У маленькій двокімнатній квартирі на околиці міста вечори завжди минали за чітко прописаним сценарієм. Коли дівчата, першокурсниця Аліна та дев’ятикласниця Христина, сідали за уроки, Олена та Дмитро автоматично переміщувалися на кухню.
Ця оселя колись належала покійній бабусі Дмитра, яка свого часу дуже допомогла молодій парі з дітьми. Але роки йшли, дівчатка росли, а стіни панельного будинку ширшими не ставали.
Якщо ж на вихідні приїжджали родичі, Олена з Дмитром без зайвих слів розкладали старе рипуче ліжко прямо біля кухонного столу, віддаючи гостям свою спальню.
Про матір Дмитра, пані Тамару, в цьому домі згадували рідко. Вона вже майже двадцять років жила в Італії. На весілля єдиного сина не приїхала — «робота, контракти, гроші».
Онукам на свята передавала зрідка по п’ятдесят євро та коробку цукерок через водіїв бусів. Коли ж раз на кілька років вона з’являлася на порозі, маленькі дівчата лякалися і пошепки питали в Олени: «Мамо, а що це за чужа тьотя?»
Олена звикла до цього. Вона щиро вважала, що у пані Тамари просто такий складний характер, аж поки одного червневого ранку на порозі їхньої тісної квартири не виросла гора валіз.
Пані Тамара стояла в коридорі, оточена величезними сумками, коробками та якимись пакунками, з яких стирчали люстри й картини.
— Ого, мамо, ви стільки гостинців дівчатам привезли? — здивовано сплеснула руками Олена, намагаючись протиснутися повз баул.
— Гостинців? — пані Тамара зневажливо хмикнула, поправляючи сонцезахисні окуляри. — Оленко, ти при своєму розумі? Це мої речі. Я повернулася назовсім.
— Як назовсім? — Олена розгублено зиркнула на чоловіка, який саме вийшов із кімнати. — Дмитре, ти знав? Мамо, ви б хоч попередили, ми б якось у дівчат у кімнаті куток звільнили, переставили шафу…
— А навіщо мені ваш куток? — гордо закинула голову свекруха і з театральним дзвоном витягла з сумочки зв’язку новеньких ключів. — Я що, схожа на божевільну, щоб у вашому вулику жити? У мене своя квартира тепер є. У новобудові, біля парку, на останньому поверсі, з терасою!
Олена відчула, як у неї всередині все закипає. Вони з Дмитром рахували кожну гривню, донька Аліна підпрацьовувала вечорами після пар, щоб купити собі ноутбук, а свекруха, виявляється, купувала елітну нерухомість.
— То ви тихцем продали свій старий будинок у селі, збирали гроші в Італії й нічого синові не сказали? — голос Олени затремтів від обурення.
— А чому я мала звітувати? — відрізала Тамара. — Мої гроші, моє життя. Я заслужила на старість жити як людина, дивитися на місто з тераси і пити каву, а не копатися в грядках! А все це, — вона кивнула на коробки, — дизайнерський декор. Я з Італії навіть плафони везла, бо у нас такого смаку немає.
— Мамо, — глухо обізвався Дмитро, стримуючи гнів. — Ми двадцять років тулимося в чотирьох стінах. Ти жодного разу не запитала, чи є твоїм онукам де спати. І зараз ти просто хизуєшся терасою?
— Дмитре, не починай! Ти дорослий чоловік, сам мав заробити на палаци. Я тобі нічого не винна, — пані Тамара різко розвернулася, підхопила дві найлегші сумки й попрямувала до ліфта. — На вихідних чекаю на новосілля. Маю вас де з ким познайомити. Одягніться пристойно, будь ласка.
Дівчата йти до «чужої бабусі» категорично відмовилися, посилаючись на підготовку до іспитів. Олена та Дмитро піднімалися на останній поверх елітної новобудови у повному мовчанні. У Дмитра було погане передчуття, і воно його не підвело.
Двері розкішної квартири відчинилися. Замість пані Тамари на порозі стояв високий, доглянутий чоловік у стильному костюмі, з акуратною борідкою. На вигляд йому було трохи за сорок — лише на кілька років старший за самого Дмитра.
— Проходьте, будь ласка, — посміхнувся він голлівудською посмішкою. — А Тамарочка зараз підійде, вона на терасі нарізає фрукти.
— Тамарочка? — перепитала Олена, ледь стримуючи нервовий смішок.
З глибини квартири випурхнула свекруха. Вона була в шовковій сукні, з яскравим макіяжем і виглядала так, наче намагалася скинути років двадцять.
— Ой, дітки, прийшли! — защебетала вона. — Знайомтеся, це мій друг. Ну, який друг… Бери вище! Це Артур, мій офіційний чоловік. Ми розписалися ще в Італії.
— Що, перепрошую? — Дмитро застиг посеред коридору, його обличчя зблідло. — Мамо, це якийсь жарт? Йому ж років сорок! Він старший за мене всього на п’ять років!
— І що з того? — Артур спокійно склав руки на грудях, його тон став помітно прохолоднішим. — Вік — це лише цифри у паспорті. Ми з Тамарою кохаємо одне одного.
— Кохаєте? — не витримала Олена, виходячи вперед. — Тамаро, ви при своєму розумі? У вас онуки дорослі! Яке кохання? Та цей «молодий чоловік» просто знайшов собі зручний варіант із квартирою в центрі та італійськими збереженнями!
— Як ти смієш так розмовляти у моєму домі?! — верескнула пані Тамара, її доброзичливість миттєво випарувалася. — Ти, Олено, все життя мені заздрила! Заздрила моїй свободі, моїм грошам! Тепер заздриш, що біля мене справжній чоловік, а не твій Дмитро, який за двадцять років навіть на зайву кімнату не заробив!
— Не чіпай мого чоловіка! — крикнула Олена. — Дмитро все життя працював, щоб прогодувати дітей, поки ви там на італійських курортах розважалися! Ми доглядали твою матір, Стефанію, ми її ховали, поки ти навіть на телефонний дзвінок часу не мала!
— Не смій рахувати мої гроші і моїх чоловіків! — червоніючи від люті, кричала свекруха. — Артур — успішний бізнесмен, у нього просто зараз тимчасові труднощі з інвестиціями!
— Тимчасові труднощі? — Дмитро гірко засміявся, дивлячись в очі Артурові. — Слухай сюди, «бізнесмене». Якщо ти думаєш, що розкрутиш мою матір на цю квартиру, то ти помиляєшся. Я цього так не залишу.
— Юначе, тримайте себе в руках, — зневажливо кинув Артур. — Ви тут ніхто, і права голосу не маєте. Ця квартира належить моїй дружині, і вона сама вирішує, кого сюди прописувати і на кого переписувати майно.
Дмитро не став слухати далі. Він схопив Олену за руку, і вони попрямували до виходу.
— Мамо, ти перейшла всі межі, — тихо, але чітко сказав Дмитро на порозі. — Ти все життя жила тільки для себе. Ти кинула мене, ти забила на онучок. А тепер ти привела в дім цього альфонса і намагаєшся нас принизити?
— Ідіть геть! — закричала пані Тамара, зачиняючи за ними двері. — Більше не з’являйтеся тут! Немає у мене сина!
Вже в машині Дмитро щосили ударив по керму. Його трясло від образи та гніву.
— Здуріла на старість чисто! — емоційно говорив він, виїжджаючи з двору новобудови. — Стара жінка, а поводиться як підліток. Тепер усе стало на свої місця. Квартиру вона купила, щоб перед цим пройдисвітом хвалитися. Він же її навколо пальця обведе, забере все до копійки і викине на вулицю!
— Дмитре, заспокойся, прошу тебе, — Олена поклала руку йому на плече, хоча її саму досі тіпало. — Вона зробила свій вибір. Уже дуже давно. Тоді, коли не приїхала на наше весілля. Тоді, коли передавала дівчатам шоколадки замість любові.
Олена дивилася у вікно на вечірнє місто і відчувала дивне полегшення. Більше не потрібно було вдавати ввічливість, не потрібно було чекати, що у свекрухи прокинеться совість.
— Знаєш що, Дмитре? — твердо сказала Олена. — Нехай зараз тішиться своїм молодим коханцем і терасою. Але якщо цей
Артур завтра забере в неї ключі і вона прийде плакати до нас на поріг — ми просто вмиємо руки. Свій ліміт терпіння та родинного обов’язку щодо пані Тамари ми вичерпали повністю.
Дмитро мовчки кивнув, міцніше стиснувши кермо. Попереду на них чекала їхня маленька, тісна, але така рідна і чесна двокімнатна квартира, де їх любили і чекали доньки.
Олеся Срібна
