Це була субота — день, коли в обійсті Пилипа та Мотрі Задувайвітер мав запанувати спокій, але натомість вибухнула справжня стихія. А все почалося з дрібниці: Пилип вирішив переставити межу біля старого горіха.
— Пилипе! — вереск Мотрі розрізав ранкову тишу, як тупа пилка сиру деревину. — Ти що робиш, бородатий? Ти навіщо паркан на три вершки в бік городу зсунув? У мене там морква посаджена, елітна, з самої Полтави прислана!
Пилип, кремезний чоловік з обличчям, схожим на печене яблуко, лише сплюнув під ноги й упер кулаки в боки.
— Мотре, не вий, як завірюха в димарі! Тут споконвіку межа була. Це ти минулого року своїми грядками на мою територію залізла. Я тут господар, чи я так, для меблів поставлений?
На крик із хати вивалилася невістка Ганна, тримаючи в руках мокрий рушник.
— Мамо, тату, та вгамуйтеся ви! — спробувала вона втрутитися. — Дитина спить, а ви як скажені півні на току!
— О, прийшла адвокатка! — Мотря сплеснула руками. — Ти краще йди подивися, як твій чоловік, а мій синочок коханий, Степан, дрова склав! Купа стоїть криво, як шляхтич після чарки. Впаде на кота — хто відповідатиме?
У цей момент з-за сараю з’явився Степан, заспаний і розпатланий.
— Мамо, ну що знову не так? Дрова як дрова. Лежать? Лежать. Гріють? Будуть гріти. Чого ви зранку сірчану кислоту замість чаю п’єте?
— Ти бачив, як він з матір’ю розмовляє? — Мотря обернулася до Пилипа, шукаючи підтримки. — Пилипе, скажи йому!
— А що я скажу? — буркнув Пилип. — Ти сама пів години тому мене бородатим називала. Тепер я тобі союзник? Е ні, дорогенька, тепер сама воюй. Я пішов сіно перетрушувати.
— Куди пішов?! — Мотря перегородила йому шлях. — Ти спочатку стовп на місце поверни! Ти мені моркву «Вітамінну» не топчи! Ганно, що ти стоїш? Неси сюди мотузку, будемо міряти заново!
— Нічого я носити не буду! — відрізала Ганна. — Мені треба борщ варити. До речі, мамо, ви знову в коморі мій цукор брали? Я ж бачила, що банка наполовину порожня.
Мотря на мить заніміла від такої зухвалості, а потім видала каскад аргументів:
— Твій цукор? У цій хаті все спільне! Я на той цукор варення варила, яке ви взимку першими ложками гребли! А тепер вона мені за три ложки піску очі виїдає! Степане, подивися, кого ти в дім привів! Це не жінка, це бухгалтерка з районної податкової!
— Мамо, досить! — вигукнув Степан, намагаючись перекричати хор. — Ганно, заспокойся. Тату, відійдіть від грядки. Давайте просто пообідаємо.
— Обідати?! — Пилип повернувся з граблями. — З нею обідати — це як з гадюкою цілуватися! Вона мені вчора сказала, що я застарий, аби на мотоциклі їздити. Це я застарий? Та я ще вчора на тому мотоциклі трьох сусідів обігнав!
— Обігнав він… — прошипіла Мотря. — Ти ледь у паркан баби Галі не в’їхав, гонщик недороблений! Весь піджак у мазуті, хто прати буде? Я? Чи, може, невістка-бухгалтерка?
Суперечка розгорялася з новою силою. Кожен згадував образи десятирічної давнини: хто чию курку випадково прибив, хто на весіллі забагато випив і хто вкрав рецепт фірмових пампушок.
— А пам’ятаєте, — раптом вигукнула Ганна, — як ви, мамо, мій каланхое на підвіконні залили, бо «йому пити хочеться»? Він до вечора згнив!
— То я йому добра бажала! — виправдовувалася Мотря. — Він такий сухий стояв, як твоя вдача!
— Ах так?! — Ганна кинула рушник на землю. — Тоді сьогодні борщ будете їсти без сметани, бо я її коту віддам!
— Тільки спробуй! — Пилип підняв граблі вгору, як скіпетр. — Сметана — це святе!
Так вони й стояли посеред двору: Пилип з граблями, Мотря з руками в боки, Ганна в бойовій позі, а Степан, який просто хотів випити кави. Сонце піднялося вище, сусіди вже давно прилипли вухами до парканів, насолоджуючись безкоштовною виставою.
— Знаєте що? — раптом тихо сказав Степан. — Я їду в місто. За піцою.
Всі замовкли. Слово «піца» в цій родині було як іноземна диверсія.
— Яку таку піцу? — примружилася Мотря. — Хліб з ковбасою зверху? Ти що, маминих пирогів уже не хочеш?
— Не хочу, — відрізав Степан. — Бо ваші пироги завжди подаються з гарніром зі скандалів.
На хвилину запала тиша. Пилип подивився на Мотрю, Мотря на Ганну.
— Ну… — першою почала Мотря, поправляючи хустку. — Може, Степан і правий. Чого ми за ту моркву зчепилися? Пилипе, біс з тобою, хай стоїть той стовп, де стоїть. Тільки не сиди на сонці, голова розболиться.
— І я… — зітхнула Ганна. — Я сметану в борщ покладу. Свіжу, ранкову.
— От і добре, — буркнув Пилип, відкладаючи граблі. — Але цукор, Ганно, наступного разу купуй мішками, щоб мати не рахувала ложки. Бо вона в нас жінка масштабна, дріб’язковості не терпить.
Сім’я повільно потягнулася до хати, перекидаючись уже спокійнішими, але все ще колючими зауваженнями. Сварка згасла, як багаття під дощем, залишивши по собі легкий димок і впевненість, що до вечора вони обов’язково знайдуть новий привід для «душевної розмови».
Наступного дня, коли пристрасті навколо межі та цукру трохи вщухли, біля хвіртки Задувайвітрів загальмувало жовте таксі. З нього, наче інопланетний десант, висадилася сваха Тамара — рідна сестра Мотрі, яка вже тридцять років мешкала в місті й носила капелюшки, що нагадували перекинуті кошики для фруктів.
— Ой, людоньки, куди я потрапила! — вигукнула Тамара, замість вітання обмахуючись віялом. — Мотре, у вас тут повітря таке густе, що його можна на хліб мазати замість твого знаменитого смальцю!
Мотря, яка саме виходила з літньої кухні з макітрою в руках, завмерла.
— О, приїхала «пані з вищого світу», — прошепотіла вона собі під ніс, а вголос додала: — Проходь, Томо, проходь. Тільки туфлі свої на шпильках знімай біля порогу, бо в нас тут не паркет, а життя натуральне.
Пилип, побачивши сваху, намагався непомітно прослизнути в сарай, але Тамара була швидшою за сільського фельдшера на виклику.
— Пилипе! — вигукнула вона. — Ти все в тих самих штанях, що й на весіллі Степана? Ти ж як експонат у краєзнавчому музеї! Тобі треба змінити імідж. Зараз у місті всі чоловіки носять лофери й підкачані джинси.
Пилип зупинився, повільно повернувся і оглянув себе.
— Лофери? — перепитав він. — Це що, породи котів такі? Томо, я в цих штанях три покоління кабанів вигодував, вони мені як рідна шкіра. А джинси я підкочую лише тоді, коли треба в копанку за ряскою лізти.
З хати вийшла Ганна, щиро зраділа гості, бо сподівалася, що Тамара відверне увагу Мотрі від її господарювання.
— Тітко Томо! Проходьте, ми якраз обідати збираємося.
— Обідати? — Тамара критично оглянула стіл під старою яблунею. — Ганнусю, надіюсь, у вас не все на шкварках? Я зараз на інтервальному голодуванні. Мій нутриціолог каже, що після шістдесяти треба їсти тільки те, що має зелений колір.
Мотря відчула, як у неї всередині закипає ранкова порція незадоволення.
— Зелений колір? — вона з гуркотом поставила макітру на стіл. — Ну, ось тобі огірок, Томо. Їж на здоров’я. А ми будемо їсти борщ на реберцях, де жиру стільки, що в ньому сонце віддзеркалюється!
— Мотре, не будь такою агресивною, це від нестачі антиоксидантів, — спокійно відповіла Тамара, сідаючи на лаву. — До речі, Ганно, а що це в тебе за штори на вікнах? Це ж минуле століття! Зараз у тренді мінімалізм, скандинавський стиль. Білі стіни, порожнеча, світло…
— Скандинавський стиль? — втрутився Степан, який саме підійшов. — Це щоб у хаті було холодно і ніде сісти? У нас, тітко, стиль «повна чаша». Куди не глянь — скрізь або банка з варенням, або мішок з горіхами.
— От-от! — підхопила Мотря. — Приїхала вчити! Порожнеча їй треба. Ти у своїй квартирі хоч фікус виростила? А в Ганни он — розсади на три гектари!
— Розсада — це прекрасно, — зітхнула Тамара, дістаючи з сумочки антисептик і ретельно протираючи руки. — Але Ганно, люба, ти ж молода жінка. Подивися на свої руки! Тобі треба в салон, на парафінотерапію. А ти все в землі та в землі…
Тут уже Ганна не витримала:
— Тітко Томо, ви мені про парафінотерапію будете розповідати, коли самі хоч одне відро картоплі виберете! У мене парафінотерапія щоранку в хліву, натуральна, тепла!
— Яка грубість! — Тамара картинно приклала руку. — Пилипе, чому ти мовчиш? Твою гостю ображають!
— А я що? — Пилип уже встиг налити собі чарку. — Я насолоджуюся. У нас так щодня, тільки сьогодні репертуар оновився завдяки тобі. Томо, їж борщ, бо він скоро сам від твого нутриціолога втече.
— Я не можу це їсти! — заявила Тамара, заглядаючи в тарілку. — Там же… там же кріп плаває! У мене на кріп естетична алергія!
Мотря вихопила тарілку з-під носа сестри.
— Естетична алергія? Ну то йди в сад, там якраз лопухи виросли — вони без кропу, чисто скандинавський дизайн! Пилипе, дай їй граблі, хай зробить собі манікюр на свіжому повітрі!
— Ой, усе! — Тамара підвелася. — Я їду назад до міста! Тут неможливо перебувати
— Куди їдеш? — гукнув Степан. — Автобус тільки ввечері!
— Пішки піду! У своїх лоферах! — гордо заявила Тамара, але, зробивши три кроки по споришу, зачепилася каблуком за корінь того самого горіха, через який вчора була бійка.
— Ой! Рятуйте! Нога!
Вся сім’я миттєво кинулася до неї. Пилип підхопив під руку, Мотря вже несла холодний компрес, а Ганна — ту саму наливку.
— Ну куди ж ти, горе моє міське… — причитала Мотря, обережно знімаючи з сестри туфлю. — Сядь, сиди вже. Зараз ми тобі ту ногу перев’яжемо. Ганно, неси сметану — вона від усього помагає!
Через пів години Тамара вже сиділа в кріслі, обкладена подушками, з тарілкою борщу (кріп вона обережно виловлювала ложкою) і з задоволенням слухала, як Пилип і Мотря знову почали сперечатися — цього разу про те, чий пластир краще тримається.
— Знаєш, Мотре, — прошепотіла Тамара, доїдаючи шматок домашнього хліба, — у вашому скандинавському стилі щось є. Дуже… енергійно.
— Атож! — вигукнула Мотря. — Пилипе, ти бачив? Вона борщ доїла! Неси другу порцію, поки вона про нутриціолога не згадала!
Настав день великого районного ярмарку — події, яка для родини Задувайвітрів була одночасно і святом, і зоною бойових дій.
План був простий: продати надлишки меду, три мішки горіхів і Мотрине знамените пряне сало. Але з цією родиною «просто» буває лише уві сні.
— Пилипе! Де ти засунув ваги? — кричала Мотря, намагаючись запхати в багажник стареньких «Жигулів» три кошики з яблуками. — Якщо ми приїдемо після восьмої, нам дістанеться місце біля туалету, а не в центрі!
— Ваги в сараї, під сіном, я їх від мишей ховав! — відгукнувся Пилип, тягнучи величезний сулій меду, що підозріло булькав. — І не кричи, бо в мене від твого ультразвуку мед зацукрується прямо в банці!
Тамара, яка за три дні в селі вже трохи «окультурилася» і змінила капелюшок на практичну хустку (хоча й шовкову, від відомого бренду), з жахом спостерігала за цим хаосом.
— Мотре, люба, ви збираєтесь як на переселення народів! — Тамара намагалася протерти ручку машини вологою серветкою. — Степане, а чому ми не завантажимо все в причіп? Це ж логічно.
— Тітко, причіп ще з весни стоїть без колеса, — зітхнув Степан, витираючи піт із лоба. — Тато каже, що «воно й так полежить», а Ганна там квіти в горщиках тримає. Ганно, ти скоро?
Ганна вибігла з хати, тримаючи в руках два величезних короваї, загорнуті у вишиті рушники.
— Я готова! Тільки куди це ставити? Пилип Петрович уже весь багажник своїм залізом забив!
— Яким залізом?! — обурився Пилип. — Це запчастини! А раптом ми по дорозі заглохнемо посеред поля? Хто нас штовхати буде? Тамара у своїх лоферах?
На ярмарку галас стояв такий, що не чути було навіть власної совісті. Задувайвітри таки вибили собі місце неподалік від сцени, де якраз налаштовували мікрофони.
— Так, Ганно, ставай ліворуч, усміхайся всім, як на паспорт! — командувала Мотря. — Степане, не стій як пам’ятник, зазивай людей! Пилипе, сховай пляшку під стіл, бо дільничний ходить!
— Ой, подивіться, яка конкуренція! — Тамара вказала пальцем на сусідній стіл, де стояла їхня одвічна суперниця — баба Палажка. — У неї сир виглядає симпатичніше, ніж твій, Мотре. Більш… аутентично.
Мотря аж позеленіла.
— Палажчин сир? Та вона в нього крейду підмішує, щоб біліший був! Палажко! — гукнула вона через плече. — Ти б хоч мух відігнала від свого «делікатесу», а то вони скоро твій товар на крилах у сусіднє село понесуть!
Палажка, жінка з язиком, гострішим за бритву, не забарилася:
— Ти б, Мотре, мовчала! Твоє сало таке тверде, що люди його замість цегли на будівництво купують! А це хто з тобою? Невже та сама сестра з міста, що тридцять років обіцяла приїхати і тільки зараз дорогу знайшла?
— Це Тамара, і вона — експерт з маркетингу! — раптом випалив Пилип, неочікувано ставши на захист сім’ї. — Вона зараз нам таку рекламну кампанію зробить, що ти свої мішки до вечора назад потягнеш!
Тамара, відчувши смак слави, випрямилася, поправила окуляри і голосно, на весь ярмарок, вигукнула:
— Панове та панянки! Тільки сьогодні! Еко-продукція від родини Задувайвітер! Сало з додаванням гірських трав (це був звичайний кріп, але звучить краще), мед від бджіл, що слухають класичну музику, і короваї, спечені за рецептом княгині Ольги!
Народ почав збиратися. Ганна ледь встигала зважувати яблука, Степан розливав мед, а Мотря тільки й встигала ховати гроші в кишеню фартуха. Пилип стояв гордий, як адмірал флоту.
— Бачиш, Мотре, — шепотів він, — а ти на неї кричала. Місто — це сила!
До обіду товар закінчився. Залишився лише один сулій наливки, який Пилип дбайливо тримав для «внутрішнього користування».
— Ну що, родино? — Мотря витерла лоб. — Заробили! Може, купимо Тамарі новий капелюшок?
— Не треба мені капелюшка, — засміялася Тамара, кусаючи шматок того самого «твердого» сала. — Купіть краще Степанові нове колесо для причепа. Бо я вирішила залишитися ще на тиждень. Мені треба навчити Ганну робити «дегустаційні сети», а Пилипа — правильно подавати мед.
— Ще на тиждень?! — хором вигукнули Пилип і Мотря.
Вони перезирнулися. В очах обох промайнув жах від майбутніх повчань, але вже через секунду Мотря посміхнулася:
— Ну, тоді тримайся, Томо. Завтра будемо копати картоплю. Побачимо, як твій маркетинг працює проти колорадського жука!
Сім’я почала збиратися додому. Вони знову сперечалися — хто забрав порожні мішки і куди подівся ніж для хліба — але це вже була не сварка, а звична сільська симфонія.
Жовте сонце сідало за горизонт, освітлюючи дорогу «Жигулям», у яких на задньому сидінні міська пані Тамара спокійно спала на плечі у Ганни, обіймаючи порожній кошик з-під «княжих» короваїв.
Наталія Веселка
