Одного разу Уляну чоловік назвав Юлею. Зранку це було.
Чоловік притулився до дружини, обійняв її і прошепотів на вухо:
— Доброго ранку, Юлю.
І солодко засопів, продовжуючи спати далі.
А Уляна прокинулася. Відкрила очі і лежала, боячись ворухнутися. Від жаху вона вся похолола всередині. Як це трапилося? Що могло статися? Усе ж було добре? Чи ні?
Чоловік заворушився, позіхнув.
— Улю, яка ти холодна, з мене навіть сон зійшов. У тебе все гаразд? Літо на дворі, а ти під ковдрою мерзнеш. Я зараз чаю заварю.
І чоловік Семен, ніби нічого не бувало, відправився на кухню, насвистуючи бадьору мелодійку.
Уляна ще полежала трохи, потім мляво встала, пішла умиватися. Ноги були ніби свинцеві. В голові якийсь білий шум. Може, справді, чаю випити треба.
Чоловік попросив оладок. Уляна похмуро на нього подивилася.
— Ти зранку назвав мене Юлею.
— Що, мила?
— Семене, не вдавай з себе дурника. Ти зранку назвав мене Юлею.
— Тобі почулося, мила. Улю, Юлю, почулося спросоння. Ти тому така холодна й похмура? Ох, жінки. Сама придумала, сама образилася. Поїду на роботу голодним.
Уляна ще понипала по будинку, намагаючись прийти до тями, полила квіти, напекла оладок, швидко одяглася й поїхала до чоловіка на роботу. Напевно, справді почулося. Улю, Юлю. Дійсно.
В приймальні чоловіка виявилася нова секретарка. В Уляни щось защемило в середині В голові знову заворушилися ранкові страхи.
Секретарка була молода, красива, грива рудого кучерявого волосся.
— Семен Юрійович зайнятий і сьогодні не приймає. Я можу вас записати до нього на наступний тиждень.
— Краще себе до нього на прийом запиши, тобі буде потрібніше, — неочікувано вирвалося в Уляни.
— Що, вибачте? — Секретарка округлила і без того великі очі. — Жінко, ви хто?
— Горемичко Уляна Вікторівна. Дружина Семена Юрійовича. А ну, відійшла. Понабирають тут всяких болонок вуличних.
І тут динамік сказав радісним голосом Семена:
— Юленько, а принеси-но мені кавки. Юленько?
Уляна хмикнула.
— Ну, роби давай. А я віднесу.
— Уляночко? — залепетав Семен, побачивши дружину з підносом у себе в кабінеті. — Щось трапилося?
— Ось твоя кава. А я принесла тобі оладок. Заяву на розлучення отримаєш поштою. Смачного.
— Уляна, чорт забирай, що відбувається? — став сердитися чоловік. — З самого ранку як відьма на мітлі.
— Відьма у тебе в приймальні сидить. Чому у неї волосся не зібране? Такий солідний зубний лікар і така вульгарна секретарка, дешево якось, Семен Юрійович.
— Уляна, припини. Досить. Я не виношу істерик. Знаєш, що? Я тиждень на дачі поживу. Зачекаю, поки ти заспокоїшся. Охолонеш — подзвони.
— Пізно, Семене. Я серйозно. Я не буду терпіти зрад. Я таке не прощаю. Просто скажи, на майбутнє, щоб знала: чому?
Семен втомлено зітхнув, ковтнув кави й поморщився.
— Варвара звільнилася. Юлю я взяв за її рекомендацією.
— Давно?
— Місяць тому, — неохоче відповів Семен, відводячи погляд.
— А мені чому нічого не сказав? Ти завжди ділився новинами.
— Я не розраховував, що Юля у мене затримається. А вона чудово справляється.
— Не сумніваюся.
— По роботі! — почервонів Семен. — Вона чудово справляється по роботі!
— І не тільки.
— Це вийшло випадково! Я не хотів!
— Не хотів би, не зрадив би. Я сьогодні ж зберу речі й переїду.
— Куди? — став нервувати Семен. — Я ж сказав, я тиждень поживу на дачі, просто заспокойся. Улю, я не хочу розлучатися!
— Але доведеться. Я не зможу чути своє ім’я з твоїх уст. Улю, Юлю. Твоя руда секретарка постійно стоятиме в мене перед очима. Не руйнуй мені психіку остаточно. У мене й без того робота нервова. Я з дітьми працюю.
— Куди ти підеш? Залишайся в квартирі.
— Навіщо мені твоя квартира? У мене свій дім є.
— В цій глушині? Старий дерев’яний дім?
— Це мій дім. І крапка.
Дім залишився від батьків і навівав тугу. Уляна захотіла плакати. Стільки спогадів. І нема нічого. Тільки запах затхлий.
Подруга Нелька поруч теж канючила:
— Ти не зможеш тут жити, Улько, не дурій. Повертайся в квартиру. А там щось придумаєш. Продаси цей дім, візьмеш іпотеку. А там, глянеш…
— Не треба там глядіти, проїхали. Я не зможу. А ти б змогла?
— Не знаю, як би я повела себе, опинись на твоєму місці.
Уляна пройшлася по дому і скрізь відкрила вікна.
— До речі, чудово тут можна буде жити. З часом. Дім добротний. Від селища до міста п’ятнадцять хвилин їзди на машині. Я дивлюся, міські це селище облюбували. Скільки будинків понабудовували. Напевно, комунікації вже давно всі підведені. Я тут за п’ять років і не була жодного разу.
— Так-то воно так, але це ж скільки роботи! А жити прямо ось сьогодні треба. Може, в мене трохи поживеш?
— Де? У комірці?
— Сашка поїхала на канікули до моєї мами, — образилася, засопіла Нелька. — В її кімнаті можеш пожити до осені.
— Кімната підлітка недоторканна, що ти за мати. А ще педагог.
— Та ну тебе, — Нелька махнула рукою.
— Відчуваєш, як пахне? — раптом запитала Уляна. — Травою пахне. Дачею. Дитинством.
— Так, трава тут вимахала, звісно. Косити треба. Улько, ти не впораєшся.
— Я розберуся. Зараз можна замовити бригаду, щоб ділянку перекопали. Заощадження в мене є. Непогані, напевно. Я ці п’ять років, як Семен відкрив приватну клініку, на його гроші жила. Він вважав мою зарплату розвагою. Так і казав, щоб відкладала на розваги.
— Хороший же мужик, — зітхнула Нелька.
— Я теж так думала. А воно ось що. Важко на душі.
— Так уявляю.
— Навіть не уявляєш. Думала, цій Юленьці зуби передні вишибу, нехай їй потім Семен нові робить. Та куди мені. Вона молода, здорова, як би сама без зубів не залишилася.
— А ти стара і хвора, так? — фиркнула Нелька. — В сорок років життя тільки починається.
— Як це все пояснити Поліні? Навіть думати про це не хочу. Розлучимося — повідомлю. А то навчання кине, приїде мирити, умовляти, не хочу.
— І її можна зрозуміти. Двадцять років же разом. Не шкода?
— Відчепись, — відмахнулася Уляна.
— Жорстока ти, — здивувалася Нелька. — Я думала, ридатимеш.
— Не дочекаєтеся.
— Це в тебе стрес так позначається.
— Можливо. Гаразд. Ти підтримати мене хотіла? На. Відро тримай. Зараз воду набирати підемо. Підлогу помию, вікна, пил протру.
— Краще б в готелі пожила. А потім би… Ні, ти правда збираєшся з цим будинком возитися?
— А чому ні? Це дім моїх батьків. Не хочу його зносити. І продавати.
— Ну і найняла б дизайнерів і будівельників, нехай би тут все в порядок приводили, а то зірвалася ось так одразу. Це ж ваша спільна квартира.
— Не хочу там залишатися.
— Ти її ділити не будеш, чи що?
— Думаю, Семен нам з дочкою її залишить, у нього дача. А там вже як Поліна вирішить. В принципі, це її квартира. Мені вона не потрібна.
— Так, Семен таку дачу відгрохав, елітний котедж, краще б його вам залишив. І туалет там є, і вода.
— І тут все буде. Годі нити, підтримки від тебе, звісно… До колонки почапали, якщо не передумала.
— А колодязь?
— Не люблю я колодязі. Та й прогулятися хочеться. Околиці оглянути.
Колонки на колишньому місці не виявилося. Там виявився новий і гарний дім за досить високим парканом.
— Ну, я не здивована, — скептично вимовила Нелька. — Стільки років минуло. Дивись, як ваші будинки поруч. Як пити дати, захочуть розширюватися.
— Звідки ти взяла?
— А ти дім обійди. Обійди. У них паркан з трьох сторін. А до сторони твого дому кілочки тільки. Шукали, напевно, хто господар будинку, а тут ти.
— Може, паркан ще поставити не встигли.
— Ну-ну. Ой, дивись, машина сюди їде. Ніби господарі пожаловали.
— Тобі, Нелько, тільки казки розповідати.
— Життя, часом, дивніше казок. Ой, глянь, який мужик, нічого такий, так?
— Нелько, заткнися. Я переживаю розлучення і зраду. Мені не до чоловіків.
— А чого ти тоді стоїш тут, як приклеєна?
— Запитаю у цього чоловіка де колонка, мені вода потрібна.
— Ну-ну.
Уляна рішуче не знала, з чого її подруга прийняла цього чоловіка за «нічого такого». Непривітний. Навіть головою не кивнув. Встав біля своєї машини, руки в кишенях, і мовчить. І Нелька, головне, мовчить. А так її не заткнеш. Подруга, називається.
Чоловік, нарешті, покашляв.
— Треба чого? — поцікавився.
— Ага, дров нарубати, — відгукнулася Уляна.
Чоловік похитався з п’ятки на носок.
— Можна й нарубати. Ви не цього будинку, випадково, господиня?
— Цього самого. Взагалі-то, тут раніше колонка була. Мені вода потрібна.
— Ну, вибачте. Можете в мене в колодязі набрати.
— А інших колонок тут немає?
— Давно вже немає.
— Гаразд, до свого колодязя піду.
— А що ж одразу до нього не пішли?
— Не люблю я колодязі, ясно?
— У тебе питна вода є? — зашепотіла Нелька.
— Та вже не дурна, взяла. Слухай, їдь уже додому, тільки нервуєш.
Зранку Уляну розбудив поросячий вереск. Як у дитинстві. Тільки в домі не пахло пиріжками. Ніхто не ходив. Не ляскали двері. Знову навернулися сльози. От дурна, навіщо сюди приїхала? Це від стресу, напевно.
Але тут знову роздався вереск. Так, звідки тут свиня?
А ще кроки. Уляна чула, як за вікном хтось ходив і шумів травою.
— Гей, хто тут? Я поліцію викликаю!
— Не бійтеся, це сусід. Мені потрібно забрати у вас Гектора.
Уляна, як була в піжамі, вийшла на ґанок.
— Який Гектор? Що ви мені голову морочите?
— Гектор! — не слухаючи сердиту Уляну, крикнув чоловік у глиб зарослого городу.
Трава заворушилася, почулося похрюкування, а потім із заростей показався поросячий пятачок.
— Гекторе, не бійся, виходь, підемо додому, дурнику.
Порося вибралося з трави і обережно обійшло Уляну. Воно було невелике й чорне. Уляна таких ніколи не бачила.
— Породисте?
— Чесно кажучи, я в поросятах зовсім не тямлю.
— Навіщо ж вам порося?
— Воно не моє. Забрело якось до мене на ділянку й облаштувалося в сараї. Я все селище об’їздив, ніхто ніяких поросят не шукає. Та й прив’язався я до нього, чесно кажучи. Не дуже намагався шукати господаря потім. Гектор — друг. А раптом його зарізати хотіли, він утік, а я його назад поверну?
— Як ви опинилися в селищі з таким мисленням?
— З яким? — образився чоловік. — Тут природа, свіже повітря, тихо, спокійно, місто поруч. Ви теж, бачу, не сільська.
— Звідки ви взяли?
— По-перше, я за три роки вас тут вперше бачу, по-друге, у вас город травою заріс. А ще ви красива.
— Так, чоловіче, — спалахнула Уляна, — Давайте обійдемося без цього всього. У мене розлучення через тиждень, у мене стрес. І психоз. Я й покалічити можу. Взагалі-то, я тут виросла, тут тоді у всіх поросята були. Припиніть так дивитися на мої руки. Я сокирою з сосни можу березу вирубати.
— Гекторе, ходімо, нам тут небезпечно. Тільки ви не дуже-то нервуйте, будь ласка. Я ще паркан поставити не встиг, а Гектору ваша трава дуже вже подобається.
— Дітей і тварин не ображаю. До побачення.
Наступного ранку Уляну розбудив собаче скиглення. Безладдя. То свині, то сусіди, то собаки, а вона, може, сюди приїхала, щоб наодинці побути й розібратися з думками.
Учора за весь день так нічого й не зробила. Потикалася по околицях і в місцевий супермаркет зайшла. Навіть не викликала нікого, щоб ділянку перекопали. Ну, перекопають її, і що? Нехай краще трава росте.
Скиглення повторилося прямо під вікном. Уляна зітхнула, вийшла на ґанок, побачила цуценя.
Сусід довго не відкривав ворота, Уляна вже почала нервувати. Нарешті, клацнув замок і заспаний сусід поста перед її поглядом. На ньому була піжама, майже як на Уляні. Поруч похрюкував Гектор.
— Це ваше цуценя? — у нетерпінні запитала Уляна.
— Звідки ви взяли?
— У вас паркану немає, поросята до вас забігають, може, й собаки теж.
— А ви не хочете собі цуценя залишити? У приватному домі собака потрібна. Я якраз на тижні збирався в собачий притулок їхати.
— У мене ніколи не було собаки. А ви навіть з поросям розібралися.
— Ну, що ж. Буду вважати це вашим сусідським подарунком. Дякую. А хочете, ім’я йому видумайте.
— Ну, нехай буде Арс. Красиво.
— Тільки не Арс. Мене Арсеній звати. Негаразд якось кликати свою собаку своїм же ім’ям.
— Тоді нехай буде Чук. Гек у вас уже є. Біля ваших ніг хрюкає.
— Чук і Гек? Чудово! Дякую вам ще раз! А вас як звати?
— Уляна.
— Красиве ім’я.
— Ну, я піду, — нерішуче сказала Уляна, залишаючись на місці.
Йти не хотілося. Тут і порося, і цуценя, а в неї — туга й спогади.
— Піти ви завжди встигнете. Давайте займемося цуценям. Я навчу вас поводитися з собаками. А там і свого пса заведете. Буде дім ваш охороняти, — запропонував сусід, помітивши зніяковілість Уляни.
А він дійсно нічого такий, як говорила Нелька. А Нелька нісенітниці не скаже. Ось казала ж вона їй, що не варто виходити заміж за людину з прізвищем Горемичко, а то горя намиється. Як у воду гляділа.
А Уляні прізвище здалося кумедним. Ось і кумедиться тепер у домі без води й з туалетом на вулиці. Уляна почухала коліно. Зараз би в душ.
— А що у вас тут? Піжамна вечірка? — раптом почула Уляна голос чоловіка Семена.
— Знайомтеся, — зітхнула Уляна. — Семене, це Арсеній. Арсенію, це Семен. Мій чоловік. У перспективі — колишній. Ти навіщо сюди? І як мене знайшов?
— А що тут і шукати? А у тебе хвіртка нарозпах. І двері в домі. А навіщо я тут, що хотів запитати, чи не передумала ти розлучатися. Але бачу, що ні. А ще сцени мені розігрувала, сама теж, так? І давно це у вас?
— Давно, — раптом серйозно сказав Арсеній. — Уляна не хотіла вас засмучувати. Але раз уж все так вийшло… Якого числа у вас розлучення? Ми в цей день і одружимося, так, мила?
Уляна гикнула й вирішила тримати нейтралітет.
— Зрозумів, — протягнув Семен. — Донька сюди до мене навідувалася. Думала, дача пуста. З хлопцем приїхала. Ти з дочкою поговори. Вона, напевно, телефонує тобі. А ти тут красуню виставляєш.
Семен махнув рукою і вийшов за ворота. Уляна запитально подивилася на сусіда.
— І навіщо ви так?
— А як інакше? У вас дім старий. Ні води, ні газу, туалет на вулиці, ви ж постійно до мене бігатимете. І всіх вуличних тварин до мене перетягаєте. Тож давайте відразу. Переїжджайте до мене. Все одно мені від вас не позбутися. Я, до речі, не проти. Ми з дружиною давно розлучилися. Одному нудно. А випадкові жінки мені не потрібні. Ви погоджуйтеся. Дітей народжувати не будемо. Нам тварин вистачить. У вас донька вже є. У мене їх цілих дві. Тож поживемо в своє задоволення. І дім я ваш перебудую. Вам, напевно, там сумно. І, може, почнемо на «ти»?
— Чоловіче, ви при своєму розумі? Звідки я знаю, може, ви хворий на всю голову. Не наближайтеся до мене. Я переживаю розлучення і зраду. Я вас попередила.
Через рік вони таки одружилися і завели кота.
