідою, але в її очах більше не було сліз, лише тверда рішучість.
– Бабусю, я не поїду до Львова, – тихо, але чітко сказала дівчина. – Я поважаю вашу родину, але я рік працювала не для того, щоб міняти підгузки. Я хочу вчитися.
– Ти бач, яка горда виросла, – обурилася Ганна Петрівна, підхоплюючись із дивана, забувши про хвору спину. – Мати рідного батька ні в що не ставить, і доньку таку ж виховала. Село є село, ніякої поваги до старших. Тарасе, ти взагалі чоловік у домі чи ні. Чому твої жінки тобою крутять, як хочуть.
Тарас затупцював на місці, переводячи погляд з матері на дружину.
– Мамо, ну не треба так. Ми просто обговорюємо варіанти.
– Тут немає чого обговорювати, – заявила Олена, відчиняючи вхідні двері. – Ганно Петрівно, ваш потяг чи маршрутка назад коли. Раджу не запізнюватися. Діана їде до Польщі, і це питання закрите назавжди. Якщо Тарас хоче, він може їхати з вами і допомагати Ірині особисто.
Свекруха зневажливо пирхнула, схопила свою сумку і попрямувала до виходу, наостанок кинувши Тарасові, що він підкаблучник і втратив свій авторитет
Після гучного від’їзду Ганни Петрівни в хаті на кілька днів запала тиша. Тарас ходив чорніший за хмару, ображений на весь світ, але більше ні слова не говорив про Львів чи допомогу сестрі. Олена тим часом самостійно завершила реєстрацію Діани в обраному польському університеті.
Через два тижні прийшов офіційний лист про зарахування Діани на бюджетну форму навчання завдяки її високим балам.
Дівчина світилася від щастя, обіймаючи матір, яка стала для неї справжньою стіною та захистом. Тарас, побачивши радість доньки та офіційний документ, лише мовчки кивнув і вперше за довгий час посміхнувся, можливо, нарешті зрозумівши, яку помилку міг зробити під тиском родичів.
Олена дивилася на доньку і відчувала неймовірне полегшення. План свекрухи з тріском провалився, і тепер Діану чекало справжнє студентське життя, вільне від чужих сімейних обов’язків та маніпуляцій.
Галина Червона
