— О, Валечко, люба! Бачу, ви вже оцінили мою азалію? Вона така експресивна, правда? Я назвала її «Жозефіною». Вона вдихне життя в цей ваш… цвинтарний порядок.
Усе почалося о 8 ранку, коли сонце ледь торкнулося облуплених стін староЇ багатоповерхівки. Валентина Іванівна, озброївшись садовими ножицями та лінійкою, вийшла до своєї клумби. Для неї це був не просто квітник, а геометрична досконалість: чорнобривці мали рости строго по периметру, а півонії — у центрі, утворюючи рівнобедрений трикутник.
Раптом вона завмерла. Посеред її математичного раю стирчав кущ… чогось рожевого, кошлатого і абсолютно недоречного.
— Це що ще за ботанічна анархія? — процідила вона крізь зуби.
У цей момент двері третього під’їзду відчинилися, і на ганок випливла Любов Григорівна в шовковому халаті з павичіним пір’ям та чашкою кави в руках.
— Григорівно, — Валентина випрямилася, тримаючи ножиці як холодну зброю. — Ви посадили цю «Жозефіну» прямо на моїй лінії симетрії. Ви порушили структуру. Викопайте це негайно.
— Ні за що! — Люба картинно приклала руку до себе. — Моїй артистці потрібне сонце! А ваша лінійка душить мистецтво! Ви завжди були сухою «інтегралкою», Валечко. Навіть сорок років тому, коли ми…
Люба раптом замовкла, прикусивши язика. Валентина звузила очі. — Що ви сказали? Що «ми»?
— Нічого, — буркнула Люба, раптом втративши весь свій артистизм. — Просто викопайте її самі, якщо у вас замість серця калькулятор.
Конфлікт міг би закінчитися звичайним сусідським скандалом, якби не Микола. Він проходив повз зі своїм псом і випадково зачепив повідодком ту саму «Жозефіну». Кущ нахилився, і з-під розпушеної землі визирнув край металевого предмета.
— Дівчата, а що це у вас тут? — Микола нахилився, витягуючи зі схованки іржаву бляшанку з-під радянського печива.
Валентина та Люба одночасно підійшли ближче. Коли Микола відкрив кришку, Любов Григорівна ледь не впустила порцелянову чашку. Всередині, загорнуті в стару газету «Вечірній Київ» за 1984 рік, лежали: масивний золотий годинник, три товсті обручки та… дивна чорно-біла фотографія, розірвана навпіл.
— Це… це годинник директора нашого гастроному, — прошепотіла Валентина. — Пам’ятаєте, Степана Аркадійовича? Його ж пограбували тоді, в ніч перед відкриттям Олімпіади. Казали, що це був хтось зі своїх.
Любов Григорівна зблідла так, що навіть шар рум’ян не врятував ситуацію.
— Це не може бути тут. Хтось підкинув. Спеціально під мою азалію!
— Любо, клумба належить Валентині вже тридцять років, — тихо зауважив Микола, дивлячись на жінку довгим, важким поглядом. — А фотографія… подивіться на фото.
На одній половині фото був молодий Микола — тоді ще красень-лейтенант міліції. Друга половина була відірвана, але на ній було видно жіночу руку з дуже специфічним браслетом у формі змії.
Валентина Іванівна повільно перевела погляд на Любов Григорівну.
— Любо, у вас був такий браслет. Ви ним хизувалися на кожному капуснику. Кажучи, що це подарунок «таємного шанувальника».
— Ви що, звинувачуєте мене у грабунку сорокарічної давнини?! — закричала Люба, але в її голосі замість гніву почулася паніка. — Валечко, ви ж знаєте, я була зіркою! Мені не потрібні були ці брязкальця!
— Зіркою з боргами за картярські ігри вашого тодішнього чоловіка? — Валентина склала руки. — Давайте зайдемо до мене. Миколо, заносьте коробку. Час порахувати старі рахунки.
У квартирі Валентини пахло лавандою та старими книгами. Вони сіли за стіл. Бляшанка стояла в центрі, як бомба з годинниковим механізмом.
— Кажи правду, Любо, — Микола сів на стілець, не знімаючи плаща. — Я тоді шукав ці речі пів року. Мене мало не звільнили. Степан Аркадійович був не просто директором, він був пов’язаний з партійною верхівкою. Як це опинилося під твоїм кущем?
— Я не знала! — Люба закрила обличчя руками. — Тієї ночі… Степан запросив мене в гастроном. Після закриття. Сказав, що хоче зробити мені сюрприз. Ми випили шампанського в його кабінеті. Потім хтось постукав. Він вийшов, я чула суперечку, шум боротьби. Я злякалася і вискочила через задні двері. А наступного дня дізналася про пограбування. Я думала, він сам усе інсценував!
— Але браслет на фото… — Валентина вказала на знімок. — Це фото зроблено в ту ніч?
— Ні, — Микола взяв фотографію. — Це фото зробив я. За тиждень до пограбування. На знімку — ти, Любо. І я знаю, хто був на другій половині.
— На другій половині була я, — тихо сказала Валентина Іванівна.
Люба підняла голову, її очі округлилися.
— Ви? Але ви ж завжди мене зневажали! Ми ніколи не фотографувалися разом!
— Ми не фотографувалися, — Валентина підвелася і підійшла до своєї старої шафи. Вона дістала таку ж розірвану половинку фотографії. — Нас сфотографував Микола на дні народження гастроному. Ми тоді обидві були закохані в одного чоловіка. І це був не Степан. І не Микола.
— Це був Андрій, — прошепотіла Люба. — Головний інженер.
— Саме так, — підхопив Микола. — Андрій, який зник через два дні після пограбування. Всі думали, що він поїхав на заробітки на північ. А насправді…
— А насправді він використав нас обох, — Валентина поклала свою половинку фото на стіл. — Любу — щоб потрапити в кабінет директора. Мене — щоб дізнатися графік охорони, бо я тоді підробляла в гастрономі бухгалтером. Ми були дурними дівчатами.
— Але звідки речі в клумбі? — Люба дивилася на золото з відразою.
— Він не поїхав, — Микола встав. — Я знайшов його тоді. У підвалі цього самого будинку. Він ховався там із награбованим. Я… я не зміг його заарештувати. Бо Андрій був моїм рідним братом.
У кімнаті стало настільки тихо, що було чутно, як спанієль Миколи зітхає уві сні.
— Ти допоміг йому втекти? — голос Валентини здригнувся. — Миколо, ти, чесний чоловік?
— Я дав йому годину, щоб піти. Він обіцяв залишити золото, сказав, що воно йому не потрібне, тільки гроші на квиток. Він сказав, що закопав скарб у дворі під старою акацією. Я шукав його тридцять років. Кожну ніч, коли вигулював собаку, я проходив повз цю клумбу і не знав, що шукаю не там.
— Акацію зрубали, коли будували дитячий майданчик у дев’яностих, — згадала Люба. — А землю перенесли…
— Перенесли на твою клумбу, Валечко, — Люба подивилася на сусідку. — Ось чому «Жозефіна» знайшла його сьогодні. Це привид Андрія передав нам привіт.
Валентина Іванівна довго дивилася на іржаву бляшанку. Потім вона взяла лінійку і акуратно, до міліметра, вирівняла краї фотографій.
— Що ми будемо з цим робити? — запитав Микола. — Зараз це вже не має значення для закону. Термін давності минув. Степана давно немає. Андрія, мабуть, теж.
— Ми зробимо те, що маємо, — Валентина раптом посміхнулася. — Ми продамо це золото через ломбард. А на отримані гроші… Любо, як ви казали? Нашій «Жозефіні» потрібно більше місця?
Через місяць двір старої сталінки не впізнавали. Замість однієї крихітної клумби там з’явився справжній ботанічний сад. Там були і математично вивірені алеї Валентини Іванівни, і хаотичні, вибухові розарії Любові Григорівни.
Дві жінки тепер щовечора сиділи на новій лавці, яку встановив Микола.
— Знаєте, Валечко, — Люба поправила свій величезний капелюх. — А ваша симетрія не така вже й погана. Вона підкреслює драматизм моїх петуній.
— А ваші петунії, Григорівно, — Валентина вперше за сорок років назвала її по імені, — додають життєвості моїм розрахункам.
Микола проходив повз, тримаючи спанієля за повідок. Він зупинився, подивився на них і просто кивнув. Таємниця, що душила їх сорок років, нарешті перетворилася на квіти.
— До речі, Любо, — додала Валентина, дивлячись на захід сонця. — Завтра ми саджаємо туї. І тільки спробуйте поставити їх не по діагоналі.
— Подивимось, Валечко, подивимось… Театр не терпить прямих ліній!
Вони засміялися — дві жінки, які все життя були ворогами через чоловіка, якого не існувало в їхньому житті, і які нарешті стали подругами завдяки іржавій бляшанці та одному нещасному кущу азалії.
