Аркадій Петрович сидів у вітальні, загорнутий у плед, хоча надворі панувала серпнева спека. Перед ним стояв чайок, а на обличчі застигла гримаса такої скорботи, ніби він щойно дізнався про кінець світу, причому особисто для нього.
Двері відчинилися, і влетіла Маргарита — успішна, заклопотана, з двома телефонами в руках. Вона щойно вступила в права власності на бабусину квартиру в центрі міста.
— Тату, ти дзвонив десять разів! Що сталося? Серце? Тиск? — вона кинула сумку на крісло.
— Гірше, доню, — просипів Аркадій, не піднімаючи очей. — Совість. Совість моя болить за тебе. Ти ж молода, недосвідчена. А світ такий жорстокий!
Маргарита примружилася. Вона знала цей тон. Це був тон «мені терміново потрібні твої гроші або підпис».
— До чого тут совість, тату? Кажи прямо, — Маргарита сіла навпроти.
— Рито, та квартира… Це ж не просто стіни. Це тягар! Податки, комунальні, сусіди-скандалісти. Я чув, там будинок планують визнати аварійним. Ти ж пропадеш! — він раптом схопив її за руку.
— Давай зробимо так: ти перепишеш її на мене. Я, як пенсіонер, маю пільги. Оформимо як дарування, я все владнаю, а в заповіті знову вкажу тебе. Чисто заради економії!
Маргарита витримала паузу, повільно вивільнила руку і всміхнулася.
— Тату, якими пільгами ти зібрався покривати аварійність будинку? І звідки інформація про знесення? Я вчора розмовляла з головою ОСББ, там збираються фасад реставрувати.
— Та що той голова знає! — вигукнув Аркадій, скидаючи плед. — Він тебе дурить, щоб ти внески платила! А я батько! Я життя поклав на твоє виховання! Невже ти думаєш, що я хочу тебе пограбувати?
— Я думаю, що ти хочеш продати її забудовнику, про якого шепочуться в твоїй більярдній, — спокійно відповіла донька.
Аркадій Петрович підхопився на ноги. Хворобливість зникла, як ранковий туман.
— Ти! Ти стала такою холодною! Розрахунковою! Хто тебе такою виховав? Я ж хотів як краще! Я хотів ці гроші вкласти в спільну справу, щоб у тебе був пасивний дохід!
— «Спільна справа» — це твій черговий «стартап» з вирощування равликів у гаражі? — Рита теж підняла голос.
— Тату, припини цей театр. Квартира залишається моєю.
— Ах ось як! — закричав батько, розмахуючи руками. — Значить, рідному батьку — дулю з маком? Я тебе вчив ходити, а ти мені тепер юридичними термінами в обличчя тицяєш? Це ж неповага! Це гріх!
— Неповага — це намагатися вициганити в доньки спадок, прикидаючись хворим! — відрізала Маргарита. — Ти ж сам казав: «У бізнесі немає родичів». Ти вчив мене бути жорсткою. Вітаю, тату, ти був чудовим учителем!
— Ти невдячна дівчисько! — Аркадій забігав по кімнаті. — Я тебе викреслю з усіх списків! не тобі допомогу дам!
— Яку допомогу, тату? Ти останній раз платив за мій обід, коли мені було дванадцять! — вона вже не стримувала сміх, що ще більше лютило батька.
— Не смійся! Це трагедія! Трагедія батьківського серця! Ти думаєш тільки про квадратні метри, а я — про твою безпеку! Тобі ж спалять ті двері, от побачиш!
— Якщо спалять — спрацює страховка, яку я вже оформила. До речі, на твоє ім’я теж, про всяк випадок, — Рита підморгнула.
Аркадій зупинився. Його обличчя налилося багрянцем, але в очах промайнула іскра поваги, перемішана з люттю.
— Страховка, кажеш? І велика сума?
— Достатня, щоб ти не намагався підпалити її сам, — холодно зауважила вона.
Батько важко впав у крісло. Він мовчав хвилину, а потім раптом поправив краватку (яку одягнув спеціально для «ділової розмови») і пробурчав:
— Ну, хоч мізки в тебе працюють… Але про пільги я не збрехав! Могла б і послухати старших.
— Послухала, тату. І зробила висновки. Чай допивай, він уже холодний. Як і твій план.
Маргарита взяла сумку і попрямувала до виходу. Вона знала, що завтра він знову зателефонує — можливо, цього разу з ідеєю про «інвестиції в крипто-ферму на горищі».
Але сьогодні вона перемогла в цій сімейній шаховій партії, де замість фігур були квартири, а замість правил — хитрощі.
Наступного ранку Аркадій Петрович не пив чай. Він пив план помсти, настояний на ображеному самолюбстві та ранковій газеті.
Якщо донька стала «занадто розумною», значить, треба бити не по логіці, а по серцю. Або по тому, що в Маргарити замість нього — по репутації.
Через тиждень телефон Рити вибухнув від дзвінків. Телефонувала троюрідна тітка Зіна з Житомира, кум Степан і навіть колишня вчителька музики.
— Риточко, як ти могла? — голосила тітка в слухавку. — Рідного батька в притулок? Він же каже, що ти його з хати виживаєш, щоб і ту квартиру здати! Каже, спить на розкладачці в коридорі!
Маргарита глибоко вдихнула.
— Тітко Зіно, він живе у своїй трикімнатній сталінці. Яка розкладачка? Які притулки?
— А він фото прислав! Сидить на вузлах, у руках — сухарик, а на фоні — порожні стіни! Каже, ти вже й замки змінила!
Рита кинула слухавку і помчала до батька. Вона знала: якщо Аркадій Петрович почав «фотосесії», значить, готується великий наступ.
Вона відімкнула двері своїм ключем і завмерла. У вітальні справді панував хаос. Меблі були зсунуті в куток, люстра знята, а посеред кімнати стояв старий Аркадій у запраному халаті, з обличчям мученика, і… розтирав по щоках синьку, щоб надати собі вигляду виснаженого.
— О, з’явилася! — вигукнув він, побачивши доньку. — Прийшла виносити останнє? Забирай! Бери табуретку, вона ще пам’ятає твої дитячі сльози!
— Тату, що це за цирк? Навіщо ти набрехав усій родині? І навіщо ти зняв штори? — Рита намагалася не кричати.
— Це не цирк, це підготовка до евакуації! — Аркадій драматично вказав на гору коробок. — Раз ти мені не довіряєш ту квартиру, значить, ти вважаєш мене недієздатним.
А раз я недієздатний, то я піду в будинок для літніх людей «Золота осінь». Я вже й заяву написав! А квартиру свою… я віддам державі! Або секті! Або сусіду зверху, він мені вчора хліба приніс, коли ти навіть не подзвонила!
— Ти не віддаси квартиру сусіду, бо ти жадібний, — спокійно зауважила Рита. — Що ти хочеш насправді?
Аркадій миттєво змінив тон. Мученицький погляд зник, поступившись місцем холодному блиску ділка.
— Значить так. Ти даєш мені генеральну довіреність на управління тією квартирою на п’ять років. Я її здаю «своїм» людям, забираю сімдесят відсотків прибутку як «пенсійну надбавку», а ти отримуєш спокій і відсутність пліток про те, яка ти монстр-донька.
— Сімдесят відсотків? — Рита розсміялася. — Тату, ти загнув. П’ятнадцять — і я сама оплачую твою комуналку.
— П’ятнадцять?! Це ж насіння в базарний день дорожче коштує! Шістдесят, і я видаляю той пост у Фейсбуці, де я плачу на фоні твого дитячого фото!
— Двадцять. І ти дзвониш тітці Зіні й кажеш, що то був «соціальний експеримент для ютуб-каналу».
— П’ятдесят п’ять! — Аркадій аж притупнув ногою. — І ти купуєш мені той масажний стілець, про який я мрію три роки!
— Тридцять відсотків, ніякого стільця, і ти завтра йдеш до стоматолога, якого я оплачу, бо твій свист під час розмови мене нервує! — Рита зробила крок вперед, нависаючи над батьком.
Аркадій Петрович замислився. Очі його бігали, вираховуючи вигоду. Тридцять відсотків — це непогано. Плюс зуби за її рахунок. Це ж можна буде знову нормальні стейки їсти, а не тільки каші.
— Сорок, — тихо сказав він, простягаючи руку. — Сорок відсотків, і я стаю твоїм найтихішим родичем. До наступного квартального звіту.
Рита подивилася на його руку з синіми плямами від «гриму» і зітхнула. Вона розуміла, що це не кінець, а лише коротке перемир’я. Але спокій коштував грошей.
— Сорок. Але якщо я дізнаюся, що ти здав квартиру під підпільне казино або перетворив її на склад равликів — я анулюю довіреність у ту ж секунду.
— Домовилися, — Аркадій міцно потис її руку. — Але стілець… стілець ми ще обговоримо на твій день народження. Як подарунок мені за те, що я тебе породив.
Рита вийшла з квартири, хитаючи головою. Вона знала, що він уже шукає в інтернеті ціни на оренду для «іноземних делегацій», щоб витиснути з тих сорока відсотків максимум. Але в глибині душі вона навіть пишалася цим старим піратом.
Юлія Хмара
