На старій кухні пахло дешевим чорним чаєм і підгорілою цибулею. Ганна Іванівна стояла біля вікна, спираючись долонями на пошарпане підвіконня, і дивилася, як за брудним склом сіється дрібний мокрий сніг.
Їй нещодавно виповнилося сімдесят два роки, і кожен рух у суглобах відгукувався глухим тупим болем. У сусідній кімнаті скрипнув диван, почулося ліниве шурхотіння ковдри, а потім мірне клацання нігтів по екрану телефона.
Тетяна прокинулася. Їй було сорок сім, але прокидалася вона так, ніби попереду не було жодних справ, окрім неспішного ранкового туалету.
Чотири роки тому її колишнє життя розсипалося на порох. Колись вона вийшла заміж за заможного чоловіка, набагато старшого за себе, свято вірячи, що забезпечила собі вічний спокій, подорожі та дорогі салони.
Працювати вона ніколи не вміла і не збиралася, а коли постарілий чоловік знайшов собі іншу, Тетяну виставили за двері без жодних суттєвих відступних.
Діти, які виросли в достатку і давно перебралися до Лондона, швидко перейняли зневагу батька. Вони навіть не відповідали на її короткі повідомлення у свята. Залишився тільки один прихисток – двокімнатна квартира матері з облізлими шпалерами на околиці міста.
Двері кухні прочинилися. Тетяна увійшла в запраному шовковому халаті, який колись коштував шалених грошей, а тепер виглядав жалюгідно. Вона зиркнула на плиту і скривилася.
– Ти знову вариш цю порожню гречку, – промовила донька, сідаючи за стіл і підпираючи щоку долонею. – Скільки можна. У хаті немає жодного шматочка нормального твердого сиру, а від запаху смаженої олії мене просто нудить.
– Доброго ранку, Тетяно, – тихо відповіла Ганна Іванівна, навіть не повертаючи голови. – Сир зараз коштує стільки, що мені на нього треба віддати третину пенсії. Гречка ситна, на ній можна протягнути тиждень. Якщо тобі хочеться сиру, можна піти і заробити на нього.
– Ми знову починаємо цю саму розмову, – роздратовано зітхнула Тетяна. – Тобі аби тільки дорікнути мені з самого ранку. Я тільки очі розплющила, а ти вже сиплеш своєю моралізмом. Ти прекрасно знаєш, що в моєму віці без досвіду роботи нікуди не беруть, крім як прибиральницею чи касиркою.
– А чим погана робота прибиральниці, якщо нічого іншого немає, – спокійно запитала літня жінка, наливаючи в чашку окріп. – Люди працюють, заробляють собі на хліб і не дивляться в чужу кишеню.
– Я не піду мити підлоги, – твердо відрізала донька. – Я двадцять років прожила в зовсім іншому колі. У мене є гідність, якщо ти про це забула. Якщо я опущуся до такого рівня, я вже ніколи не зможу піднятися і знайти нормальну партію.
– Яку партію, Тетяно, – Ганна Іванівна нарешті повернулася до неї. Погляд матері був важким і втомленим. – Тобі скоро п’ятдесят. Ти сидиш на моїй шиї вже чотири роки. Спочатку ти розпродала свої шуби, потім золото, тепер у тебе немає нічого. Моєї пенсії у вісім тисяч ледве вистачає на аптеку і комуналку. За минулий місяць опалення забрало майже три тисячі. Що ми будемо їсти у січні, ти подумала.
– Ти постійно драматизуєш, – Тетяна махнула рукою, розглядаючи свій облуплений манікюр. – Якось проживемо. Завжди якось жили. Ти любиш нагнітати паніку на рівному місці. Краще налий мені чаю, тільки знайди нормальний пакетик, а не цей пил, який ти заварюєш по три рази.
– Нормальний чай закінчився позавчора, – сказала мати, сідаючи навпроти. – І я більше не купуватиму той дорогий бергамот, який ти просиш. Я вчора рахувала копійки в магазині, щоб купити дві картоплини і половинку капустини. Мені соромно було перед касиром, розумієш ти це чи ні.
– Це твої власні комплекси, – холодно відказала Тетяна. – Тобі завжди було соромно перед чужими людьми. Все життя ти тремтіла перед сусідами, продавцями, двірниками. Замість того, щоб думати, як поліпшити наше становище, ти тільки економиш на сірниках.
– Як я маю його поліпшити, – голос Ганни Іванівни затремтів, але вона стримала сльози. – Мені піти вагони розвантажувати на старості літ. Чи, може, мені продати квартиру і піти під міст, щоб ти могла поїхати в салон краси.
– Досить, мамо, – скривилася донька. – Ти прекрасно знаєш, про що я. Ти могла б не скиглити щодня, а підтримати мене. Мені зараз важче, ніж тобі. Ти своє життя вже прожила, у тебе все позаду, тобі нічого не треба, крім твоїх серіалів і каструлі з супом. А в мене життя зруйноване. Мене зрадили всі, навіть власні діти.
– Діти дзвонять тим батькам, які для них були прикладом, – тихо промовила мати. – Я тебе попереджала двадцять років тому. Казала, вчися, здобувай фах, відкладай собі бодай якусь копійку на окремий рахунок. Чоловік сьогодні є, а завтра його немає. А ти тільки сміялася і казала, що я нічого не тямлю в сучасному житті.
– Не смій чіпати моїх дітей, – Тетяна підвищила голос, хоча інтонація залишалася сухою і колючою. – Їх проти мене налаштував їхній батько. Він купив їхні квартири в Лондоні, він платить за їхнє навчання. Звісно, вони будуть дивитися йому в рот, бо в нього є гроші. Якби ти свого часу була пробивнішою і залишила мені нормальний стартовий капітал, усе склалося б інакше.
– Я тобі дала дах над головою, – сказала Ганна Іванівна. – Я тебе виростила сама, без жодної допомоги. І зараз я тебе годую, дорослу жінку, яка навіть крихти зі столу за собою не витре.
– О, пішли докори шматком хліба, – Тетяна відсунула чашку з окропом. – Як це благородно з боку рідної матері. Ти просто нестерпна. З тобою неможливо перебувати в одній кімнаті довше десяти хвилин. Ти висмоктуєш усю енергію.
– Я висмоктую, – гірко посміхнулася мати. – А хто бере мою пенсійну картку і йде купувати крем за півтори тисячі, коли в хаті немає прального порошку. Хто це робить, Тетяно.
– Жінка в будь-якому віці повинна доглядати за собою, – відрізала донька. – Якщо я заросту зморшками і перетворюся на опудало в засмальцьованому фартусі, як ти, у мене взагалі не залишиться жодного шансу влаштувати життя. Це була інвестиція, якщо ти не здатна цього зрозуміти своїм обмеженим мисленням.
– Ця інвестиція стоїть у ванній на поличці, поки ми їмо пісний суп без м’яса, – сказала Ганна Іванівна, підводячись, щоб прибрати зі столу. – Мені вчора лікар виписав ліки від тиску. Шістсот гривень за упаковку. Я не купила їх, тому що ти взяла гроші на таксі.
– Тобі корисно менше пити хімії, – байдуже кинула Тетяна. – Тільки й робиш, що годуєш аптеки. Більше гуляй на свіжому повітрі, і тиск нормалізується. А мені тоді треба було терміново на зустріч, я не могла їхати в переповненій маршрутці під дощем, щоб прийти з мокрою головою.
Ганна Іванівна нічого не відповіла. Вона мовчки вимила чашку, витерла її рушником і пішла до своєї кімнати. Серце стискалося від тупого, безпросвітного відчаю. Вона сіла на ліжко, накрила ноги старим пледом і взяла газету, яку знайшла в поштовій скриньці два дні тому.
На третій сторінці була коротка замітка. У ній ішлося про те, що держава виділяє одноразову зимову допомогу – по тисячі гривень кожному громадянину, починаючи з грудня.
Ганна Іванівна перечитала текст двічі. Очі її заблищали. Вона взяла олівець і на краєчку сторінки почала рахувати. Її тисяча і тисяча Тетяни. Разом дві тисячі. Це ж можна закрити борг за газ за жовтень, і ще залишиться трохи на вершкове масло, шматочок курячого філе до свят і, можливо, навіть на ті самі пігулки від тиску. На душі на мить стало легше. Здавалося, що з’явився крихітний острівець порятунку в цьому безкінечному морі злиднів.
Вона підвелася і знову вийшла в коридор. Тетяна стояла біля дзеркала і прискіпливо розглядала своє відображення, відтягуючи шкіру біля скронь.
– Тетяно, дивися, що пишуть, – лагідно сказала мати, тримаючи газету тремтячими пальцями. – З першого грудня всім виплачуватимуть по тисячі гривень. Державна програма. Уявляєш, це ж нам з тобою дві тисячі вийде. Якраз на комуналку вистачить, ще й до Нового року купимо щось смачніше, ніж каша. Навіть рибу можна буде подивитися на ринку.
Тетяна повільно повернулася від дзеркала, окинула матір холодним поглядом і склала руки на грудях.
– З якого це дива ти вирішила, що я віддам тобі свою тисячу, – процідила вона крізь зуби.
Ганна Іванівна завмерла, не опускаючи газету.
– Як це, доню, – розгубилася вона. – Але ж ми живемо разом. Ти живеш повністю на мою пенсію. За світло, за воду, за все плачу я одна.
– І що з того, – фиркнула Тетяна. – Ти моя мати. Це твій прямий обов’язок – забезпечити мені дах і їжу, поки я перебуваю у важкій життєвій ситуації. А ця допомога нараховується індивідуально. Це мої особисті гроші, від держави мені, а не тобі.
– Але ж у нас спільне господарство, – голос матері ослаб. – Ми ледве зводимо кінці з кінцями. Комунальні борги ростуть. Якщо нам відріжуть газ за несплату, що ми робитимемо серед зими.
– Не вигадуй казок, ніхто нічого не відріже під час морозів, закони треба знати, – відмахнулася донька. – Ці гроші потрібні мені. Більше того, мамо, твоєї тисячі теж стосується ця справа. Ти маєш віддати її мені.
Стара жінка опустила руки, газета безшумно вислизнула з пальців і впала на лінолеум.
– Що ти таке кажеш, – прошепотіла вона. – Як це – віддати тобі мою тисячу. Навіщо.
– Мені потрібно терміново привести себе до ладу, – різко сказала Тетяна, роблячи крок уперед. – Мене запросили на новорічний вечір. У заміський ресторан. Там буде серйозна компанія, впливові люди, знайомі моєї колишньої приятельки, яка випадково про мене згадала. Ти розумієш, що це мій єдиний шанс за чотири роки вирватися з цього болота. Я не можу піти туди в лахах і з обдертими нігтями. Мені треба зробити фарбування, стрижку, манікюр і купити хоча б пристойне взуття, бо мої старі чоботи вже зовсім втратили вигляд.
– Тобі потрібні дві тисячі на перукарню, коли в хаті немає ліків, – перепитала Ганна Іванівна, не вірячи власним вухам.
– Мені двох тисяч навіть не вистачить, – холодно продовжила донька, дивлячись матері просто в очі. – Ти повинна піти до сусідки чи до когось зі своїх колишніх колег і позичити ще три тисячі. П’ять тисяч – це мінімум, який мені необхідний, щоб виглядати гідно.
– Ти з глузду з’їхала, – видихнула мати, і сльози нарешті потекли по її зморшкуватих щоках. – Звідки я візьму три тисячі боргу. З чого я їх віддаватиму. З восьми тисяч пенсії, коли чотири йде на квартплату. Ти хочеш, щоб я пішла з протягнутою рукою по людях заради того, щоб ти пофарбувала волосся.
– Якщо ти не здатна допомогти власній доньці влаштувати долю, то гріш тобі ціна як матері, – Тетяна звузила очі. – Ти все життя була егоїсткою. Тобі шкода для мене кількох папірців, які знецінюються щодня. Ти волієш бачити мене нещасною, замкненою в цій конурі разом з тобою, аби тільки тобі було спокійно варити свою пшоняну кашу.
– Я все життя віддала тобі, – гірко промовила Ганна Іванівна. – Я не купила собі жодного нового пальта за десять років, я доношую речі покійної сестри. Я все віддавала, щоб ти мала змогу вчитися, а ти покинула інститут на другому курсі, бо знайшла багатого кавалера. Я терплю твої щоденні докори, твоє нахабство, твоє небажання пальцем поворухнути. І тепер я ще маю лізти в борги на старості літ.
– Ніхто тебе не змушував приносити ці жертви, – жорстоко кинула Тетяна. – Це був твій вибір. Ти сама вирішила бути жертвою, тобі так зручно жити. А мені потрібні гроші. Якщо я зустріну там чоловіка, я поїду звідси наступного ж дня і більше ніколи не повернуся, хіба ти цього не хочеш. Невже тобі шкода п’яти тисяч за те, щоб нарешті позбутися мене, якщо я тобі так заважаю.
– Ти не зустрінеш там нікого, Тетяно, – тихо, але з несподіваною твердістю сказала стара жінка. – Ти шукаєш не людину, ти шукаєш гаманець, який посадить тебе на шию замість мене. Але заможні чоловіки шукають або молодих і гарних, або розумних і самодостатніх. А в тебе немає ні молодості, ні розуму, ні поваги до самої себе. У тебе залишилася тільки пиха і безсоромність.
Обличчя Тетяни перекосилося від люті. Вона зціпила зуби так, що на щоках випнулися жовна.
– Як ти смієш таке говорити, – засичала вона, наступаючи на матір. – Ти, яка все життя просиділа в цій дірі на копійчаній зарплаті вчительки. Що ти взагалі знаєш про чоловіків, про успіх, про красиве життя. Ти заздриш мені. Ти все життя заздрила, що я жила в розкоші, поки ти рахувала копійки від зарплати до авансу. Ти радієш, що я впала, ти насолоджуєшся цим.
– Мені боляче дивитися на тебе, – відповіла Ганна Іванівна, відступаючи до дверей своєї кімнати. – Мені соромно, що я виховала таку порожню, жорстоку людину. Я не дам тобі жодної копійки з цієї допомоги. І позичати для тебе нічого не буду. Якщо хочеш іти в ресторан, шукай роботу, заробляй і купуй собі все, що заманеться.
– Ти віддаси мені ці гроші, – процідила Тетяна, заступаючи їй дорогу. – Ти підеш і оформиш цю виплату, і картку віддаси мені. Інакше я влаштую тобі таке життя, що ти пошкодуєш про кожен свій день. Я не дам тобі спати, я не дам тобі спокою в цьому домі. Ти не маєш права ламати мій останній шанс.
– Це моя квартира, – прошепотіла мати, тремтячи всім тілом.
– Половина тут моя за законом, – відрізала донька. – Спробуй тільки не дати мені грошей. Я знайду спосіб їх забрати. Ти стара і немічна, ти без мене навіть до аптеки не дійдеш, якщо в тебе схопить спину. Подумай про це, перш ніж показувати свій характер.
Тетяна крутнулася на підборах домашніх капців і грюкнула дверима своєї кімнати так, що з одвірка посипалася стара штукатурка.
Ганна Іванівна стояла в коридорі, притискаючи руку до грудей. Серце калатало десь у самому горлі, у скронях стугоніла важка, гаряча хвиля. Вона відчула, що їй не вистачає повітря.
Повільно, тримаючись за стіну, вона дійшла до вішалки, накинула на плечі старе пальто, обмотала шию хусткою і вийшла з квартири, навіть не перевзувшись із розтоптаних повстяних черевиків.
Вона спустилася на один поверх нижче і постукала в оббиті коричневим дерматином двері. За ними почулося квапливе човгання, клацнув замок, і на порозі з’явилася Марія Семенівна, її давня сусідка і ровесниця.
– Ганно, що сталося, – стривожено запитала сусідка, побачивши бліде, заплакане обличчя подруги. – На тобі лиця немає. Заходь швидше, замерзнеш.
Ганна Іванівна зайшла до теплого передпокою, сіла на табурет біля порога і закрила обличчя тремтячими руками. Сльози, які вона стримувала всередині перед донькою, нарешті прорвалися назовні беззвучним, болісним риданням.
Марія Семенівна зачинила двері, допомогла зняти пальто і завела подругу на свою крихітну, але затишну кухню. Вона швидко накапала в чарку заспокійливих крапель, долила води і піднесла до губ Ганни Іванівни.
– Пий, пий до дна, – наказала сусідка. – І дихай рівно. Що трапилося. Знову Тетяна.
Ганна Іванівна випила ліки, скривилася від гіркого присмаку валеріани і важко перевела подих. Вона розповіла все – і про постійні докори, і про розпродані речі, і про зимову допомогу від держави, і про вимогу позичити три тисячі на ресторан і салони краси, і про погрози перетворити її життя на суцільне пекло.
Марія Семенівна слухала мовчки, але що довше тривала розповідь, то суворішим і жорсткішим ставав її погляд. Вона підперла підборіддя рукою, її сиві брови зійшлися на переніссі. Коли Ганна Іванівна замовкла, витираючи очі куточком носовичка, сусідка різко вдарила долонею по столу.
– Ти геть з глузду з’їхала, Ганно, – твердо промовила вона. – Я довго мовчала, дивилася, як ти чорнієш з кожним днем, як тягаєш ті торби з найдешевшими крупами, поки твоя пані спить до обіду. Але це вже переходить усі межі людського розуміння.
– Вона моя дитина, Маріє, – тихо відповіла Ганна Іванівна. – Куди вона піде. У неї нікого немає на цілому світі. Чоловік вигнав, діти відцуралися. Якщо я її вижену, вона просто загине на вулиці. Вона нічого не вміє робити.
– Вона здорова, доросла баба, – різко обірвала її Марія Семенівна. – Їй сорок сім років. Вона виглядає краще за багатьох наших жінок, тому що за все життя важчого за виделку в руках не тримала. Ти подивися на себе в дзеркало. Тобі сімдесят два, ти ходиш через силу, ти відмовляєш собі в елементарних пігулках, щоб ця паразитка мазала обличчя кремами за твою пенсію. Хто кого тут ховає, ти подумала.
– Мені її шкода, – опустила голову мати. – Я відчуваю свою провину. Може, я недогледіла, коли вона була молодою. Може, дозволила їй жити ілюзіями.
– Твоя провина лише в тому, що ти досі не виставила її валізу за поріг, – сказала сусідка, наливаючи гарячий чай. – Вона тебе не просто не поважає, вона тебе знищує. Вона бачить у тобі не матір, а безкоштовну прислугу і джерело доходу. Ти розумієш, що вона вимагає в тебе гроші, яких у тебе немає. Вона вимагає, щоб ти влізла в борги заради її забаганки. А якщо ти завтра захворієш і зляжеш, хто тобі води подасть. Вона. Та вона переступить через тебе і піде шукати, де продати твій старий телевізор.
– Вона каже, що має право на половину квартири, – пригнічено промовила Ганна Іванівна.
– Бреше, – відрізала Марія Семенівна. – Квартира приватизована на тебе одну, ти мені сама про це казала десять років тому, коли оформлювала документи після чоловіка. Вона тут тільки зареєстрована. Завтра ж ідеш до юриста в соціальну службу. Пишеш заяву, виписуєш її через суд, якщо не захоче піти по-доброму, і міняєш замки.
– Я не зможу, – сльози знову навернулися на очі літньої жінки. – Це ж власна донька. Як я дивитимуся людям в очі, якщо вижену її на мороз.
– А як люди дивляться на те, що над тобою знущаються у власній хаті, – насідала Марія Семенівна. – Ти думаєш, сусіди нічого не чують. Весь під’їзд знає, як вона на тебе кричить і якими словами тебе поливає. Усі бачать, як ти соромишся зайти в магазин, коли вона там вибирає дорогі сигарети за твої копійки. Хто її пожаліє. Ніхто. Всі тільки дивуються, скільки в тобі терпіння. Але це не терпіння, Ганно. Це слабкість і дурість. Ти вбиваєш себе своїми руками, і заради чого. Заради того, щоб вона сходила в ресторан і знову отримала відкоша від чергового багатія.
Ганна Іванівна мовчала. Слова сусідки палили її, як окріп, але в глибині душі вона знала, що кожне з них було правдою. Вона згадала холодний, скляний погляд Тетяни, її презирливу усмішку, її слова про те, що мати зобов’язана її утримувати. У цьому погляді не було ані краплини дочірнього тепла. Тільки розрахунок, злість на власне невдале життя і бажання відігратися на тій, хто не міг дати відсіч.
– Що ж мені робити з цією допомогою, – тихо спитала вона. – Вона ж не дасть мені спокою. Буде ходити за мною слідом і вимагати.
– Нічого не оформлюй на неї, – порадила сусідка. – Оформи тільки свою тисячу, купи на неї ліки і сплати свій рахунок. А їй скажи просто і ясно – хочеш допомогу, іди сама в банк, створюй електронний кабінет, відкривай рахунок і отримуй. І ні копійки зі своєї пенсії більше їй не давай. Ні на хліб, ні на проїзд. Постав окремо свою каструлю з кашею і замкни холодильник, якщо знадобиться. Побачиш, як швидко її пиха злетить, коли їй доведеться думати, де взяти гроші на пачку солі.
– Вона мене зненавидить, – зітхнула Ганна Іванівна.
– Вона й так тебе не любить, – жорстко підсумувала Марія Семенівна. – Любов не вимагає від старої матері лізти в петлю заради нової помади. Ти для неї ресурс. Перекрий цей ресурс, і ти побачиш її справжнє обличчя остаточно. Або вона схаменеться і піде нарешті працювати, хоч би ким, або збере речі і піде шукати іншу жертву. Але ти принаймні доживеш свій вік у спокої, без цього щоденного приниження.
Ганна Іванівна посиділа в сусідки ще годину. Вони пили чай без цукру, говорили про минуле, згадували молоді роки, коли все здавалося простим і зрозумілим. Потім вона підвелася, подякувала і повільно піднялася сходами назад до своєї квартири.
У коридорі було темно. З кімнати Тетяни долинав гучний голос телевізора – донька дивилася якусь передачу про моду. На кухні стояла порожня брудна сковорідка, в якій Тетяна розігрівала залишки вчорашньої картоплі, кинувши виделку просто на стіл.
Ганна Іванівна не стала прибирати. Вона не торкнулася сковорідки, не стала мити виделку. Вона підійшла до свого комода, дістала паспорт, пенсійне посвідчення і сховала їх під матрац власного ліжка. Потім сіла біля вікна.
Двері кімнати Тетяни відчинилися. Донька вийшла в коридор, жуючи яблуко, яке витягла з маминого зимового запасу на балконі.
– Ти де вешталася, – запитала вона з набитим ротом. – Чому в хаті холодно. Ти знову прикрутила батареї. Скільки разів тобі казати, що я мерзну.
Ганна Іванівна подивилася на неї. Вперше за чотири роки її погляд не був винуватим чи прохальним. Вона відчула, як усередині неї щось обірвалося – та тонка, болісна нитка жалю, яка зв’язувала її з цією чужою, егоїстичною жінкою.
– Я ходила до сусідки, – спокійно сказала мати. – Завтра вранці я йду в соціальний захист. Оформлю свою тисячу і заплачу за свої витрати. Тобі я не дам жодної гривні. Ні зі своєї допомоги, ні зі своєї пенсії. Позичати гроші на твої забаганки я не буду.
Тетяна зупинилася посеред коридору, перестала жувати і втупилася в матір.
– Що ти верзеш, – повільно промовила вона. – Ти знову наслухалася цієї старої знизу. Я ж сказала тобі, як буде.
– Буде так, як скажу я, – перебила її Ганна Іванівна. Її голос звучав тихо, але в ньому не було жодного сумніву. – Це мій дім. Якщо ти хочеш тут жити, ти знайдеш роботу до кінця цього місяця і будеш віддавати половину вартості комунальних послуг і купувати собі їжу самостійно. Якщо до першого січня ти не знайдеш роботу, я подам документи до суду на твоє виселення.
– Ти не посмієш, – очі Тетяни спалахнули злістю, вона зробила крок до кімнати матері. – Ти не маєш права так зі мною поводитися. Я твоя єдина донька. Ти здохнеш тут одна в чотирьох стінах, якщо я піду.
– Краще на самоті у спокої, ніж щодня терпіти твою зневагу і знущання, – відповіла Ганна Іванівна, дивлячись їй просто у вічі. – Розмова закінчена. Вимкни світло в коридорі, воно коштує грошей, які ти не заробляєш.
Вона зачинила двері своєї кімнати перед самим носом доньки і вперше за багато років повернула маленький металевий шпінгалет, замикаючи замок зсередини.
За дверима почулися важкі кроки, Тетяна щось люто прошипіла, штовхнула двері ногою, але вони витримали. Потім почулося, як вона повернулася до себе і з усієї сили гримнула дверима так, що задзвеніло скло в серванті.
Ганна Іванівна лягла на ліжко, підтягнула плед до підборіддя і заплющила очі. Їй усе ще було боляче і страшно перед невідомим завтрашнім днем, але під цим болем уперше за довгі роки пробивалося незнайоме, чисте відчуття власної гідності.
Вона знала, що попереду будуть важкі дні, скандали, сльози і докори, але відступати вона більше не збиралася.
Олеся Срібна
