— Оформи квартиру на мене! Якщо розлучитеся — їй нічого не дістанеться, — свекруха підсунула моєму чоловікові документи.
Раїса Василівна вже третій день шукала привід навідатися до сина. Нарешті вигадала — принесе домашні солоні огірки. Діма їх ще з дитинства обожнює.
Олена саме закінчувала прибирання, коли у двері подзвонили. Побачивши на порозі свекруху з банкою огірків, натягнуто всміхнулася.
— Діма вдома? — Раїса Василівна пройшла у квартиру, не чекаючи запрошення.
— Ще на роботі, — стримано відповіла Олена й рушила за нею на кухню.
Раїса Василівна поставила банку на стіл й уважно оглянулася.
— Скільки ви платите за цю комірчину? Двадцять тисяч? За ці гроші вже можна іпотеку платити — і жити у власній квартирі.
— Ми збираємо, — Олена старалася говорити спокійно. — Залишилося вже небагато.
— І скільки це триває? — свекруха відкрила холодильник, наче перевіряла, чи не голодує її син.
— Два роки.
— Щось повільно, — захлопнула вона дверцята. — Дімочці вже тридцять, а свого кута досі немає.
Олена промовчала, хоча всередині все клекотіло. Кожен візит Раїси Василівни перетворювався на допит із пристрастю.
Незручну тишу порушив звук ключа у замку. Діма зайшов до квартири й, побачивши матір, розцвів усмішкою.
— Мамо! Як ти тут?
— Огірочків твоїх улюблених принесла, — Раїса Василівна обняла сина. — Схуд? Тут тебе хоч годують?
Діма засміявся.
— Олена смачно готує, не хвилюйся.
— Діма, мама каже, нам час уже своє житло купувати, — сказала Олена, сідаючи за стіл.
— Ми ж майже назбирали, — Діма зняв піджак і повісив на спинку стільця. — Ще місяць-другий — і буде на перший внесок.
— Синочку, з тими банками треба обережніше, — Раїса Василівна глянула на невістку з натяком. — Аферистів зараз повно. Обмануть — і не змигнеш.
Олена змовчала. Це вже не перший подібний натяк.
— Мамо, ми компанію обрали надійну. У колеги брат там працює.
— Колеги, брати… Усі вони гарні — поки не дійде до грошей, — похитала головою Раїса Василівна. — Давайте я з вами піду, коли будете оформляти. У мене око наметане.
— Не треба, дякую, — відрубала Олена, але Діма її перебив:
— Добре, мамо. Якщо хочеш — сходиш із нами.
Раїса Василівна кинула на невістку переможний погляд.
— Ото й добре. Я вам допоможу вибрати квартиру з розумом. Щоб ніхто вас не обманув, — свекруха підкреслено вимовила останні слова, не зводячи пильного погляду з Олени.
За місяць вони зібрали потрібну суму. Олена з Дімою звернулися до банку й почали пошуки житла. Раїса Василівна всюди ходила з ними, ретельно перевіряючи кожну квартиру й прискіпливо вишукуючи недоліки:
— Тут стелі занизькі. Там сусіди галасливі. А ця надто далеко від метро, — бурчала вона дорогою додому після чергового перегляду.
— Мамо, нам же не замок потрібен, — Діма втомлено потер очі. — Просто своє житло замість орендованого.
— Та звісно, синку. Але навіщо купувати кота в мішку? — лагідно поплескала вона його по руці.
Зрештою вони знайшли чудовий варіант — невелику двокімнатну квартиру у новобудові. Діма сяяв від радості, підписуючи попередній договір.
— Я така щаслива, — прошепотіла Олена, стискаючи його руку.
— І я, сонечко. Нарешті в нас буде власний дім.
День оформлення документів настав швидше, ніж Олена очікувала. Вони втрьох — з Дімою та Раїсою Василівною — прийшли до нотаріуса. Під час підписання паперів Олені зателефонувала мама.
— Мамо, швидко кажи, ми в нотаріуса, — прошепотіла вона й вийшла в коридор, аби не заважати.
Розмова тривала кілька хвилин. Коли Олена повернулася до кабінету, вона застигла на порозі. Раїса Василівна схилилася над столом і щось гаряче шепотіла синові.
— Оформи квартиру на мене! Якщо розведетеся — їй нічого не дістанеться! — сказала свекруха, підсовуючи Дімі якісь папери.
Чоловік невпевнено кивав. Олена кинулася вперед і вихопила документи. Рядки попливли перед очима, але суть вона зрозуміла одразу — квартиру пропонували оформити винятково на свекруху. Ані її імені, ані імені Діми в документах не було.
— Що це таке? — Олена підняла очі на чоловіка. — Ти про це знав?
Діма розгублено переводив погляд з матері на дружину.
— Дімо, про що вона говорить? Ми ж домовлялися, що квартира буде записана на нас обох!
— Синочку, я ж тільки про твоє благо дбаю! — Раїса Василівна театрально сплеснула руками. — Ти ще молодий, недосвідчений. А я пожила, знаю, як буває. Сьогодні ви одне одного кохаєте, а завтра…
— Я правильно розумію, що ви намагаєтеся у нас забрати квартиру? — Олена поклала документи на стіл нотаріуса. — Квартиру, яку ми купуємо за наші гроші?
— Яка ж ти різка! — свекруха не стрималася. — Ніхто нічого не забирає. Просто оформимо на мене, а жити будете, як і планували. Це — страховка, розумієш?
— Страховка від чого? — Олена схрестила руки. — Від того, що я можу вчинити з вашим сином так, як ви зараз намагаєтеся вчинити з нами?
Нотаріус, сивий чоловік із серйозним обличчям, делікатно кашлянув:
— Вибачте, можливо, вам варто обговорити це десь в іншому місці? У мене за п’ятнадцять хвилин інші клієнти.
— Не хвилюйтеся, — твердо відповіла Олена. — Ми вже йдемо. Угода скасовується.
— Як це — скасовується?! — Раїса Василівна підскочила. — Діма, скажи їй! Ми ж знайшли чудову квартиру, все готово!
— Ми справді знайшли чудову квартиру, — повільно повторила Олена. — І половина суми — моя. І я не дозволю оформити її на сторонню людину.
— Я не стороння! Я мати Діми!
— А я його дружина. І ця квартира мала стати нашим сімейним гніздом, а не розмінною монетою у ваших іграх.
Олена повернулася до нотаріуса:
— Перепрошую за клопіт. Ми, мабуть, відкладемо покупку.
Вона розвернулася й вийшла з кабінету. Діма наздогнав її у коридорі.
— Олено, почекай! Давай поговоримо.
— Про що? Про те, як твоя мама намагалася нас обікрасти? Чи про те, як ти мовчки на все дивився і нічого не зробив?
Раїса Василівна вискочила слідом.
— Я так і знала! — закричала вона на весь коридор. — Я знала, що ти така ж, як усі! Дріб’язкова! Якби ти не збиралася обманювати мого сина і розлучатися, то зараз би не обурювалася!
Олена повільно повернулася до свекрухи.
— Це ви намагалися нас обманути. Це ви хотіли забрати нашу квартиру. А тепер звинувачуєте мене в тому, що самі ж і планували?
Раїса Василівна підскочила до сина.
— Не смій зі мною так розмовляти! Дімо, ти чуєш, як вона зі мною говорить?
Діма тихо сказав:
— Мамо, досить. Ти справді хотіла, щоб квартира була оформлена лише на тебе?
— Звісно! Інакше ця твоя… — вона запнулася, підбираючи слово, — ця твоя могла б відібрати у тебе все при першій же нагоді!
— Як ви зараз намагаєтесь зробити з нами? — Олена похитала головою. — Два роки ми збирали гроші. Два роки собі відмовляли у поїздках, відпустках та працювали обидва на двох роботах. А ви хотіли одним махом усе привласнити.
— Я б ніколи так не вчинила! — вигукнула Раїса Василівна. — Я ж мати! Я думаю тільки про сина!
— Ні, ви думаєте тільки про себе, — відрізала Олена. — Усі проблеми — через вас. Ви постійно втручаєтеся у наше життя. Вказуєте, як нам жити. Критикуєте мене за кожну дрібницю. А тепер ще й намагаєтеся нас обікрасти.
— Як ти смієш! — Раїса Василівна замахала руками. — Дімо, ти чуєш?
— Чую, мамо, — зітхнув Діма. — І Олена має рацію. Ти переходиш усі межі.
Раїса Василівна застигла.
— Що значить «має рацію»? Ти на чиєму боці?
— На боці здорового глузду, — відповів Діма. — Ми з Оленою — родина. І квартиру ми купували для нашої родини.
— Добре, — сказала Раїса Василівна. — Раз ти обираєш її — я піду. Але коли вона тебе залишить, не смій приходити до мене зі сльозами!
Олена вирішила прояснити ситуацію:
— Діма, якби я вчасно не повернулася? Ти просто сидів і слухав маму! Був готовий переписати наше житло на неї!
— Олено, — намагався виправдатися чоловік. — Я просто не знав, як реагувати. Ти все неправильно зрозуміла!
Олена лише похитала головою. Слухати порожні виправдання не хотілося, але й подавати на розлучення теж. Жінка вийшла з будівлі нотаріальної контори. Надворі моросив дрібний дощ, але вона не помічала цього. Треба було взяти себе в руки й жити далі.
Олена глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїти бурхливі емоції. Вона знала: перед нею — складний вибір, який змінить усе її життя. Погляд упав на мокрий від дощу тротуар — ніби символ нового початку.
Діма стояв осторонь, мовчки, без сил заперечувати. Йому було важко, але він розумів — слова більше не повернуть довіру.
Раїса Василівна, побачивши твердий вираз обличчя Олени, кинула останній погляд і вийшла, відчуваючи поразку. Олена повернулася додому, тихо закрила двері за собою і вперше за довгий час думала, що вона насправді хоче. Вона знала: попереду будуть труднощі, розчарування, але й надія — на справжню повагу, чесність і власне щастя. І це було найголовніше.
Ввечері Дмитро купив дружині великий букет троянд та торт. Відчинив двері спальні зі словами:
— Пішли святкувати невдалу покупку квартири.
Олена мимоволі усміхнулася.
Чоловік продовжив:
— Попередній договір на купівлю квартири варто оформлювати на одного власника, так легше. Я не хочу, щоб у наші стосунки втручалися родичі, тому домовився з нотаріусом на зустріч в інший день. Мама про це нічого не знає, і якщо ти не скажеш, не дізнається.
Вечір пройшов у затишній атмосфері. Олена послухала чоловіка, адже мріяла про спільне з ним житло, велику сім’ю та щастя. Тим більше, привод розлучення через не придбану квартиру занадто слабкий, для людей, які люблять одне одного.
У запланований день вони оформили квартиру на чоловіка, і Олена знала, що чинить правильно. Адже неможливо побудувати сім’ю без довіри.
