Ранок був ще темний, коли Галина Іванівна вийшла на ґанок свого будинку в селі Зелена Долина. Повітря пахло вологою травою й димом від печі, де вона щойно спекла пиріг з вишнями. Вона вдихнула глибоко, ніби перевіряла, чи готовий світ до її плану.
У руках тримала стару бамбукову вудочку, яку чоловік купив ще в ті часи на базарі в Полтаві. Вудочка була легка, як пір’їна, але Галина знала: умілі руки роблять із неї гармату.
— Оце так, мамо, ти вже на бойовому посту? — пролунав голос із хати. То був її син Сергій, високий, трохи незграбний, із сонними очима. Він тримав у руках термос і бутерброди, загорнуті в газету.
— А ти думав, я спати буду, коли риба клює? — Галина Іванівна всміхнулася, але очі її блищали, як у дівчинки. — Де твоя дружина? Невже ще спить?
— Олена вже пакує снасті. Каже, що сьогодні я її не обжену.
— Ха! Подивимося, — пробурмотіла свекруха, але в голосі не було злості, лише азарт.
Олена вийшла з хати з кошиком, у якому лежали блешні, гачки й банка з хробаками. Її русяве волосся було зібране в хвіст, а на обличчі — легкий рум’янець від хвилювання.
Вона була міською, приїхала до Зеленої Долини лише два роки тому, коли вийшла за Сергія. Але риболовля в неї була в голові — ще з дитинства, коли тато брав її на Дніпро.
— Доброго ранку, Галино Іванівно, — сказала Олена, трохи ніяковіючи. Вона досі не звикла називати свекруху просто «мамо», хоч та й не вимагала.
— Доброго, доню. Готова до бою? — Галина Іванівна підморгнула.
— Готова. Але я попереджаю: я не віддам перемогу просто так.
— І не треба! — свекруха розсміялася. — Ми з тобою ще покажемо цим чоловікам, хто в домі головний.
З хати вийшов Іван Петрович, тесть Олени й чоловік Галини. Він був кремезний, із сивою бородою й голосом, що гримів, як грім. У руках тримав свою улюблену вудку — «Невську», яку лагодив власноруч уже п’ятдесят років.
— Ну що, жінки, вже плітки плетете? — прогримів він. — А ми з Сергієм уже все продумали. Сьогодні ви нам програєте.
— Тату, ти що, забув, як я минулого літа коропа на три кілограми витягла? — Олена підняла брову.
— То було щастя початківця, — відмахнувся Іван Петрович. — А сьогодні ми з зятем покажемо клас.
Сергій лише посміхнувся. Він знав, що коли його батько й дружина починають сперечатися, краще не втручатися.
Так появилася ідея змагання. Дві команди: Галина Іванівна з Оленою проти Івана Петровича з Сергієм. Переможе та команда, яка до обіду наловить більше риби за вагою.
Програвші готують вечерю й миють посуд. Усі погодилися. І хоча жарти лилися рікою, у повітрі відчувалася справжня напруга.
Вони вирушили до річки ще до сходу сонця. Дорога вела через ліс, де пахло грибами й смолою. Галина Іванівна йшла попереду, тримаючи в руках ліхтарик. Олена йшла поруч, тримаючи кошик.
— Знаєш, Олено, я колись теж боялася свекрухи, — раптом сказала Галина Іванівна, не дивлячись на невістку. — Моя покійна мама Івана була сувора, як зимовий мороз. Але риболовля нас зблизила. Вона навчила мене в’язати гачки й читати воду.
Олена здивовано глянула на свекруху.
— А я думала, ви з Іваном Петровичем із дитинства разом.
— Ні, доню. Ми познайомилися на риболовлі. Я тоді вчилася в технікумі, а він приїхав із села на практику. Сиділи ми на березі, він мені й каже:
«Дівчино, ану покажи, як ти блешню закидаєш». Я закинула — і одразу короп! Він аж рот розкрив. З того все й почалося.
Олена розсміялася.
— А я з Сергієм на риболовлі посварилася вперше. Він мені сказав, що я неправильно тримаю вудку. А я йому: «То сам лови!»
І пішла. А він за мною — із коропом у руках. Каже: «Це тобі, щоб не сердилася».
— Ох, чоловіки, — зітхнула Галина Іванівна. — Добре, що в нас із тобою є спільна мова. Риболовля — це не просто хобі. Це… як молитва. Ти сидиш, слухаєш воду, і всі проблеми кудись зникають.
Вони вийшли до річки. Вода була спокійна, лише легка брижі від вітру. Сонце ще не зійшло, але небо вже рожевіло. Іван
Петрович із Сергієм уже розклали снасті.
— Ну що, жінки, готові програти? — гукнув Іван Петрович.
— Ми ще й не починали! — відповіла Галина Іванівна.
Вони розійшлися по берегу. Жінки обрали місце під вербою, де вода була глибша. Чоловіки сіли метрів за двадцять, біля очерету.
— Олено, давай так, — шепотіла Галина Іванівна, наживляючи гачок хробаком. — Ти закидай на течії, а я — ближче до берега. Там окуні ховаються.
— Добре, — кивнула Олена. Вона взяла свою нову вудку — карбонову, яку Сергій подарував на день народження. — Але я
попереджаю: я сьогодні в ударі.
Перший закид — і поплавок Олени пішов під воду. Вона різко підсікла.
— Є! — закричала вона, витягаючи невеликого окунця.
— Молодець! — Галина Іванівна плеснула в долоні. — А я казала: ти в нас талант!
Чоловіки глянули в їхній бік.
— То початок, — пробурмотів Іван Петрович. — Зараз ми їм покажемо.
Але риба того ранку ніби змовилися. У жінок кльов був шалений. Олена витягла ще одного окуня, потім плітку. Галина Іванівна піймала краснопірку, яка вигиналася, як веселка.
— Галино Іванівно, а пам’ятаєте, як ви мене вперше на риболовлю взяли? — запитала Олена, перезаряджаючи гачок.
— Пам’ятаю, доню. Ти тоді так боялася хробаків, що я думала, ти втікатимеш.
— Я не втікала! — обурилася Олена. — Просто… вони такі слизькі.
— А зараз? — свекруха підморгнула.
— Зараз я їх люблю. Як частину процесу.
Сонце піднялося вище. Повітря стало теплішим. Риболовля тривала. Чоловіки теж не спали: Іван Петрович витягнув великого ляща, який ледь вмістився в садок. Сергій піймав карася.
— Ну що, жінки, здається, ми наздоганяємо! — гукнув Іван Петрович.
— Мріяти не шкідливо! — відповіла Галина Іванівна.
Але ближче до обіду сталося диво. Олена відчула сильний ривок. Вудка зігнулася дугою.
— Галино Іванівно, тримайте! — закричала вона. — Це великий!
Свекруха кинулася допомагати. Разом вони тягнули. Риба боролася, як лев. Вода кипіла.
— Не відпускай! — кричала Галина Іванівна. — Підсікати! Підсікати!
Чоловіки прибігли подивитися.
— Та це ж сом! — вигукнув Іван Петрович.
Нарешті риба здалася. То був сом на п’ять кілограмів. Олена тримала його в руках, очі її сяяли.
— Це мій! — сказала вона, але подивилася на свекруху. — Наш.
Галина Іванівна обняла невістку.
— Наш, доню. Наш.
Чоловіки зітхнули. Їхня здобич була меншою.
— Ну що, тату, здається, ми програли, — сказав Сергій.
— Програли, — погодився Іван Петрович. — Але чесно.
Вони посідали на траві, діставши бутерброди й чай. Рибу зважили. Жінки перемогли з перевагою в три кілограми.
— Ну що, чоловіки, готуйте вечерю, — сказала Галина Іванівна, але в голосі не було тріумфу, лише тепло.
— І посуд мийте, — додала Олена, усміхаючись.
Ввечері, коли чоловіки поралися на кухні, жінки сиділи на ґанку. Небо було усипане зірками.
— Знаєш, Олено, — сказала Галина Іванівна, — я колись думала, що невістка — це чужа людина. Але ти… ти стала мені як донька.
Олена взяла свекруху за руку.
— А ви мені — як мама. Я боялася, що не вподобаюсь вам. Але риболовля… вона все розставила по місцях.
— Риболовля — це не про рибу, — тихо сказала Галина Іванівна. — Це про те, щоб слухати одне одного. Щоб бути разом.
Вони мовчали, дивлячись на зірки. З хати долинав сміх чоловіків — Іван Петрович щось розповідав, Сергій сміявся.
— Наступного разу ми їх точно обженемо, — сказала Олена.
— Наступного разу, — погодилася Галина Іванівна.
І хоча змагання закінчилося, справжня перемога була в іншому — у тому, що дві жінки, такі різні, знайшли одне в одній подругу. І риболовля стала не просто хобі, а мостом, який з’єднав їхні серця.
Історія тривала б і далі, але той день став початком нової традиції. Щонеділі вони вирушали на річку — усі четверо. Іноді змагалися, іноді просто сиділи, розмовляли.
Галина Іванівна вчила Олену готувати юшку за старим рецептом, Олена показувала свекрусі, як користуватися сучасними блешнями.
Чоловіки лише посміювалися, але в душі раділи: їхні жінки були щасливі.
А риба… риба завжди клювала. Бо коли люди разом, навіть вода стає добрішою.
Наталія Веселка
