Олена сиділа на кухні, тримаючи в руках чашку з ромашковим чаєм. За вікном падав м’який осінній дощ, а в будинку панувала тиша, яку порушувало лише тихе цокання годинника.
Її чоловік, Андрій, мав повернутися з роботи за годину, але цього вечора її думки були далекі від звичних побутових справ.
У голові крутилися слова матері, сказані багато років тому:
«Один раз можна пробачити, доню. У чоловіків таке трапляється: швидкоплинне захоплення, як застуда сезонна».
Ці слова здавалися простими тоді, але тепер вони набули нового, болючого значення.
Олена й Андрій прожили разом п’ятнадцять років. Їхнє життя було спокійним, як річка влітку: без бурхливих порогів, але з рідкісними хвилями непорозумінь.
Вони виховували дванадцятирічну доньку Софійку, мали затишну квартиру в передмісті, два коти та спільні мрії про подорож до моря.
Але минулого тижня Олена випадково побачила повідомлення в телефоні Андрія. Коротке: «Чекатиму тебе завтра, коханий». Відправник – незнайома жінка на ім’я Марта.
Олена не влаштувала скандалу. Вона мовчки поклала телефон назад і кілька днів намагалася переконати себе, що це помилка.
Але сумніви гризли її, як миші стару тканину. Сьогодні вона вирішила поговорити. Не тому, що хотіла війни, а тому, що не могла далі жити в невідомості.
Коли двері відчинилися, і Андрій увійшов, струшуючи краплі дощу з куртки, Олена відчула, як серце стиснулося.
— Привіт, люба, — сказав він, посміхаючись. — Софійка вже спить?
— Так, — тихо відповіла Олена, не піднімаючи очей від чашки. — Сідай, Андрію. Нам треба поговорити.
Він здивовано підняв брови, але слухняно сів за стіл. Його погляд був спокійним, але Олена помітила, як напружилися його плечі.
— Що сталося? — запитав він, намагаючись зберегти легкий тон.
Олена глибоко вдихнула. Її пальці міцніше стиснули чашку.
— Я бачила повідомлення у твоєму телефоні. Від Марти, — сказала вона, і її голос тремтів. — Хто вона, Андрію?
Його обличчя змінилося. Посмішка зникла, очі потемніли. Він відвів погляд, ніби шукаючи відповідь на стелі.
— Олено… — почав він, але зупинився, ніби слова застрягли в горлі.
— Не бреши мені, — перебила вона, намагаючись тримати себе в руках. — Я не хочу чути виправдань. Просто скажи правду.
Андрій зітхнув і потер скроні. Мовчання затягнулося, і кожна секунда була для Олени як вічність.
— Марта… Вона колега з роботи, — нарешті сказав він.
— Ми працювали разом над проєктом. Це було… Це було просто захоплення, Олено. Нічого серйозного.
— Нічого серйозного? — її голос зірвався. — Ти називаєш повідомлення з «коханий» нічим серйозним? Скільки це тривало, Андрію?
Він здригнувся. Його очі зустрілися з її поглядом, і в них було щось середнє між соромом і відчаєм.
— Один раз, — тихо сказав він. — Це було один раз, Олено. Я клянусь.
Вона відчула, як сльози підступають до очей, але стрималася. Вона не хотіла плакати. Не зараз.
— Чому? — запитала вона. — Чому ти це зробив?
Андрій опустив голову, його пальці стискали край столу.
— Я не знаю, — зізнався він. — Це було як… як порив. Вона була уважною, вона слухала, коли я розповідав про роботу, про проблеми. Я відчув себе… живим. Але це було помилкою, Олено. Я не хочу її. Я хочу тебе. Я хочу нашу сім’ю.
Олена встала і відійшла до вікна. Дощ посилювався, і краплі гучно стукали по склу. Вона згадала слова матері.
«Швидкоплинне захоплення». Але чи справді це було так просто?
— Ти думаєш, що можеш просто сказати «помилка» і все забудеться? — запитала вона, не обертаючись. — Ти уявляєш, як це боляче? Я довіряла тобі, Андрію. Я думала, що ми… що ми особливі.
— Ми особливі, — він встав і підійшов до неї, але не наважився доторкнутися. — Олено, я знаю, що зробив тобі боляче. Але я не хочу втрачати тебе. Не хочу втрачати Софійку, наш дім. Дай мені шанс усе виправити.
Вона обернулася, і її очі блищали від сліз.
— А як я можу тобі знову довіряти? — запитала вона. — Як я можу бути впевненою, що це не повториться?
— Я обіцяю, — сказав він, і його голос тремтів. — Я припинив будь-яке спілкування з нею. Я навіть готовий змінити роботу, якщо тобі так буде спокійніше.
Олена мовчала. Її думки були хаотичними. Вона любила Андрія, попри все. Але біль не зникав.
Вона згадала, як вони познайомилися — на студентській вечірці, коли він пролив на неї вино і пів вечора вибачався, пропонуючи відіпрати її сукню.
Тоді він здавався таким щирим, таким справжнім. Чи був той Андрій ще десь усередині цього чоловіка, що стояв перед нею?
— Мені потрібен час, — нарешті сказала вона. — Я не знаю, чи зможу пробачити. Але я спробую. заради Софійки. І заради нас.
Андрій кивнув, його очі були повні надії і страху одночасно.
— Дякую, — тихо сказав він. — Я зроблю все, щоб повернути твою довіру.
Наступні тижні були важкими. Олена намагалася жити як раніше, але кожен погляд на Андрія нагадував їй про зраду.
Вона бачила, як він старається: приходив додому раніше, допомагав із Софійкою, навіть записався на сімейну терапію, хоча раніше вважав це «дурницями». Але її серце залишалося закритим.
Одного вечора Софійка, не підозрюючи про напругу між батьками, підбігла до Олени з малюнком.
— Мамо, дивись! Це ми на морі! — радісно вигукнула вона, показуючи аркуш, на якому були намальовані три фігурки, що трималися за руки на тлі синього моря.
Олена посміхнулася, але її серце стиснулося. Вона не хотіла, щоб донька відчула, що їхня сім’я тріщить по швах.
— Чудовий малюнок, сонечко, — сказала вона, обіймаючи Софійку. — Ми обов’язково поїдемо на море.
Тієї ночі, коли Софійка заснула, Олена сиділа на дивані. Андрій тихо підійшов і сів поруч.
— Я знаю, що ти ще злишся, — почав він. — І я не прошу тебе пробачити мене прямо зараз. Але я хочу, щоб ти знала: я щодня думаю про те, як тобі боляче. І я готовий чекати стільки, скільки потрібно.
Олена подивилася на нього. У його очах не було більше того страху, що раніше. Лише щирість. І, можливо, любов.
— Я не знаю, чи зможу колись забути, — сказала вона. — Але я хочу спробувати пробачити. Не заради тебе, а заради себе. І заради Софійки.
Він обережно взяв її руку, і цього разу вона не відсмикнула її.
Минуло пів року. Олена й Андрій відвідували сімейного терапевта, який допомагав їм розібратися в почуттях. Андрій змінив роботу, як і обіцяв, і уникав будь-яких ситуацій, які могли б викликати у Олени сумніви.
Вона, своєю чергою, вчилася відпускати біль, хоча це було нелегко.
Одного літнього дня вони втрьох поїхали на море, як мріяла Софійка.
Стоячи на березі, Олена дивилася, як Андрій бризкається водою з донькою, і вперше за довгий час відчула тепло.
Не все було як раніше, але, можливо, воно й не мало бути. Їхня сім’я змінилася, але вона все ще була їхньою.
— Мамо, ходи до нас! — гукнула Софійка, сміючись.
Олена посміхнулася і ступила у воду. Може, слова матері й мали сенс. Іноді прощення — це не про те, щоб забути, а про те, щоб знайти в собі сили йти далі.
Минуло два роки після їхньої поїздки на море. Життя Олени й Андрія, здавалося, налагодилося. Терапія допомогла їм відновити довіру, хоча Олена іноді ловила себе на думці, що досі перевіряє, чи не затримався Андрій на роботі.
Софійка підросла, їй виповнилося чотирнадцять, і вона стала ще більш допитливою та чутливою до настрою батьків. Олена намагалася не показувати своїх сумнівів, але іноді відчувала, ніби тінь минулого все ще нависає над їхньою сім’єю.
Одного вечора Андрій повернувся додому пізніше, ніж зазвичай. Його сорочка була злегка пом’ята, а очі уникали погляду Олени. Вона помітила це одразу, але вирішила не поспішити з висновками.
— Затримався на роботі? — запитала вона, намагаючись звучати невимушено, коли подавала йому тарілку з вечерею.
— Так, новий проєкт, — відповів він, не піднімаючи очей. — Багато паперової тяганини.
Олена кивнула, але щось у його тоні змусило її захвилюватися.
Наступного дня, коли Андрій пішов у душ, вона не втрималася і взяла його телефон. Її пальці тремтіли, коли вона відкрила повідомлення.
Там було нове ім’я — Ірина. «Ти сьогодні був неймовірний», — писала вона. Олена відчула, як земля вислизає з-під ніг.
Цього разу вона не стала чекати. Коли Андрій вийшов із ванної, вона стояла посеред кухні, тримаючи його телефон.
— Знову, Андрію? — її голос був холодним, як зимовий вітер. — Ти знову це зробив?
Він завмер, його обличчя зблідло. Мовчання було красномовнішим за будь-які слова.
— Олено, я… — почав він, але вона перебила.
— Не смій брехати! — вигукнула вона. — Я читала повідомлення. Ірина. Хто вона? Скільки це триває?
Андрій опустив голову, його руки безвольно повисли.
— Це було помилкою, — тихо сказав він. — Ми просто… спілкувалися. Вона клієнтка, Олено. Я не хотів, щоб це зайшло так далеко.
— Не хотів? — Олена гірко засміялася. — Ти казав те саме про Марту. Ти обіцяв, що цього більше не буде. Ти обіцяв, Андрію!
Він підійшов ближче, але вона відступила.
— Не торкайся мене, — сказала вона. — Я дала тобі шанс. Я пробачила тебе заради Софійки, заради нас. А ти… ти знову мене зрадив.
— Це не те, що ти думаєш, — благав він. — Це було лише кілька зустрічей. Я не кохаю її. Я кохаю тебе.
Олена похитала головою, сльози котилися по її щоках.
— Твоє «кохаю» більше нічого не означає, — сказала вона. — Я не можу так жити. Не можу постійно боятися, що ти знову мене зрадиш.
Тієї ночі Олена спала в гостьовій кімнаті. Наступного дня вона зібрала речі й разом із Софійкою поїхала до своєї матері в село.
Софійка, відчуваючи напругу, не ставила зайвих питань, але її погляд був повний тривоги.
У селі Олена сиділа на ґанку старого будинку, дивлячись на засніжені поля. Її мати, Ганна, поставила перед нею горнятко чаю.
— Доню, що сталося? — запитала вона м’яко.
Олена розповіла все, не стримуючи сліз. Ганна слухала мовчки, а потім зітхнула.
— Я казала тобі колись, що один раз можна пробачити, — сказала вона. — Але два рази… Це вже не застуда, Олено. Це хвороба.
— Що мені робити, мамо? — запитала Олена. — Я не хочу руйнувати сім’ю, але я не можу жити з людиною, якій не вірю.
Ганна взяла її руку.
— Ти маєш думати про себе і Софійку, — сказала вона. — Якщо він не цінує тебе, то, можливо, час відпустити.
Олена повернулася до міста через тиждень.
Вона ще не знала, що вирішить, але одне було ясно: цього разу пробачення не буде. Вона заслуговувала на більше, ніж порожні обіцянки.
Марина Жмуренко
