Це була звичайна суботня толока під парканом, де Галина Петрівна та Семенівна зазвичай «перемивали кісточки» всьому селу. Але сьогодні Галина була особливо заведеною. Вона поправила хустку, вперла руки в боки й видала те, що боліло вже не один тиждень.
— Ну скажи мені, Семенівно, що тій Ірці не вистачає? — почала Галина, ледь не плачучи від обурення. — Син мій, Андрійко, на тих заробітках у Польщі вже світла білого не бачить. Місяцями на будовах пропадає, кожну копійчину додому шле. Хату перекрили, паркан новий поставили, вона в золоті ходить, як пава. А морда — як середа на п’ятницю! Все їй не так, все вона зітхає. Чи то я погана свекруха, чи то він мало старається?
Семенівна довго мовчала, розгладжуючи фартух. Вона знала Галю тридцять років і знала, що та за свого сина очі видряпає. Але шила в мішку не втаїш.
— Ну, раз ти сама про це заговорила, Галино, то скажу тобі, раз ти не знаєш… — Семенівна стишила голос до шепоту. — Твій Андрій гроші привозить, це правда. Тільки от Ірка ті гроші не тільки на золото витрачає. Вона, Галю, «дієту» собі змінила. Має на стороні аж двох.
Галина Петрівна зблідла так, що стала кольором як свіжовибілена стіна її хати.
— Що ти мелеш, стара? Яких двох? Ти що, блекоти об’їлася?
— Та яких… Один — отой молодий агроном із сусіднього села, що на джипі гасає. А другий — наш завскладом, Степан. Кожної середи, як ти на базар у район їдеш, під хатою то одна машина, то інша.
Галина не дослухала. Вона не пішла — вона полетіла до хати сина, відчуваючи, як усередині закипає справжній вулкан.
Грім серед ясного неба
Двері хати відчинилися з таким гуркотом, що Ірина, яка спокійно пила каву на веранді, ледь не впустила горнятко.
— Ти дивись мені в очі, безсоромнице! — закричала Галина з порога. — Поки мій син хребет гне за кордоном, ти тут кубло розпусти влаштувала?
— Мамо, ви про що? Що за істерика? — Ірина спробувала зберегти спокій, але руки в неї зрадницьки затремтіли.
— Яка я тобі «мамо»? Ти мені більше ніхто! Семенівна все розповіла! І про агронома твого, і про Степана-завскладом! Ти як могла, гадюко, Андрійка так знеславити? Він же для тебе все!
— Ой, почалося! Семенівна сказала — значить, свята правда! — Ірина теж пішла в атаку, підвівшись із крісла. — А ви запитали, чи бачила я чоловіка за останній рік хоч тиждень? Мені ваші гроші вже поперек горла стоять! Мені чоловік потрібен, а не банкомат у Польщі!
— Ах ти ж невдячна! — Галина підскочила ближче. — Банкомат їй не такий! А туфлі на підборах, що він передав, — такі? А ремонт у ванній — такий? Ти ж на все готове прийшла, безприданнице!
— Та заберіть ви свій ремонт! — вигукнула Ірина, і в її очах з’явилися сльози люті. — Ви думаєте, якщо купили мені пральну машинку, то я маю вдома як пам’ятник сидіти й на його фотографію молитися? Я молода жінка! Мені увага потрібна, мені живе слово треба, а не есмески про те, скільки злотих він на картку кинув!
Кульмінація розбрату
— То ти ще й виправдовуєшся? — Галина схопилася за серце. — Двох одразу замало було? Один для душі, другий для складу? Ти ж сором на все село! Як я синові в очі подивлюся?
— А ви йому й не дивіться, ви йому розкажіть, як ви мене кожну хвилину контролювали! — кричала невістка. — Як ви під вікнами шастали, як у каструлі зазирали! Ви самі мене з цієї хати вигнали своїм наглядом! А Степан хоч слухати вміє, на відміну від вашого Андрія, який тільки про куби бетону й говорить!
— Замовкни! Твій язик довгий, як дорога до Кракова! — Галина почала викидати з вішака речі Ірини. — Збирайся! Геть із цієї хати! Щоб і духу твого тут не було до вечора!
— І піду! Думаєте, налякали? — Ірина схопила свою сумку. — Тільки знайте, Галино Петрівно: ваш син сюди теж не повернеться. Бо він без мене в тій Польщі пропаде, а з вами жити не захоче, бо ви йому кожну копійку порахуєте!
Галина стояла посеред порожнього коридору, важко дихаючи. На підлозі лежала розсипана пудра, а з двору було чутно, як
Ірина з гуркотом зачинила хвіртку. Свекруха сіла на лаву, дивлячись на новенькі шпалери, які так старанно вибирав Андрій. У хаті стало тихо, але ця тиша була важчою за будь-яку сварку.
— Ох, Семенівно… — прошепотіла Галина. — Що ж тепер синові казати? Що в нього хата скраю, а жінка — з двома на коні?
Вона взяла телефон, але пальці не слухалися. Попереду була найважча розмова в її житті.
Андрій повернувся без попередження. Хотів зробити сюрприз: з величезним букетом троянд, загорнутим у крафтовий папір, та коробкою коштовних цукерок, які ледь запхав у переповнену сумку.
Він крокував селом у новій куртці, сяючи, як мідний п’ятак, але чим ближче підходив до своєї хати, тим дивнішим ставав навколишній світ.
Сусідка баба Марія, побачивши його, раптом випустила з рук порожнє відро. Воно з гуркотом покотилося дорогою, а баба тільки перехрестилася і шмигнула в хату.
— Здорово були, бабо Маріє! — гукнув Андрій, але відповіддю була лише тиша.
Біля колодязя стояла Семенівна. Вона завмерла з корбою в руках, розглядаючи Андрія так, ніби він щойно прилетів із Марса.
— О, приїхав… — протягнула вона замість привітання. — Ну, йди, синку, йди. Мати якраз на городі, сорго в’яже.
Домашній прийом
Коли Андрій зайшов у двір, він очікував побачити Ірку, яка вибіжить йому назустріч. Але на ґанку сиділа лише Галина Петрівна.
Вона чистила квасолю, і звук кожної зернинки, що падала в миску, лунав як постріл.
— Мамо, я вдома! А де Іра? — Андрій поставив сумки й кинувся обіймати матір.
Галина Петрівна не встала. Вона повільно підняла на нього очі, які за ці два тижні впали й посіріли.
— Немає твоєї Іри, синку. Полетіла пташка, тільки хвостом махнула.
Андрій розсміявся, ще не розуміючи масштабу катастрофи:
— Та куди полетіла? До мами в гості чи на базар у район?
— До агронома вона полетіла. І до завскладом прихопити не забула, — відрізала Галина, висипаючи цілу жменю квасолі повз миску. — Поки ти там на риштуваннях зубами клацав, вона тут графік відвідувань складала. Я її вигнала, Андрію. В шию вигнала!
Андрій застиг. Букет троянд вислизнув із рук просто в пилюку.
— Мамо, що ви таке кажете? Це ж Іра… Вона чекала… Вона писала мені щовечора!
— Писати — не мішки ворочати! — Галина підхопилася з лави. — Все село знає! У Семенівни запитай, у дільничного запитай, чому він Степана-завскладом від наших воріт відганяв, бо той п’яний ліз серенади співати! Ти гроші слав, а вона їх на бензин коханцям роздавала!
У цей момент хвіртка рипнула. На поріг ступила Ірина. Вона прийшла забрати залишки літнього взуття, не знаючи, що чоловік уже вдома. Побачивши Андрія, вона зблідла, але назад не відступила.
— О, з’явився «годувальник», — кинула вона, схрестивши руки на грудях.
— Іро, це правда? — голос Андрія здригнувся. — Те, що мати каже… про агронома… про Степана?
— А ти в матері запитай, Андрійку! — вигукнула Ірина, і її очі спалахнули гнівом. — Запитай, як вона мені щодня казала, що я тут ніхто! Як вона кожну трусику в моїй шафі перевіряла! Ти поїхав на три місяці, а залишився на рік. Ти хоч раз запитав, чи не страшно мені одній у цій хаті, де тільки стіни й твоя мама, яка стежить за кожним моїм подихом?
— Я працював! — крикнув Андрій. — Я на цей дах заробив! На машину тобі збирав!
— Мені не машина була потрібна, а ти! — Ірина перейшла на крик. — А Степан просто зайшов паркан полагодити, коли твій згнив! А агроном підвіз, бо твоя мама мені на автобус грошей не дала, сказала «пішки дійдеш, корисніше буде»!
Розв’язка по-сільському
Галина Петрівна вискочила вперед, наче розлючена квочка:
— Не слухай її! Вона бреше й не червоніє! Я на власні очі бачила, як вона з тим агрономом біля річки реготала!
— Реготала, бо він людиною виявився, а не цербером у спідниці! — відбризнула Ірина. — Знаєш що, Андрію? Забирай свій дах, свої гроші й свою маму в додачу. Я йду. І не до Степана, і не до агронома — я в місто їду, на роботу влаштувалася. Буду сама собі господиня, і ніхто мені не буде в тарілку заглядати, скільки я сметани поклала!
Ірина розвернулася і, високо піднявши голову, вийшла з двору. Андрій зробив крок, щоб наздогнати її, але рука матері залізною хваткою вчепилася в його лікоть.
— Не смій! — прошипіла Галина. — Не ганьбися перед людьми. Нехай іде. Ми іншу знайдемо, порядну, сільську…
— Мамо, — Андрій повільно прибрав її руку, — ви таку хату збудували, що в ній дихати нічим.
Він підняв з пилюки троянди, обтрусив їх і раптом кинув у вогонь, де Галина палила старе бадилля. Потім розвернувся, підняв свою сумку і пішов за хвіртку.
— Ти куди?! — закричала Галина. — Андрію! А обід? А гроші?
— Гроші в сумці, мамо. Вистачить вам на три паркани. А я — до станції. Може, ще наздожену свій поїзд.
Семенівна, яка все це бачила через щілину в паркані, тільки зітхнула:
— От тобі й перемила кісточки… Сама без сина лишилася, зате з новим дахом.
Валентина Довга
