Я не планувала зупинятися в тому місті.
Потяг мав стояти лише десять хвилин — достатньо, щоб люди вийшли подихати свіжим повітрям, хтось купив каву в паперовому стаканчику, а хтось просто подивився у вікно, ніби перевіряючи, чи не змінилося життя за час дороги.
Я була з тих, хто залишився в вагоні. У мене не було причин виходити. Але потяг затримали. Спершу на п’ять хвилин, потім ще на десять.
Гучномовець хрипким голосом повідомив про технічні причини, і в цьому формулюванні було щось остаточне, ніби ці причини не збиралися зникати найближчим часом. У вагоні стало душно.
Я вийшла на перон, не думаючи ні про що конкретне, лише бажаючи вдихнути повітря, яке не пахло металом і втомою.
Місто було маленьке. Таке, де вокзал — це майже центр всесвіту, а кожна людина здається знайомою, навіть якщо бачиш її вперше.
Я стояла, дивлячись на будівлю з облупленою фарбою, і думала, що ніколи не зможу тут жити.
Надто повільно. Надто тихо. Надто близько до себе. — Ви теж не місцева. Це було сказано не як питання, а як твердження.
Я обернулася й побачила чоловіка приблизно мого віку. Він тримав у руках каву і посміхався так, ніби ми давно знайомі, але просто загубили одне одного в натовпі.
— Це так помітно? — запитала я. — Такі, як ви, завжди дивляться ніби трохи далі, ніж дозволяє горизонт, — сказав він і зробив ковток.
Мені хотілося заперечити, але я промовчала. Ми стояли поруч, не надто близько, але й не віддалено.
Він не ставив зайвих запитань, і це було дивно приємно. Люди зазвичай хочуть знати, звідки ти, куди їдеш, навіщо.
А він просто був поруч. — Потяг затримають надовго, — сказав він після паузи.
— Тут завжди так. — Ви часто тут буваєте? — Я тут живу. Я подивилася на нього уважніше. У ньому не було нічого показного: звичайний одяг, трохи втомлені очі, рухи людини, яка нікуди не поспішає. І все ж він здавався… укоріненим.
Ніби це місце тримало його міцно, але не болісно. Ми розговорилися. Про дрібниці: про погоду, про каву з вокзальних автоматів, про те, як дивно іноді складаються маршрути.
Я не сказала, куди їду насправді. Він не сказав, чим займається. Це була розмова без майбутнього, і, можливо, саме тому вона була такою легкою.
Коли оголосили посадку, я відчула несподіваний жаль. Ніби я щось залишаю, хоча насправді нічого не мала.
Він провів мене поглядом, а потім сказав: — Якщо колись захочете зійти не через затримку, а добровільно — це місто вас прийме. Я посміхнулася з ввічливості й зайшла у вагон.
Потяг рушив, і вокзал зник за поворотом. Я була впевнена, що більше ніколи не згадаю про цю розмову. Але згадувала. Минуло кілька тижнів, а потім місяць. Я повернулася до свого звичного життя: роботи, зустрічей, планів, які виглядали правильними.
Усе було на своїх місцях. І все ж у мені з’явилося відчуття, ніби я колись пройшла повз двері, які могли вести кудись інакше. Я не могла пояснити це нікому, навіть собі.
Щоразу, коли я ловила себе на думці про те місто, мені ставало трохи соромно. Адже там нічого не сталося. Не було події, драми, рішення. Лише розмова на пероні. Одного дня я купила квиток назад.
Без чіткого плану, без пояснень. Просто сказала, що хочу змінити обстановку. Це була напівправда, а може — найчесніша версія з усіх можливих.
Місто зустріло мене так само тихо, як і вперше. Я вийшла з вокзалу й відчула дивне полегшення, ніби щось у мені нарешті збіглося. Я не знала, чи зустріну його. Частина мене навіть боялася цього.
Я блукала вулицями, заходила в кав’ярні, сиділа на лавках.
Я дивилася на людей і думала, що кожен із них колись опинився тут не випадково.
Навіть якщо сам у це не вірив. Ми зустрілися ввечері. Він сидів у невеликому барі біля вікна й читав книгу. Я впізнала його одразу, хоча боялася, що уява могла прикрасити спогад.
Він підвів очі й усміхнувся — так само спокійно, ніби минуло не кілька місяців, а кілька хвилин.
— Ви зійшли добровільно, — сказав він. — Так, — відповіла я. — Хоча досі не впевнена, навіщо. Ми говорили довго. Цього разу — глибше.
Про вибори, які здаються правильними, але не завжди нашими. Про страх змінити життя не тому, що воно погане, а тому, що воно звичне. Він розповів, що колись теж їхав транзитом — і залишився.
Не через кохання чи роботу, а через відчуття, що вперше не тікає. Я слухала і розуміла, що відповідь, яку я шукала, не в ньому і не в цьому місті.
Вона була в мені — у готовності дозволити собі не знати наперед, чим усе закінчиться.
Я не залишилася назавжди. Але я поїхала іншою. Я зрозуміла, що життя не завжди змінюється гучно. Іноді воно лише тихо підказує: ти можеш обрати інакше.
Автор: Олена
