Наталя сиділа на старому дерев’яному ганку свого маленького будинку на околиці села, дивлячись, як сонце повільно ховається за горизонтом.
Вітер шелестів у листі яблунь, а в голові у неї крутилися спогади, наче старі фотографії в альбомі.
“Ох, і пізно я зрозуміла, – подумала вона, – що в цьому житті справді кожен сам за себе”. Її життя було повне зрад, доброти, яка не поверталася, і мрій, що розбилися об жорстоку реальність.
Але тепер, у свої сімдесят п’ять, вона нарешті усвідомила правду. Та чи не запізно?
Все почалося давно, коли Наталя була ще дівчинкою. Вона жила в бідній родині в маленькому українському селі.
Батька не стало і, мати працювала на колгоспі від зорі до зорі. Наталя, старша з п’яти дітей, взяла на себе роль помічниці.
“Мамо, дай я тобі допоможу з городом, – казала вона щоранку. – Ти ж втомлена, а я швидка”. Мати посміхалася втомлено:
“Доню, ти моя золота. Без тебе б я не впоралася”.
Наталя мила посуд, годувала менших братів і сестер, навіть шила їм одяг з обрізків тканини. Вона вірила, що родина – це одне ціле, і якщо допомагати, то все повернеться сторицею.
Коли Наталі виповнилося вісімнадцять, вона поїхала до міста вчитися на швачку.
“Я буду заробляти гроші і надсилати вам, – обіцяла вона матері на прощання. – Ми всі разом виб’ємося в люди”.
У гуртожитку вона швидко знайшла подруг. Одна з них, Оксана, була з багатшої родини, але завжди скаржилася на брак грошей.
“Наталю, позич мені на нову сукню, – просила вона. – Я поверну через тиждень”.
Наталя віддавала останні копійки, бо “друзі ж для того і є, щоб допомагати”. Оксана повертала не завжди, але Наталя не ображалася.
“Життя важке, – казала вона собі. – Головне – бути доброю”.
Після закінчення училища Наталя влаштувалася на фабрику. Там вона працювала старанно, часто брала на себе чужу роботу.
“Колеги, якщо хтось не встигає, я допоможу, – пропонувала вона на змінах. – Разом ми сильніші”.
Начальник, пан Іван, помітив її. “Наталю, ти золото, – хвалив він. – Без таких, як ти, фабрика б зупинилася”.
Вона мріяла про підвищення, про те, щоб стати майстром цеху. Але коли вакансія відкрилася, її дали іншій – Марії, яка була кузиною начальника.
“Як так? – запитала Наталя в подруги по цеху. – Я ж стільки працювала”. Подруга знизала плечима: “Життя несправедливе, Наталю. Кожен за себе”.
Та Наталя не здавалася. Вона вийшла заміж за Петра, тракториста з сусіднього села. “Коханий, я буду тобі найкращою дружиною, – шепотіла вона на весіллі. – Ми разом побудуємо дім, виростимо дітей”.
Петро кивав: “Звичайно, Наталю. Ти моя опора”. Вони оселилися в маленькій хатинці, яку Наталя прибрала власними руками.
Вона працювала на фабриці, доглядала город, варила їжу. Коли Петро захворів, вона не спала ночами, доглядаючи за ним.
“Не хвилюйся, я все зроблю, – казала вона. – Ти одужай”.
Але життя підкинуло першу серйозну зраду. Петро почав зловживати оковитою. “Чому ти так? – запитувала Наталя, плачучи. – Ми ж родина”.
Він бурмотів: “Життя важке, жінко. Кожен сам за себе”.
Згодом виявилося, що він завів іншу в місті. Наталя дізналася від сусідки. “Він з тією молодою, – шепотіла сусідка. – Ти що, сліпа?”
Наталя спитала Петра: “Як ти міг? Після всього, що я для тебе зробила?”
Він відповів холодно: “Я не просив тебе про жертви. Кожен живе своїм життям”.
Вони розлучилися. Наталя залишилася сама з маленьким сином Андрієм.
“Мамо, не плач, – втішав її п’ятирічний Андрій. – Я буду з тобою”.
Наталя посміхнулася крізь сльози: “Ти мій скарб, синочку. Ми вдвох впораємося”. Вона працювала ще більше, щоб дати синові все найкраще. Відправляла його до школи, купувала книжки, навіть позичала гроші в подруг, щоб він міг вчитися в інституті.
“Йди, сину, вчися, – казала вона на прощання. – Стань кимось, і ми будемо щасливі”. Андрій обіцяв: “Мамо, я поверну тобі все. Я буду доглядати за тобою на старості”.
Роки минали. Наталя продовжувала допомагати всім навколо. У селі вона була тією, до кого йшли за порадою.
“Наталю, позич грошей на ліки, – просила сусідка Ганна. – Мій чоловік хворий”.
Наталя віддавала: “Бери, Ганно. Головне – здоров’я”. Ганна повертала не завжди, але Наталя мовчала. “Люди добрі, – казала вона собі. – Просто їм важко”.
На фабриці трапилася ще одна зрада. Наталя винайшла новий спосіб шиття, який прискорював виробництво.
“Пане Іване, подивіться, – показувала вона. – Це заощадить час”. Начальник похвалив: “Молодець, Наталю. Я доповім нагору”.
Але премію дали йому, а її ім’я навіть не згадали. “Чому? – запитала вона в колег. – Це ж моя ідея”.
Колеги відводили очі: “Не лізь, Наталю. Кожен за себе”.
Андрій виріс, закінчив інститут, знайшов роботу в Києві. “Мамо, приїжджай до мене, – запрошував він по телефону. – У мене квартира, дружина, дитина на підході”.
Наталя раділа: “Синку, я щаслива за тебе. Але тут мій дім”. Вона надсилала йому посилки з села – варення, овочі. “Бери, сину, – казала. – Для онука”.
Та одного разу Андрій приїхав з поганою новиною. “Мамо, нам потрібні гроші, – сказав він. – Дружина хоче нову квартиру.
Позич, будь ласка”. Наталя продала корову, останню цінність: “Бери, синочку. Для сім’ї”. Він обіцяв повернути: “Через рік, мамо. Дякую”.
Минув рік, два. Гроші не повернулися. Наталя подзвонила: “Синку, як справи? Гроші… ну, якщо можеш…” Андрій відповів різко: “Мамо, в нас проблеми. Кожен сам за себе. Не дзвони більше з цим”.
Наталя заплакала: “Але ж я для тебе все…” Він повісив трубку.
Тоді Наталя захворіла, сказали лікарі. “Потрібна операція, – пояснив лікар. – Дорога”. Наталя звернулася до родичів. Брати і сестри, яких вона годувала в дитинстві, відмовили.
“Наталю, в нас свої проблеми, – казала сестра. – Діти, онуки. Кожен за себе”. Подруги з фабрики: “Ми б допомогли, але… самі ледь кінці з кінцями зводимо”.
Наталя лежала в лікарні сама. “Чому так? – запитувала вона в стелю. – Я ж завжди допомагала”. Медсестра, молода дівчина, сіла поруч:
“Бабусю, життя таке. Люди егоїсти”. Наталя кивнула: “Пізно зрозуміла”.
Одужавши частково, вона повернулася додому. Сусіди шепотіли: “Бідна Наталя. Ніхто не допоміг”. Але ніхто не прийшов.
Одного вечора до неї постукала незнайома жінка. “Я – Олена, дочка твоєї подруги Оксани, – сказала вона. – Мама розказувала про тебе. Ти їй допомагала в молодості. Її вже немає, але вона заповіла, щоб я тобі допомогла”.
Олена принесла продукти, гроші. “Дякую, – прошепотіла Наталя. – Але чому?” Олена посміхнулася: “Бо не всі такі. Але ти права – багато хто сам за себе”.
Наталя почала писати щоденник. “Дорогі мої, – писала вона. – Якщо хтось прочитає, знайте: допомагайте, але спершу думайте собою. Кожен сам за себе, але доброта – це не слабкість”.
Олена, дочка Оксани, стала порятунком. “Мама казала, ти їй життя врятувала, – сказала Олена. – Позичала гроші, коли вона була в біді”.
Наталя плакала: “Дякую. Я думала, всі забули”.
В щоденнику Наталя писала довгі історії. “Діти мої, якщо прочитаєте, – не будьте як я. Допомагайте, але майте кордони. Життя вчить, що кожен сам за себе, але доброта – це сила, якщо не сліпа”.
В останній день, дивлячись на сонце, вона подумала: “Пізно, але зрозуміла”. І закрила очі.
Юлія Хмара
