— Віро, обслужи чоловіка! — гукнули їй з-за стійки.
Вона здригнулася і озирнулася, бо знову замислилася, і їй знову пригадалося минуле. Та одразу ж зрозуміла: все гаразд, вона не вдома у матері, а живе й працює далеко від того місця — у невеличкому придорожньому кафе. Усе, що було раніше, залишилося позаду. Їй варто заспокоїтися.
Віра підійшла до столика, за яким сидів чоловік середніх років, подала йому меню і чекала, поки він зробить замовлення.
— У тебе очі сумні, — посміхнувся він. — Що така красуня робить у цьому Богом забутому місці? Хочеш, я заберу тебе звідси? Будеш жити у великому будинку й ні в чому не матимеш потреби. Тобі не доведеться посміхатися та подавати людям замовлення. Вирішуй! На твоєму місці будь-яка давно б погодилася вирватися з цього місця.
Чоловік відкинувся на стільці й безцеремонно розглядав Віру, ніби товар, оцінюючи, вартий він того, щоб його «купити». А Віра вкотре подумала: чому вона знову потрапляє в таку ситуацію? Чому знову чує такого роду пропозицію? Чим вона так прогнівила Бога? А може, сама винна, і дід мав рацію?
— Ви замовлятимете? — сухо спитала Віра, дивлячись повз чоловіка, крізь вікно кафе, на вулицю.
Там йшли прості люди: молода пара з дитиною весело сміялася. Віра проводила їх поглядом. Чому її життя складається так дивно?
— Мені чай і хліб із сиром. Думаю, решта тут неїстівна, — замовив чоловік, насмішкувато дивлячись на Віру.
Він був певен, що вона врешті погодиться, вирішив, що вона просто набиває собі ціну.
А Віра знову згадала, як пів року тому втекла від матері…
— Вона тобі не рідна, тікай від неї, поки не втрапила в халепу. Влаштує тобі Анна життя: будеш, як і вона, чоловіків міняти, та на подачки жити…
Віра слухала це й не знала, що й думати. Вона ж на матір — як дві краплі води схожа. Коли ще був живий батько, вони добре жили, і Віра це пам’ятала. Тато дуже любив маму, а мама сяяла від щастя. Здавалося, у них ідеальна родина, і вони завжди разом, усюди.
— Ось мамка наша подарує тобі братика, і буде ще веселіше, — тато лагідно поправляв мамі волосся. Вони сиділи на великому покривалі біля річки. Мама щойно викупалася, і вся сяяла від річкової води, немов русалка.
— А я піду теж освіжуся, — сказав тато. — А ти, доню, поки подавай мамі з торби квас та лимонад, діставай бутерброди. Після купання апетит вовчий. Я ще зірву для вас кілька латаття, а ви викладайте їжу швидше. Він рушив до води, обернувся вже на березі й помахав їм рукою.
Вони й не знали, що бачили тата востаннє. Там, де росло латаття, було підступне місце. Його називали Бучило — там завжди крутився вир, холодна вода затягувала, але ж батько був чудовим плавцем…
Та цього разу він не впорався. Казали, що ноги заплуталися, або їх звело. Мама бігала берегом, коли тато зник під водою, а Віра хотіла кинутися слідом, але люди її не пустили. Потім приїхала швидка, чоловіки витягли батька, та нічого зробити не змогли.
У його руці все ще стискалися те саме латаття, а в мами були такі очі, ніби вона не вона. Тоді Вірі здалося, що їй привиділося, але після того, як тата не стало, мама справді дуже змінилася. Вона майже нічого не їла, а до них приїжджав дід — батьків батько. Він казав Вірі, що матері треба працювати, бо клопоти хоча б трохи відволічуть її. Та й самій Вірі час думати, як жити далі: може, доведеться вчитися й теж працювати.
Дід поїхав. Минуло кілька місяців, мама не працювала, гроші майже закінчилися.
І от одного дня мама привела додому чоловіка. Вона сміялася і сказала Вірі, що Вася житиме з ними, і вони не пропадуть. За рік Василь зник, з’явився Микита — він був молодший за маму. Та й він прожив у них недовго. А коли зібрався йти, мама вчепилася в нього, потім глянула на Віру і раптом промовила:
— Чого дивишся? Бачиш, я для нього старша. Як ми тепер житимемо? Іди, обслужи чоловіка! Він же тобою цікавиться, я бачу!
Віра тоді втекла до сусідки й тремтіла там цілу ніч. Саме сусідка й ляпнула їй, що мати їй не рідна: просто колись у дитбудинку знайшли схожу дівчинку, а Анна взяла її, бо сама дітей мати не могла. Анна завжди була дивакувата, тому краще тікати від неї.
Спершу Віра не повірила. Але коли мати знову привела чергового чоловіка й стала кликати Віру, дівчина втекла до діда. Адже він кликав, і більше йти їй було нікуди…
— Добре, що приїхала, — дід, як завжди, був небагатослівним.
Хотів спершу влаштувати її на фабрику прибиральницею, а восени — щоб вона вступила до коледжу, бо там якраз був набір.
— Отримаєш професію, знайдеш кращу роботу.
Але Віра пам’ятала, як тато їх любив і балував. Хіба може вона підлогу мити? Тому пішла в кафе офіціанткою. Лише тепер зрозуміла, що взяли її туди за вроду.
Віра повернулася з роботи розгублена: як їй жити далі?
— Дідусю, я й справді тобі чужа? — запитала вона. — Сусідка сказала, що мама не могла мати дітей, і мене взяли з дитбудинку. Це правда? Тому ти хочеш, щоб я підлогу мила, і мамі я байдужа, так? Це правда?
— Сядь і заспокойся. Це неправда, — відповів дід. — Просто мій син, твій батько, полюбив красуню Анну, яка хотіла легкого життя. У неї й до нього були інші чоловіки, але Сергієві було байдуже. Він був упевнений, що вона зміниться. І вона справді змінилася… на якийсь час. Вона кохала твого батька, я визнаю це. Але, втративши його, знову стала колишньою. Вона не може бути іншою. Та вона твоя мати. Можливо, її треба лікувати…
Дід говорив ще багато, а Віра зрозуміла: він має рацію. Чого вона чекала, коли пішла в кафе? Звісно, до неї будуть чіплятися, бо вона яскрава, як мама. Але Віра не хоче повторити її шлях. Треба слухати діда. Він, схоже, справді знає, як правильно…
За тиждень Віра вже мила підлогу на фабриці. Обличчя без косметики, на голові хустка, спецодяг. Восени вона вступила до коледжу — її взяли ученицею закрійниці.
На роботі жінка сильно втомлювалася, але вдома на неї чекав дід. Виявилося, він умів добре готувати, адже давно жив сам, і Віра поступово до нього звикла. На фото дід був дуже схожий на батька, й тепер Віра відчувала поруч рідну людину. А ще вона мріяла накопичити грошей і покласти маму в клініку. Тато любив її, і Віра думала, що мамині вчинки — це ніби протест проти того, що коханого немає поруч.
Віра мріяла про власну сім’ю і про те, щоб їй зустрівся хлопець, схожий на батька. У них з’являться діти, мама стане бабусею і, мабуть, зрозуміє, що вона не самотня, що в неї й досі є родина…
І взагалі дід мав рацію: краса — це важка ноша, справжнє випробування, яке не кожному під силу… Та даремно Віра подумала, що випробування долі вже позаду. Здавалося б, життя її майже налагодилося: вона здобула освіту, повернулася на фабрику, де її цінували як спеціаліста. А на роботі з’явився Антон — хлопець із добрими очима та надійним плечем. Він почав залицятися, і Віра почала мріяти про тихе сімейне щастя.
Але одного разу, коли вона поверталася додому, в кишені завібрував телефон. На екрані висвітився номер сусідки. Віра, відчуваючи недобре, відповіла.
— Терміново приїжджай, Віро, тут таке коїться! — без передмов випалила сусідка.
— Що знову сталося? — запитала Віра.
— Приїжджай, погано все, вона п’є… без тебе тут не впоратися, — коротко кинула сусідка, і в її голосі звучала безнадія.
Віра відчула, як холод пробіг по спині. Мати.
Анна, завжди була складною натурою, але останнім часом її життя зовсім котилося у прірву. Дід, Петро Миколайович, почувши, що Віра зібралася до матері, рішуче заявив:
— Ти її більше двох років не бачила, мало що там може бути. Саму я тебе не відпущу!
Він був людиною, для якої близькі були понад усе. І добре, що вони поїхали разом.
Двері у мамину квартиру були прочинені, наче запрошували у царство безладу. Усередині панував бруд, повітря було просякнуте запахом занепаду. Анна спала в одязі на ліжку, а поруч… лежало немовля. Віра завмерла — серце стиснулося від нерозуміння: вона й не знала, що у матері з’явилася дитина.
Малюк був зовсім крихітний, ще й року не мав, а може, й менше. Порожня пляшечка від молока валялася поряд. Побачивши Віру, дитина простягнула до неї рученята і заплакала ще дужче, немов благаючи про допомогу. Віра озирнулася на діда.
Він зрозумів її німе питання й, кивнувши на стіл, сказав:
— Маленький зовсім. Он там, здається, залишки суміші в банці стоять. Закип’яти воду, пляшечку вимий, треба його нагодувати, він видно дуже голодний.
Поки Віра переодягала й годувала хлопчика, мати прокинулася. Каламутним поглядом вона глянула на доньку й раптом засміялася — хрипло, безрадісно:
— З’явилася, нарешті? А нам тут із Сергійком їсти немає чого. Татко ж тобі братика обіцяв, то ось тобі братик, — вона знову засміялася, й у тому сміхові не було нічого, крім гіркоти.
Потім мати спробувала підвестися, та раптом, ні з того ні з сього, закричала на Віру:
— Це ти мої гроші вкрала?
Мати намагалася встати, але втративши рівновагу, впала на підлогу.
— Мабуть, треба швидку викликати, вона не при собі вже який день, — прошепотіла сусідка, що заглянула у дверний проріз.
Приїхали лікарі швидкої. Ледве забрали Анну, адже вона їхати не хотіла. Віра з дідом залишилися у квартирі самі — з маленьким Сергійком, який, наївшись, солодко заснув у Віри на руках.
— Ну й що тепер робити? — спитала Віра, дивлячись на малюка.
Її голос тремтів від пережитого.
Дід задумливо подивився на неї:
— Оце так, Сергійком назвала, як твого батька. Видно, мати твоя все ж любила його, як уміла.
Він замовк на мить, зібрався з думками:
— А що робити… Он на тумбочці документи його лежать. Сергій Сергійович його звуть, а в графі «батько» — прочерк.
Дід знову глянув на Віру, і в його очах читалася рішучість:
— Збирай брата. Ти ж йому рідна сестра, не залишати ж тут. Тимчасову опіку оформимо, а далі видно буде…
Віра від Петра Миколайовича таких слів не чекала. Вона знала, що він суворий, але завжди справедливий. І тепер він пропонував їй взяти на себе відповідальність за життя маленької дитини, брата по матері, якого вона бачила вперше.
Дивлячись на малюка, Віра відчула, як щось у ній відгукується на його беззахисність. Вона зробила все, як сказав дід. Зібрала речі братика — кілька змінних повзунків, ковдру. Видно, хтось із сусідів дав матері обноски.
Коли вони повернулися в дім дідуся, трапилося ще одне непередбачене. Антон, який серйозно залицявся до Віри й заговорював про весілля, наступного дня не з’явився на роботі. А ввечері Віра отримала від нього повідомлення: «Мені сказали, що в тебе є дитина, яку ти, мабуть, приховувала. Я з такою жінкою більше спілкуватися не збираюся».
Віра й це пережила. Антона вона не любила, та все ж він був непоганий хлопець, і дід радив вийти заміж, а не жити, як її мати. Але тепер, коли вона тримала на руках маленького Сергійка, усі ці думки здавалися такими далекими й незначними.
Її життя знову перевернулося, та цього разу вона відчувала, що готова зустріти будь-які випробування. Адже тепер у неї був брат, і вона була його єдиною опорою…
Матір поклали в клініку, і перспективи її одужання були погані. Вірі вдалося оформити опіку над братом. Коли Сергій підріс, він дізнався, що мама хвора. Але сам він завжди називав Віру мамою — та вона й справді була йому справжньою матір’ю.
Ніяких залицянь Віра більше не приймала. У неї була сім’я — маленький Сергій і улюблений дід. А також її хвора мати.
Маленький Сергійко приніс у життя діда й Віри тепло та радість. Він рано почав говорити, а потім і читати та рахувати. Сергійко вчився добре й до закінчення школи визначився, що вступатиме до університету. Учителі були в захваті: гострий розум, чудове виховання. Багато хто навіть не знав, що він не син, а брат Віри, і хвалили її за те, що виховала такого хлопця.
На випускному вечорі Віру запросив на танець учитель фізики Сергія — Максим Ілліч. Він готував свого найкращого учня до вступу. Вони й раніше часто з Вірою говорили про блискуче майбутнє хлопця. От і тепер, коли батьки стали розходитися, Максим пішов проводжати Віру, і розмова знову крутилася довкола Сергія.
— У вас чудовий син, ви прекрасна мати, та й взагалі, я… завжди мріяв про таку, як ви, — раптом сказав Максим. Він нахилився й хотів обняти жінку, та Віра відсахнулася від несподіванки.
— Вибачте… просто сьогодні такий вечір… я сам повівся, як школяр, — почервонів Максим.
А Віра дивилася на нього й розуміла: він їй теж давно подобається. Сергій не раз захоплено розповідав про свого вчителя фізики, який він професіонал і людина хороша. І справді — Максим зумів захопити не тільки Сергія, а й багатьох у класі.
— Мамо, йому вже тридцять три, а він із нами на одній хвилі, — якось казав Сергій. Тоді Віра лише відзначила для себе: вона старша за Максима на п’ять років. І це чимало…
— Максиме, не ображайтеся. Я ж старша за вас, у мене багато позаду, а ви знайдете собі іншу, молоду дівчину, — мовила Віра, побачивши, як він засмутився.
Та він знову пригорнув її:
— Віро, Вірочко, я давно люблю тебе… будь моєю дружиною. Мені ніхто більше не потрібен, тільки ти…
Додому Віра повернулася сама не своя. Стосунки з учителем Сергія були несподіванкою.
Максим виявився терплячим і наполегливим, і вже восени сталися одразу дві події: Сергій вступив до університету. А Віра вийшла заміж за Максима.
Максим був без тями від своєї коханої, а Віра раптом знову відчула себе юною дівчиною. Адже справжнє кохання вперше увійшло в її життя — і вона дозволила йому заволодіти собою, впустила щастя у власну душу…
Мати Віри відійшла у вічність у клініці за тиждень до появи онучки. Свою маленьку доньку вони назвали Ангеліною.
Дідусь, хоч і зовсім був в літах, жив радощами своїх близьких. Сергій завжди радився з ним і це було приємно. А маленька Ангеліна, наче справжній ангел, сіяла в їхній оселі світлом…
