Ох і негарна ж вона вийшла на паспорт! Катя аж замружилася, але фото не зникло. Невже оцей бурундучок із рідкими волосинками й тьмяним кольором очей — вона, Катя-карамелька, як звали її в дитинстві?
— Катюшо, у тебе очки, як зіроньки, сяють, осявають світлом усе навкілля! — з гордістю казала баба Таня.
Баби Таня давно нема. І світло з очей зникло. Мабуть, теж давно. У боротьбі із суворими життєвими реаліями. Коли немає нікого з близьких і доводиться виживати на копійчану зарплату, то вже, пробачте, не до світла.
Катя всміхнулася про себе. Насправді вона думала, що все ще не так погано. Зрештою, їй лише 45 років. Щоправда, привітання зранку сипалися не радісні. Здебільшого надсилали листівки з написом «Баба-ягідка». Обов’язково радили зустріти кохання всього життя (ага, прямо черга стоїть). Колега Лариска навіть побажала дитину. Потім, правда, сама себе виправила словами: «Ну, народити ти, скоріш за все, не зможеш уже, та й коли дитині буде 10, тобі 55 виповниться, не сміши людей! Вже живи тоді для себе!».
Катя справляла день народження сама. А вже гіршого за це нічого не могло бути, на її думку. Немає гостей. І торта святкового немає. І подарунків. Бо самотня вона зовсім. Її бабуся з дідусем виховували. Діда рано не стало.
— Так і жили дві дівчинки — маленька й старшенька, — жартувала баба Таня.
Вона строчила на машинці, мов цвіркун. І Каті навіки вкарбувався в пам’ять кадр — залита сонцем паркетна підлога з половичками, що ткала бабуся. Коливаються ситцеві фіранки у квіточку. На столі стоїть букет ромашок. І бабуся — маленька, сухенька, з біленькою довгою кіскою, цвіркоче на машинці, усміхаючись їй, Каті. Пахне щастям.
Баби Тані не було вже п’ять років. Катя працювала на підприємстві. Намагалася, відчайдушно намагалася влаштувати особисте життя. І на сайтах знайомств, і в соцмережах, і через подруг. Не виходило.
— Якось усе не те. Не можу я. Треба ж, щоб любов, — ділилася вона з колегою Ларискою.
— Ти дурна? Любов? Це вісімнадцятилітні красунечки можуть про кохання мріяти. У тебе часу нема на такі дурниці. Треба приткнутися до когось і просто жити. Знайти якогось чоловіка. Ти на себе в дзеркало востаннє коли дивилася? — казала правду-матінку Лариска.
Катя будь-кого не хотіла. А от у дзеркало зазирала щодня. Але чомусь не бачила себе. Тільки тепер, коли прийшов час документ міняти в 45 років, раптом виразно побачила. На тій самій фотографії.
— Яка я стала. Страшна. Повна. Прісна. Тьмяна. Що ж зі мною сталося? Де я звернула не туди? Ще й про кохання мрію! Права Лариска, — думала Катя, підходячи до будинку.
Кумоньки біля під’їзду жваво щось обговорювали.
— Добрий вечір! — прошепотіла Катя й хотіла шмигнути в під’їзд, мов миша.
— Повна миша, — тут-таки додала вона про себе.
— Ось, Катерино, подивися. Сусіди нові. Чоловік наче нічого такий собі, але дивний. Пацан у них неприємний. Навіщо в нашому дворі такий? Ох, і добре, що в тебе дітей немає. Уявляєш, такий самий би народився! — в унісон мовили кумоньки.
Катя зупинилася. Наступили на хворий мозоль — дітей вона хотіла сильно. Тільки от за станом здоров’я мати їх не могла. Але ніколи й нікому про це не казала. Не хотіла, щоб жаліли. Хлопчик. На вигляд — років 11. Світловолосий, худенький. Очі дуже сині, в обрамленні пухнастих вій. Наче спустився з небес маленький янгол. І тут хлопчисько якось негарно висловився Мабуть, до неї, сказав він щось..
— Чого витріщилася? Іди звідси! — повторив він ще раз.
І побіг.
— Бачила? Противний який! — похитали головами тітоньки.
Уранці Катя вийшла за клумбою доглядати. Квіти були її захопленням, вона обожнювала дивитися, як із крихітної насінини з матінки-землі з’являються тендітні, чарівні створіння.
— Ви завжди чепурні, ви завжди красиві! — лепетала до них Катя.
Вона й торф замовляла, і бур’яни полола, і поливала. Мріючи, що колись у неї буде свій сад. І будиночок буде, і банька, і лавка розмальована, де можна буде потім посидіти з горнятком чаю й карамельками, поглянути на зіроньки. Передати привіти тим, хто пішов.
Клумба була нещадно зруйнована. Квіти повиривані й потоптані. Вони лежали на землі.
— Це… як? Це… навіщо? — і Катя, у свої 45 років, розридалася, мов мала дитина.
Вона збирала квіти, клала їх у поділ сукні, дмухала на них, наче намагаючись оживити. І знову плакала. Тут відчула на собі чийсь погляд. Учорашній хлопчик. Він стояв і всміхався.
— Ти? Ти їх зірвав? — вихопилося в Каті.
Він кивнув із зухвалою посмішкою й засміявся. Відчуваючи гул у вухах, Катя почула, як із балконів сварили хлопчика мешканці. Він тільки сміявся.
Катя зробила крок уперед. Витягнула квіти на руках. І заговорила. Про те, що вони хотіли жити. І тішити людей. Багато про що ще. Вона не сварилася, тільки схлипувала й просила не нищити те, що таке прекрасне, що послане на землю заради нас, щоб душі наповнювалися світлом і любов’ю від самого лише споглядання.
Хлопчик розгублено слухав якийсь час. Потім голосно вилаявся й утік.
— Як так можна? — неслося з усіх боків.
Пізніше Катя побачила його батька. Високий сутулий чоловік, який прагнув якомога швидше пройти повз. Під очима мішки, одягнений ніби пристойно, але якось неохайно.
— Катерино, чоловік безхазяйний, ми розпитували! Жінки після пологів не стало, от це на світ з’явилося. Максимком звуть пацана. Батько якийсь спеціаліст хороший. Але п’є. Працює, як це модно зараз казати, віддалено. Типу комп’ютерник. Удома в них ремонт багатий, вони ж тут квартиру-то нещодавно купили. Гроші є, а росте такий невихований. Таткові не до нього, мабуть. Можна б тобі чоловіка до рук прибрати, ти ж самотня. Але з таким довантаженням ми тобі не порадимо, обходь стороною! Важка дитина, зовсім совісті немає! — проінформували Катю сусідки.
Їй було, як і раніше, до сліз шкода своєї клумби. І вона плакала, дивлячись на своє фото в паспорті.
— Нудна щокаста! Ох, у кого ж я перетворилася! Права була та жінка у фотоательє, коли я їй сказала, що мені фото не подобається. Нема на що дзеркало нарікати, як пика крива! Ніби жартома мені кинула, мабуть, дістала я її, все перефотографовувати просила. Думала, краще вийде, а не виходило! Навіщо я живу? Ось, пишуть, що треба шукати своє призначення. Моє в чому? Нікчемна, самотня. Стара вже. Сім’ю не завела. Кар’єру не зробила. Дитину не народила. Квіти хотіла садити для краси — і ті не потрібні оточенню, — думала Катя.
Сама дивилася у вікно. Там якраз гуляв той хлопчик, Максимко. Дощик ішов. А він в одних шортах і футболці. Гойдається, мокне й нікуди не йде. Катя зранку оладок напекла. Вони вийшли маленькі, пишненькі, золотаві. Підкоряючись раптовому пориву, вона схопилася, взяла тарілочку й вибігла на двір. Підійшла до хлопчика. Простягнула йому частування.
— Бери, їж. Смачні ж, мене бабуся навчила готувати. Хочеш, я тобі чаю винесу! — усміхнулася вона йому.
Хлопчик зблід. Зліз із гойдалки. Зробив крок до Каті. І раптом вибив тарілку в неї з рук. Золотаві оладки впали в калюжу. А він знову сміявся…
І Катю раптом прорвало. Ні, вона не сварилася. Просто розповідала йому про себе. Про те, як важко вони жили з бабусею. І вона з нічого робила смачну їжу. Готувала деруни, смажила картоплю, ліпила кабачкові оладки. Перешивала одяг. І завжди вчила онучку шукати в житті хороше. Навіть якщо голодно, холодно й погано.
— Якщо людина не знайде, заради чого їй жити й сміятися, не буде радіти, вона зів’яне, Катюшо. Ти диви, скільки нам Боженька всього подарував! Дерева всі різні, красиві. Гори, річки, моря. Тварин видимо-невидимо! Дельфіни, Катюшо, до чого чудесні! Мені вже їх так хочеться живими побачити. Слоненятка, зебри, фламінго, ведмедики, лисички, зайчики. Усе Божі творіння. Треба їх не кривдити, любити. Мені мама моя ще повідала, що колись прийде той день, звірі будуть людей не боятися, а ті їм допомагати. Дружба запанує між людиною й тваринами. Довіра. Треба, як у райському саду. Щоб свій, маленький рай тут, на землі будувати. Господь не по силах хреста не дає, випробування всіх чекають. Треба очищати душу, співчувати, милосердними бути. На зло злом не відповідати, інакше загине все живе, любов рятує, тільки вона! — шепотіла Каті бабуся.
Тепер вона Максимкові це сказала. Розвернулася й пішла. Промайнула в неї думка, що, може, помилялася бабуся. Може, є такі от, як цей Максимко. Злі самі по собі. І не проймеш їх жодним добром.
Вона не бачила, як плаче на вулиці хлопчик. І сльози його під дощем були не видні. Мокро ж. Як збирає ним же викинуті в багнюку оладки. Несе їх убік і кришить пташкам. Йому дуже хотілося з’їсти хоч одну, коли простягала та тьотя. Може, вона й справді добра?
Тільки Максимко вже звик жити в своєму колючому світі. Так було простіше й легше. Він ніби нікого не любить і його теж — ніхто. Можна поводитися, як хочеш, кривдити, робити погано. Ну й що. Хай його сварять. Тільки б ніколи не чути на свою адресу слів батька:
— Це через тебе вона пішла.
Якби пішов він, Максимко, то та красуня з білявим волоссям і величезними синіми очима, його матуся, лишилася б жива. Нехай би його, Максимка, не було, зате матуся була б тут. Скільки разів, підводячи очі до неба, він подумки просив:
— Поверніть маму сюди! Мене заберіть. І тато тоді не буде пити. Вони з мамою будуть одне в одного знову, як колись.
Спочатку Максимко pic, горнувся до батька. Але… наштовхувався на стіну відчуження. Потім, коли батько сам почав робити спроби зблизитися, Максимко ображався й тікав. Він не хотів більше спілкуватися, образа точила всередині. Так і плинув час. Йому було добре в цій шкаралущі образи на весь світ. Він звично доводив людей, ті його сварили. Батько ніби виходив із свого вічного сну й намагався щось робити, влагоджував непорозуміння, що виникали через Максимка, — тоді хлопчик думав, може, тато й справді його хоч трохи любить? І він йому небайдужий насправді…
Вони переїхали на цю, нову адресу. Усе було, як і колись. Максимко робив погані речі. Його сварять. Усі, крім ось цієї тьоті. Вона була анітрохи не схожа на його прекрасну маму. Тільки скривдивши її, раптом виникло почуття, що він зробив неприємно своїй мамі…
Уранці він попросив у батька грошей. Той, не питаючи на що, звично дав. Хлопчик пішов до магазину. На касі попросив квіти, які ростуть перед будинком. Продавчиня простягла пакетик насіння.
— Ні, мені інші. Вони такі, стебло, там квітка гойдається. Оці давайте, — почав пояснювати хлопчик.
— То ти їх посади спочатку! По одній насінині, у землю. Полий потім. Вони й виростуть! Мамі хочеш допомогти? — засміялася продавщиця.
Максимко вийшов, притискаючи до себе пакетики. Зтемнішає — і він піде на цю саму клумбу. І посадить. Бо… погано йому на душі. Раніше шкодив — і було нормально. А тепер — погано.
Раптом згадав слова тієї жінки. З ним давно так ласкаво ніхто не розмовляв. Сварили здебільшого. А йому найбільше на світі хотілося, щоб хтось пригорнув до себе, торкнувся, погладив по волоссю. І пішов би цей липкий страх, не стали б снитися погані сни вночі.
Одного разу Катя звично підходила до будинку. На клумбу вона намагалася не дивитися з тієї пори. Важко було, неприємно. І раптом побачила їх. Витончені космеї, ніби вітаючи її, кивали, вражаючи своєю простотою й величчю водночас. Небагато їх було. І посаджені то тут, то там. Сусідки? Катя мимоволі всміхнулася. Зліва побачила його.
І десь усередині ожила здогадка — це ж цей хлопчик! Він їх посадив. Катя метнулася додому. Учора вона манник пекла. Загорнула в серветку й надвір. Підійшла. Дивиться на неї хлопчик спідлоба й мовчить.
— Здрастуй, Максиме. Я тобі манника принесла. Не кидай його, будь ласка, тільки. Їжу не можна кидати, любий. Хліб особливо. Краще пташкам віддати, якщо що, — проговорила Катя.
— Я й віддав, — буркнув хлопчик.
— Що? — перепитала Катя.
— Ну тоді, ви принесли яке. Я зібрав потім і відніс птахам, — він, як і раніше, не дивився на неї.
Катя наблизилася, відчуваючи, що сильно б’ється серце. Що вона робить? Це чужа дитина, яка кривдить усіх довкола.
“Це дитина, яка хоче, щоб її почули! Обійми його!” — пролунало в голові.
І Катя пригорнула до себе Максимка. Шепотіла йому про те, що він дуже гарний і хороший малюк, просто заплутався. І він не один, у нього є тато. І мама, яка не поруч зараз, але поруч подумки. І колись він її побачить.
— Я справді побачу маму, тьотю? Це точно-преточно відбудеться? — несміливо, зовсім не схоже на нього, перепитав хлопчик, підводячи до неї перемащене личко й дивлячись своїми дивовижними очима.
— Звичайно! Тільки не скоро. Але ти не журися. Ми всіх наших близьких побачимо. У мене там баба Таня. Вона знаєш, яка хороша! Ой, скільки в нас із нею всього було! — засміявшись, почала розповідати Катя.
Сусіди тільки диву давалися. Пустотливий Максимко їв манник. Поруч сиділа самотня Катя, яка йому щось захоплено віщала. Ніхто не чув, як на другому поверсі відчинилися балконні двері. І чоловік, із зарослою щетиною і хворими очима, здивовано дивився у двір. Він уперше за останній час чув дзвінкий сміх свого сина. І Максимко нікого не кривдив, нічого не робив поганого. А від душі радів, дивлячись на русяву жінку.
Чоловік ладен був усе віддати, тільки б не казати тоді тих образливих слів своїй дитині. Про те, що через нього пішла його дружина. Його Маруся. Він був розчавлений і просто зірвався, поставивши під удар своїх слів найдорожчу людину на землі — свого Максимка. Безліч разів жалкував про це, і пив, щоб заглушити страх. І син був так схожий на неї, на Марусю.
Напівпорожня пляшка полетіла в смітник. Він швидко вмився, почистив зуби. Зараз, зараз він теж вийде у двір. Тільки б Максимко продовжував сміятися. І не пішла б та жінка. Може, там, на небесах, вирішили змилосердитися над ним? І серед усієї безвиході візьме та й станеться щось хороше?
— Тату! Тату, а це Катя! Тату, вона так смачно готує! Ось, я манник увесь доїв! Вибач, я тобі не залишив. Я не знав, що ти спустишся, тату! — без упину говорив його син.
Незнайомка всміхалася. І він подумав про себе, що в неї дивовижні очі — мов зіроньки. Сяють, осяваючи все навколо. І навіть знайшов у собі сміливості вимовити ці слова. Довго вони ще розмовляли. І з’ясувалося, що мрії в них, виявляється, однакові — про сад, баньку і карамельки.
— І квіти ще посадимо. Багато хай їх росте в саду нашому. Я вмію, уже садив! — з гордістю додав Максимко.
А коли вони гуляли втрьох увечері вулицями, Катя раптом подумала, що симпатична вона! Ну й що, що не достатньо вона худа, але в кожного ж своя родзинка, чого себе зводити! Просто фото те… вийшло невдале, та й годі! Зате очі в неї, як зорі, ось, Максимків тато так і сказав. До того ж паспорт можна поміняти — при заміжжі та зміні прізвища, наприклад. Тоді й фото візьме та й вийде вдале! Закохані всі красиві!
День скінчився. Що ж, на землі на одну щасливу пару стало більше. І на дитину. Ми славно провели цей день! Уперед, роботи попереду ще багато! Пора б людям збагнути — що часом призначення полягає в тому, щоб бути причиною щасливих змін у чиємусь житті й подарувати іншому своє тепло!
Того вечора вони розійшлися вже затемна. Максим тримав батька за руку — міцно, по-дитячому, ніби боявся відпустити. Катя йшла поруч і вперше за довгий час не почувалася зайвою. У квартирі вона знову глянула на своє паспортне фото. Той самий серйозний вираз, трохи втомлені щоки, зібране волосся. Але тепер у ньому вже не вбачалося нічого негарного.
— Ну й що? — тихо сказала вона своєму відображенню. — Це ж я. Та сама Катя-карамелька. Просто доросла.
Наступного дня Максим сам постукав у двері.
— Тьотю Катю… А можна я вам допоможу клумбу полити? Я більше не буду… — він зам’явся. — Ну… поганого.
Вони разом носили воду у відрах. Максим старанно розпушував землю паличкою, а Катя показувала, як правильно садити насіння.
— Квіти, вони як люди, — пояснювала вона. — Якщо про них дбати, вони тягнуться до сонця.
— А якщо їх не любити? — тихо спитав хлопчик.
Катя присіла поруч.
— Тоді їм важко. Але навіть тоді вони можуть вирости. Якщо знайдеться хоч хтось один, хто повірить у них.
Максим кивнув. Йому дуже хотілося, щоб у нього теж хтось повірив. Батько почав частіше виходити у двір. Якось несміливо запропонував допомогти перенести мішки із землею.
— Я тоді не мав права так казати, — одного разу тихо зізнався чоловік, дивлячись, як Максим щось захоплено розповідає Каті. — Слова іноді ранять гірше за будь-що.
— Слова можна вилікувати, — відповіла Катя. — Якщо поруч є любов.
Він подивився на неї так, ніби давно не бачив світла. І раптом усміхнувся — по-справжньому.
Минали тижні. Клумба розквітла. Космеї хиталися на вітрі, чорнобривці набирали силу. Максим більше не ламав гойдалки й не сварився з дітьми. Інколи ще зривався, але вже сам приходив миритися. Катя перестала плакати вечорами.
Одного разу, коли вони сиділи на лавці — Максим між ними, з карамелькою в руці, — Олексій сказав:
— Катю… Можна я вас запрошу… просто на чай у дворі? У нас удома ще безлад після ремонту, але… якщо ви не проти.
Вона знітилася, відчула, як у серці щось тепле й давно забуте розгоряється.
— Можна, — тихо відповіла вона.
Максим аж підстрибнув:
— Ура! Тату, я ж казав!
Сусідки, звісно, обговорювали. Але Каті було байдуже. Вона більше не ховалася, проходячи повз під’їзд. Навпаки — ішла з рівною спиною. І якось, дивлячись у дзеркало, вона раптом побачила те саме світло. Очі справді сяяли. Не від макіяжу. Не від нової сукні. Від життя.
Через рік у їхньому дворі з’явився невеликий сад — спільний. Олексій зробив лавку. Максим власноруч прибив табличку: «Наш маленький рай». Катя сміялася, тримаючи в руках карамельки. І думала, що баба Таня мала рацію. Призначення не завжди в гучних перемогах чи великих кар’єрах. Іноді воно — у тому, щоб обійняти того, хто давно цього чекає. І тоді, зовсім несподівано, світло повертається. І в очах. І в житті.
