У маленькому містечку на Полтавщині, де взимку сніг вкриває дахи хат білим пухнастим покривалом, а в повітрі завжди пахне дровами з печей, жила родина Ангеліни.
Дівчині недавно виповнилося дев’ятнадцять. Вона була стрункою, з довгими русявими косами, великими блакитними очима й тихою посмішкою, яка могла розтопити навіть найхолодніше серце.
Ангеліна закінчила школу, мріяла про університет, але серце її вже належало Павлу — високому, широкоплечому хлопцеві з сусіднього двору, який працював механіком у місцевому гаражі й завжди знаходив час, щоб допомогти сусідам.
Павло й Ангеліна зустрічалися вже півтора року. Вони гуляли вздовж замерзлої річки, сиділи на лавочці біля старої церкви, ділилися мріями про спільне майбутнє.
Павло часто казав: «Ангеліно, ти моя доля. Без тебе я як машина без двигуна — стою на місці». А вона червоніла й відповідала: «Павлику, я тебе люблю так, що й світу білого не бачу».
Але на шляху до їхнього щастя стояла Тетяна Андріївна — мати Павла, жінка сувора, вдові, яка одна виростила сина після того як не стало чоловіка.
Тетяна Андріївна була відомою в усьому містечку своєю принциповністю. Вона працювала продавчинею в магазині, завжди говорила прямо, без прикрас, і вважала, що добра невістка — це та, яка вміє тримати хату в порядку, годувати чоловіка смачно й поважати старших.
«Часи міняються, — казала вона сусідкам, — а традиції мають лишатися. Без куті й узвару — яке то Різдво?»
Одного осіннього вечора Павло прийшов до Ангеліни з серйозним виглядом. Вони сиділи на ґанку її хати, тримаючись за руки.
— Ангеліно, — почав він тихим голосом, — я з мамою поговорив.
Сказав, що хочу на тобі одружитися. Після Нового року, може, заручини зробимо.
Дівчина зраділа, очі її засяяли.
— Павлику, справді? Ти серйозно?
— Абсолютно. Але… мама має умову.
— Яку? — Ангеліна стиснула його руку сильніше.
— На Святвечір ти маєш приготувати дванадцять страв. Сама. Повністю. Якщо хоч одна не вдасться або мені… чи їй не сподобається — то вона тебе в невістки не візьме. Каже, що добра господиня має вміти все.
Ангеліна завмерла. Дванадцять страв? Вона вміла варити борщ, пекти пиріжки з вишнями, робити сирники. Але дванадцять традиційних різдвяних страв — кутя, узвар, голубці, вареники з капустою, риба, грибна юшка, квашена капуста, пампушки з часником, млинці, оселедець, вінегрет і ще щось… Вона навіть не знала точного списку напам’ять.
— Павлику… мені ж тільки дев’ятнадцять. Я ще не така вправна на кухні. Мама мене вчила, але не всього.
— Я знаю, люба. Я мамі казав: «Мамо, Ангеліна молода, дайте їй час». А вона: «Час? Час плинний, а традиції вічні. Якщо не вміє — значить, не готова до сімейного життя».
Ангеліна повернулася додому з важким серцем. Мати її, Ольга Петрівна, сиділа за столом і вишивала рушник. Побачивши доньчину засмучену личину, відразу запитала:
— Що трапилося, доню? З Павлом посварилися?
— Ні, мамо… Він… ми хочемо одружитися. Але Тетяна Андріївна виставила умову. Я маю на Святвечір приготувати дванадцять страв. Сама. І якщо хоч одна їй не сподобається — то мене в невістки не візьме.
Ольга Петрівна відклала голку й вишивання.
— Що-о? Дванадцять страв? Тобі дев’ятнадцять ледь виповнилося! Ти ще дитина майже! Я в твоїм віці теж не вміла всього. А ця Тетяна Андріївна… Ох, чула я про неї. Сувора, як зимовий мороз.
— Мамо, а ти мені допоможеш? Разом швидше впораємося.
Мати похитала головою.
— Ні, Ангеліно. Не допоможу. І тобі взагалі забороняю за Павла виходити, поки ця умова стоїть. Не дам я тебе до такої свекрухи.
Хай Павло сам маму вмовить, а ти не. Краще почекати, поки ви обоє на ногах міцніше станете.
Ангеліна заплакала.
— Мамо, але я його люблю! Дуже! Без нього не можу!
— Любов — це добре, але життя — це не казка. Свекруха така тебе замучить. Краще шукай хлопця, в якого мати добра.
Донька пішла до своєї кімнати й всю ніч не спала. Думала про Павла, про його теплі руки, про те, як він сміється. На ранок вирішила: піду до бабусі. Бабуся Оксана жила в старій хатині на околиці, вирощувала город, тримала курей і завжди була добра до онуки.
Ангеліна прийшла до бабусі перед обідом. Стара жінка саме пекла хліб — від печі йшов теплий духмяний запах.
— Бабусю, — сказала Ангеліна, сідаючи на ослоні, — допоможіть мені, будь ласка.
І розповіла все: про Павла, про умову Тетяни Андріївни, про те, що мати заборонила.
Бабуся Оксана витерла руки об фартух і сіла навпроти.
— Ох, дитино моя. Тетяна Андріївна… Я її знаю ще з молодості. Вона завжди була така — принципи понад усе. Але слухай мене, Ангеліно. Любов — це рідкісний дар. Якщо ти Павла справді любиш, то варто поборотися.
— То ви мені допоможете? Навчите дванадцяти стравам?
Бабуся посміхнулася.
— Звичайно, допоможу. Ми разом усе приготуємо. Ти будеш мені помічницею, а я — головною. І ніхто не дізнається, крім нас.
Тільки обіцяй: як вийдеш заміж, то поважай свекруху, хоч яка вона є.
— Обіцяю, бабусю!
Так і почалася їхня підготовка. За місяць до Святвечора бабуся з Ангеліною склали список дванадцяти страв:
Кутя з пшениці з маком, медом, горіхами й узваром.
Узвар з сухофруктів.
Голубці з рисом і грибами (пісні).
Вареники з капустою.
Вареники з картоплею.
Риба смажена (короп).
Грибна юшка.
Квашена капуста з олією.
Оселедець з цибулею.
Вінегрет.
Пампушки з часником.
Млинці з маком.
Бабуся пояснювала все терпляче.
— Дивись, доню, — казала вона, мішаючи мак у макітрі. — Мак треба перетерти з цукром, щоб молочко пішло. Тоді кутя буде ніжна.
Ангеліна старалася. Спочатку руки тремтіли, коли вона ліпила вареники — вони розлізалися. Бабуся сміялася:
— Нічого, з часом навчишся. Я в твоїм віці теж криві ліпила.
Вони вставали рано, щоб усе встигнути. Ангеліна бігала на ринок за продуктами, бабуся замочувала гриби, сушила фрукти для узвару. Павло іноді заходив потайки, приносив дрова, щоб піч топилася.
— Люблю тебе, — шепотів він Ангеліні за хатою. — Ти моя найсміливіша дівчина.
Святвечір настав холодний і ясний. Зірки на небі блищали, як діаманти. Ангеліна з бабусею напередодні перевезли всі страви до хати Павла. Тетяна Андріївна вже чекала. Стіл був накритий білою скатертиною, в кутку стояла дідух із жита.
Павло зустрів Ангеліну біля воріт.
— Не хвилюйся, — сказав він. — Все буде добре.
Тетяна Андріївна сиділа за столом, у святковій хустці. Побачивши дівчину, кивнула головою.
— Ну що, Ангеліно, принесла свої страви? Давай подивимося, чи готова ти до заміжжя.
Ангеліна почала розставляти тарілки й миски. Руки її трохи тремтіли, але вона трималася. Спочатку кутя.
Тетяна Андріївна покуштувала.
— Ммм… Смачно. Мак добре перетертий, мед натуральний. Добре.
Потім узвар.
— Стиглий, ароматний. Яблука й груші відчуваються.
Голубці.
— Листя м’яке, начинка соковита. Грибочки лісові?
— Так, Тетяно Андріївно, — тихо відповіла Ангеліна.
І так кожну страву свекруха куштувала й хвалила. Вареники — «тісто тонке, не рветься», риба — «хрустка скоринка», юшка — «навариста», пампушки — «часник як треба».
Коли все закінчилося, Тетяна Андріївна відклала ложку й подивилася на Ангеліну довгим поглядом.
— Ну що ж… Усе смачно. Жодної страви, яка б не сподобалася. Вітаю, доню. Тепер ти можеш бути моєю невісткою.
Ангеліна зраділа, очі її заблищали сльозами.
— Дякую, Тетяно Андріївно!
Павло обійняв дівчину.
— Мамо, дякую тобі!
Але Тетяна Андріївна раптом посміхнулася — вперше так тепло.
— Зачекайте. Я ж не сліпа. Бачу, що дівчина молода, руки ще не такі вправні. Деякі вареники трохи нерівні, кутя трохи густувата… Я здогадувалася, що сама ти не впоралася б. Хтось допомагав, правда?
Ангеліна почервоніла.
— Я… бабуся допомогла…
Тетяна Андріївна кивнула.
— Знаю я твою бабусю Оксану. Добра жінка. І знаєш що? Я рада, що так вийшло. Бо сама я вже старію, ноги болять, а готувати дванадцять страв — то морока велика. Я цю умову спеціально виставила, щоб перевірити: чи розумна ти дівчина, чи знайдеш вихід.
Багато б узялися самі мучитися й провалили б усе. А ти — попросила допомоги в старшої. Це мудро. Значить, будеш доброю господинею й поважатимеш старших.
А те, що мені самій не довелося цілий день на кухні стояти — то й зовсім добре.
Усі засміялися. Павло обійняв матір.
— Мамо, ти хитра лисиця!
— А як же, сину. Життя навчило.
Ольга Петрівна, мати Ангеліни, теж прийшла на святкування. Спочатку була насторожена, але почувши всю історію, розсміялася.
— Ну й Тетяно Андріївно! Випробування влаштували. Але бачу, що серце в вас добре.
— Та яке там добре, — відмахнулася свекруха. — Просто практичне.
Того Святвечора за столом було тепло й затишно. Співали колядок, бажали один одному здоров’я й щастя. Ангеліна сиділа поруч із Павлом, тримаючи його за руку під столом. А бабуся Оксана, яка теж була запрошена, тихо сказала онуці:
— Бачиш, дитино, все добре закінчилося. Любов і мудрість завжди перемагають.
А Тетяна Андріївна, наливаючи узвар усім, додала:
— Наступного року, Ангеліно, будеш готувати сама. Але я тобі підкажу, якщо що.
І всі зрозуміли: родина буде великою й дружною.
Тетяна Макаренко
