— Ніно Михайлівно? — здивувалася Леся, відчиняючи двері. На порозі стояла свекруха з великою сумкою.
— Поки що так мене й звати, — сухо відповіла та. — Приїхала в гості, у мене відпустка. Чи я не маю права навідати синочка?
— Маєте, звісно. Просто… попередити б не завадило. Ми б зустріли вас, підготувалися. У мене й поїсти, чесно кажучи, майже нічого немає…
— Цікаво, чим же ти така зайнята, що і їсти не можеш приготувати? Валерчик казав, що ти вдома працюєш, манікюр людям робиш…
— Так, — усміхнулася Леся. — Я закінчила курси, звільнилася з роботи й тепер приймаю клієнток удома. Їх стільки, що на все часу не вистачає.
— Дивина якась, чесне слово. А чим же Валерчик харчується, цікаво знати?
— Їжею, — спокійно відповіла Леся. — Інколи готую я, інколи він, а частіше замовляємо доставлення. Це зручно й не так уже й дорого. За той час, що стояла б біля плити, я більше заробляю.
— Ой, неправда все це. Де це прийнято, щоб готову їжу купувати? У нас такого зроду не було! Ну, гаразд, розберемось. Де мені речі розкласти — тумбочку чи поличку у шафі виділи?
— Ой, у шафі в мене безлад, усе ніяк руки не дійдуть розібрати. Повісьте свої сукні та халати на стілець, нічого, не зімнуться.
— Тю, усе життя сварила сина, що речі на стілець складав, а ти, бачу, спокійно до цього ставишся. Дивна ти жінка, Лесю. Слів немає.
— Відпочиньте з дороги, я зараз яєчню зроблю — і клієнтка прийде хвилин за п’ятнадцять. Можете подивитися телевізор або прилягти, мені ніколи сидіти. Валера прийде лише о шостій.
— Придумала теж — спати я не буду. Займуся вашою квартирою, наведу лад, а ще їжі наготую. Покажи, де тут у тебе швабра, відро. І яєчню сама їж, я краще борщ зварю. М’ясо є в морозилці?
— Немає, я борщ не варю. Та й м’яса ми майже не їмо — з хімією воно, користі ніякої.
— Тю! І як же ви без м’яса?! От дивина. Тільки не кажи, що ви ті… як їх… вегетаріанці?
— Ні, не вегетаріанці. Просто частіше їмо рибу. Гаразд, я пішла — господарюйте на кухні, я вам довіряю.
Ніна Михайлівна задоволено хмикнула. Ще б пак — не довіряти такій свекрусі! Терпить ото невістку, усе заради синочка.
Леся зачинилася в кімнаті з клієнткою. А Ніна Михайлівна тим часом зварила суп із консерви, яку знайшла у шафі, помила підлогу, витерла пил.
«Ох і ніяка вона не господарка, ця Леся… — думала жінка. — Сидить там, пилюку по всій квартирі розносить… Треба буде Світлані подзвонити, розповісти про чудо-невістку».
— Лесю, я супчик зварила, підлогу помила. Брудна була — шкарпетки прилипали. І пилюку витерла, столітню, певно. Тепер трохи серіал подивлюсь, бо втомилась. — Ой, жінко, а навіщо вам такі довгі нігті? Як же ви з ними живете? — вигукнула вона, побачивши клієнтку.
Та лише всміхнулася і нічого не відповіла. Двері зачинилися, а Ніна Михайлівна пішла в іншу кімнату.
— Ваша свекруха? — запитала клієнтка.
— Ага. Зненацька приїхала, тепер наводить свої порядки.
— Розумію. У мене така ж… Добре, що живемо окремо.
— Вона далеко живе, їхати годин п’ять. Частіше ми до неї їздимо. А цього разу вирішила відпустку провести у нас. Ну, нічого, вона в принципі добра жінка — потерпимо.
— Лесю, а що це за звір на підлозі завівся? Їде на мене, очі світяться синім! Я боюся! — знову виглянула свекруха.
— Це робот-пилосос. Він сам вмикається у визначений час і прибирає.
— Треба ж таке, я й віником підмету. Вимкни цю машину!
Леся вийшла й вимкнула пилотяг.
— Посуд я мию в посудомийці, речі — у пральній машині. Ще маю мультиварку, сама готує, тільки продукти закинути треба. Дуже зручно.
— Ага, для ледарів зручно. Все життя руками прала — і нічого. У нашому селі в багатьох є машинки, а я не хочу: краще, ніж руками, не випереш.
Леся зайшла на кухню і побачила якусь ганчірку, що сушилася на ручці духовки.
— А це що таке? Де ви взяли цю ганчірку?
— Та це я в шафі знайшла стару Валерчину футболку, лежала у пакеті. От і зробила ганчірочку — м’яка, трикотажна, вологу добре вбирає. Я все життя так роблю.
— Ой, ще цього бракувало! У мене є спеціальні серветки для цього, у шафі. Футболкою стіл витирати — ні, дякую…
— Та що там, вона ж, сподіваюсь, чиста була. І я ж не буду по всіх шафах лазити — це невиховано.
Леся мовчки викинула ганчірку у відро. Суперечка — марна справа.
— І шкарпетки з дірками знайшла. Дай голку з ниткою — заштопаю. Тобі ж ніколи.
— Та це можна викинути, просто не встигла. Ми не штопаємо, викидаємо.
— Ех, молодь… Аби гроші марнувати! Пару стібків — і як нові будуть. Викинути завжди встигнеш.
— Ага, потім можна й у ганчірки перетворити. Суцільна економія.
— От-от, правильно думаєш. Ну все, йди працюй, а я серіал подивлюсь.
О шостій вечора прийшов Валера. Леся одразу сказала, що мама приїхала.
— Оце новина! Піду привітаюсь.
Він зайшов у кімнату — телевізор кричав, а мама солодко спала.
— Прочитала мені лекцію, яка я не господиня. Готуйся — зараз тобі дістанеться про «непутящу дружину».
— Та нічого, я звик. Не звертай уваги. Мама у мене людина зі своїми поглядами.
Як не дивно, але Ніна Михайлівна не сказала Валері жодного поганого слова. Навпаки — нахвалювала Лесю: і розумниця, і красуня, і у квартирі, мов у музеї — чистота та порядок.
Леся лише подумки усміхнулася. «Тактика така, мабуть…» — подумала вона.
На щастя, квартира у них була трикімнатна, тож свекрусі виділили окрему кімнату. Щоправда, без шафи — довелося складати речі на стілець.
Наступного дня Ніна Михайлівна захворіла. Температура, кашель.
— От тобі й маєш! Сто років не хворіла — і саме зараз! Це ж, мабуть, від вас підчепила! Тільки не смійте лікаря викликати — не люблю я їх. Крапну у ніс часникового соку, і все мине.
Леся купила ліки, і все ж вмовила свекруху лікуватися ними, а не «народними методами». У перервах між клієнтками заглядала у кімнату, цікавилася, як самопочуття, навіть курячий бульйон зварила. Вона справді бажала одужання Ніні Михайлівні, адже хвороба її вивела з колії.
Через три дні всі симптоми минули, і свекруха, сповнена сил, узялася наводити лад.
— Незручно якось… Приїхала допомагати, а сама розляглася з температурою. Пробач, Лесю, що так вийшло.
— Та що ви, з ким не буває. До речі, можна запитати? Скільки ви не були на морі?
— Ой, та років двадцять, не менше. А що?
— Ми з Валерою купили вам путівку на тиждень — у санаторій на морському узбережжі. Зараз усе просто: через інтернет забронювали, оплата онлайн. Там і житло, і триразове харчування, і оздоровчі процедури. Ви заслужили відпочинок!
— Ой… У санаторій? Та я ж ніколи не була там! Колись чоловік їздив — ще від роботи путівку давали. Та там він і підчепив ту… жінку, до якої потім від мене й подався.
— Ну от, може й ви своє щастя там зустрінете, — усміхнулася Леся. — Поїхали у магазин, допоможу вибрати речі, взуття. Усі витрати беру на себе — як подяку за вашу турботу.
Ніна Михайлівна не витримала — заплакала.
— Дякую, доню… Про мене ніхто ніколи так не дбав. Я ж із мачухою жила, батько особливо увагу не приділяв. Потім заміж вийшла — і знову те саме. Валеру я сама ростила й підіймала на ноги…
— І спасибі вам за сина! Мені дуже пощастило з чоловіком — і вам із сином! Ви чудова жінка, хай навіть трохи бурчите, але ми вас любимо! Тож їдемо?
— Звичайно, їдемо! Незручно тільки — приїхала з порожніми руками, банки не брала, овочів не везла, а ви зі мною так добре…
— Не хвилюйтеся, усе гаразд. Збирайтесь, поки я маю трохи часу. І ще в перукарню заїдемо — зробимо гарну зачіску.
Із буркотливої жінки Ніна Михайлівна перетворилася на справжню пані: у квітчастій сукні, капелюшку й темних окулярах вона крутилася біля дзеркала після шопінгу.
— Лесю, та я наче двадцять років скинула! І сукня, і сарафан — просто казка! От на роботі всі здивуються!
Валера спостерігав за мамою й дружиною з усмішкою. Як же вона, його Леся, усе мудро придумала! Золото, а не жінка.
Ніна Михайлівна поїхала й регулярно телефонувала — розповідала, де була, що робила. Була у захваті від відпочинку: подружилася з сусідкою по кімнаті, разом ходили на море, у кав’ярні.
— Діти, я вже вдома! Відпочинок закінчився! Спасибі вам велике, стільки вражень! Тут усі заздрять, що в мене такі чудові діти. До речі, я вирішила купити пральну машину — зручно ж, навіщо руки псувати? І ще… Манікюр почала робити, у санаторії якось не дуже було з такими нігтями. Я зовсім іншою людиною стала, чесне слово! От що робить із людьми відпочинок. А то все робота, хатні клопоти… Дякую вам, рідні! Ще б онучка чи онучку мені — і я була б найщасливішою!
Леся тішилася, що вдалося догодити свекрусі. І тій добре, і їй спокійніше. Тепер вони точно знали, де Ніна Михайлівна проводитиме всі свої відпустки. А коли з’явиться дитина — можливо, й допомога стане у пригоді.
— Алло, Свєто, ти не уявляєш, як мені з невісткою пощастило! Заробляє добре, путівку в санаторій подарувала, — з радістю хвалилася свекруха подрузі.
— Та ти ж казала, що вона не господиня, вдома безлад, і їсти нема чого!
— Так то я в перший день казала, на емоціях! Потім вона мене лікувала, возила по магазинах, купила стільки всього доброго, і та путівка, мабуть, чималих грошей коштує. Їй для свекрухи нічого не шкода! А те, що не готує — то й нічого. Валера має гарний вигляд, вона теж — значить, їм добре. Вона зайнята жінка. І всі ці штуки — пилососи, машини — дуже зручні, скажу я тобі. Треба ширше дивитись на життя, сучасніше. Ладно, побіжу в магазин, потім на манікюр. Бувай!
