— Ох, ти Боже мій, ось це подаруночок! — Марія Іванівна аж перехрестилася, впускаючи з рук кухонний рушник.
На порозі стояв її син Віталій, а за його спиною, виблискуючи штучними віями та тримаючи під пахвою тремтячого той-тер’єра, височіла «сюрприз».
Дівчина була вдягнена так, ніби помилилася адресою і замість нічного клубу потрапила в село під Полтавою: короткі шорти, підбори-хмарочоси та губи, що займали добру чверть обличчя.
— Мамо, знайомся, це Анжела. Ми розписалися вранці, — бадьоро відчеканив Віталій, ховаючи очі за пакетами з продуктами.
— Розписалися? — голос Марії Іванівни злетів до ультразвуку. — Без рушників? Без благословення? Без нормального костюма, Віталику? Ти в цих джинсах навіть сміття не виносив, а тепер кажеш — весілля?!
— Ой, жінко, не кричіть так, у Бусічки від вашого тембру стрес, — раптом подала голос Анжела, притискаючи собаку до себе.
— Ми сучасні люди. Навіщо цей колгоспний пафос? Розписалися — і в дамки.
Марія Іванівна повільно опустилася на табуретку.
— Колгоспний пафос? — прошипіла вона. — Та я тобі, дитинко, зараз покажу «пафос». Віталію, де ти її викопав? На якій заправці цей діамант продавали в комплекті з кавою?
— Мамо, припини! — вигукнув син. — Анжела — дизайнерка віртуальних просторів. Вона творча особистість!
— Творча? Я бачу! Намалювала собі обличчя і думає, що вона Пікассо! — Марія Іванівна схопилася на ноги. — А їсти вона теж «віртуально» буде? Чи мені тепер на цю Бусічку окрему каструлю борщу варити?
Анжела презирливо оглянула кухню, заставлену банками з огірками.
— Борщ — це вуглеводна бомба, — заявила вона. — Я їм тільки авокадо-тости і насіння чіа. І взагалі, Віталік казав, що у вас тут євроремонт. А де ж він? Ці фіранки пам’ятають ще Хрущова?
— Ці фіранки, сонечко моє ненаглядне, чистіші за твою совість! — відрізала свекруха. — А якщо тобі не подобається наш «колгосп», то дорога на трасу відкрита, підбори в тебе якраз для піших прогулянок.
— Віталіку! Ти чуєш, як вона зі мною розмовляє? — Анжела картинно захлипала. — Я покинула заради тебе столицю, приїхала в цей заповідник минулого століття, а мене тут ображають!
— Мамо, ну май совість! Вона моя дружина! — Віталій став між двома жінками, як між молотом і ковадлом.
— Дружина — це та, що з чоловіком і в горі, і в радості, а не та, що приїхала з собакою-щуром і критикує мої занавіски! — Марія Іванівна вхопила ополоник. — Ти подивися на неї! Вона ж навіть картоплю від буряка не відрізнить!
— Я відрізняю тренди від антитрендів! — вигукнула Анжела, тупнувши ніжкою. — І ваш борщ — це антитренд! Ми з Віталіком переробимо цей будинок на лофт! Викинемо цей старий мотлох, зафарбуємо стіни в сірий і поставимо тут кавомашину!
— Лофт?! — Марія Іванівна ледь не впустила ополоник. — Ти кажеш «викинути мотлох»? Та я цей будинок по цеглині збирала, коли ти ще під стіл пішки ходила і соплі кулаком витирала! Лофт вона захотіла! Буде тобі лофт — у сараї, там якраз стіни сірі і вентиляція природна!
— Мамо, заспокойся, ніхто нічого не викидає! — намагався втихомирити пристрасті Віталій.
— Ні, Віталіку, або я, або цей «дизайнер віртуальних дірок»! — Марія Іванівна вперла руки в боки. — Обирай: або ти зараз ідеш з нею в готель, або вона знімає ці котурни, зав’язує хустку і йде чистити цибулю на зажарку!
Анжела подивилася на свої ідеальні нігті довжиною з олівець.
— Я? Чистити цибулю? Та від неї ж запах! У мене манікюр за три тисячі!
— Ой, лишенько, манікюр у неї! — сплеснула руками свекруха. — А ти думала, в сім’ї тільки селфі роблять? Тут працювати треба! Тут корова не доєна, город не полотий, а вона — «чіа-піа»!
Віталій зітхнув, дивлячись на розлючену матір і надуту дружину.
— Знаєш, Анжело… — почав він тихо. — Мама, звісно, різка, але борщ у неї справді кращий за авокадо.
Анжела округлила очі:
— Ти зрадник! Ти вибрав борщ?! Бусічко, йдемо звідси, тут пахне кропом і патріархатом!
Вона крутнулася на підборах, ледь не збивши вазу з квітами, і вилетіла з хати. Собака встиг лише коротко тявкнути на прощання.
У кухні запала тиша. Марія Іванівна мовчки підняла рушник.
— Ну що, «дизайнере», — глянула вона на сина. — Садись їсти. Якраз пампушки підійшли. А з цією… Ну, хоч розважила матір на старість. Такого «подаруночка» я ще не бачила.
— Мамо, вона ж повернеться за речами, — зітхнув Віталій.
— Нехай повертається. Я їй на дорогу банки з огірками дам. Хай знає, що таке справжній «лофт» по-українськи.
Схоже, у Марії Іванівни тепер з’явилася нова місія — перевиховання або повна капітуляція невістки.
Марія Іванівна затягнула на талії фартух так рішуче, ніби затягувала зашморг на шиї всіх «дизайнерських трендів» світу.
Анжела, яка повернулася за валізою, але була перехоплена на пів дорозі ароматом свіжої випічки та залізним «Стояти!» свекрухи, тепер з острахом дивилася на величезний ніж і гору немитих овочів.
— Значить так, Анжело, чи як тебе там по паспорту… Ганною будеш, — Марія Іванівна гримнула дошкою по столу. — Раз ти вже «в дамки» за мого сина пішла, то мусиш знати, чим його годувати, щоб він у тебе через тиждень від твого насіння чіа не прозорий став. Бери ніж.
Анжела двома пальцями, ніби це була використана серветка, підняла ніж.
— Маріє Іванівно, ви розумієте, що це насилля над особистістю? У мене в контракті з життям не було пункту про розчленування коренеплодів! — обурилася дівчина, намагаючись не пошкодити манікюр.
— Контракт вона підписувала! Зі мною у тебе зараз один контракт: або ти чистиш цей буряк, або я розказую Віталику, що твої вії відклеюються, коли ти плачеш! — Свекруха вказала пальцем на овоч. — Ріж соломкою! Тоненькою, як твої нерви!
Анжела тицьнула ножем у буряк. Темно-червоний сік бризнув прямо на її білосніжну футболку від відомого бренду.
— О Боже! Це ж «Gucci»! — заверещала невістка.
— Це карма за твій «лофт»! — відрізала Марія Іванівна. — Треба було старий халат вдягати, а не випендрюватися. Ріж, кажу! І не дивись на мене, як кролик на удава.
Коли з буряком було покінчено (кухня виглядала так, ніби там знімали трилер), на черзі з’явилася вона — цибуля.
— Тепер цибулька. Криши дрібненько, щоб Віталик не бачив, бо він у мене з дитинства варену цибулю не любить, — наставляла свекруха, схрестивши руки.
— Я не можу… вона на мене діє… ментально! — Анжела вже через хвилину ридала в три струмки. — У мене туш потекла! Я тепер схожа на панду!
— Ти зараз схожа на жінку, яка нарешті зрозуміла, що життя — це не тільки фільтри в Instagram, — холодно зауважила Марія Іванівна. — Плач, плач, менше в туалет сходиш. А руки від дошки не прибирай!
— Ви деспот! Ви кухонний диктатор! — схлипувала Анжела, розмазуючи чорну туш по щоках червоними від буряка пальцями. — Віталік казав, що ви добра жінка, яка любить квіти!
— Я люблю квіти, які ростуть, а не ті, що на голові замість мізків! — парирувала господиня. — Зажарку роби! Олію лий, не жалій, це тобі не антисептик для рук!
На сковорідці зашкварчало. Анжела, тримаючи лопатку на відстані витягнутої руки, намагалася перемішати овочі.
— Воно стріляє! Воно в мене цілиться! — вигукувала вона, прикриваючи обличчя Бусічкою, яка теж виглядала шокованою від кулінарних маневрів.
— Не Бусічкою прикривайся, а кришкою! — Марія Іванівна раптом пом’якшала, підійшла ззаду і взяла руку невістки у свою, шорстку від праці.
— Дивись, Ганнусю… Цибуля має стати золотою, як обручка, що ти сьогодні вдягла. А буряк має віддати колір, як ти віддаєш серце чоловікові. Якщо пересмажиш — буде гірко, недосмажиш — буде сиро. Так і в сім’ї.
Анжела завмерла. Вперше за день вона перестала думати про нігті.
— Ви зараз серйозно? Порівняли моє сімейне життя з морквою та цибулею?
— А ти думала, любов — це тільки поцілунки під місяцем? Любов — це коли ти знаєш, скільки солі йому в тарілку кинути, щоб він не скривився.
За годину на столі диміла каструля кольору стиглої вишні. Віталій, який весь цей час боявся заходити на кухню, зазирнув у двері.
— Живі? — обережно запитав він.
— Сідай, зятю нещасний, — зітхнула Марія Іванівна. — Дружина твоя «дизайнерський» борщ зварила. Зі сльозами, манікюром і дещицею ненависті.
Анжела, з розмазаною тушшю, у червоних плямах, але з якимось дивним блиском в очах, поставила перед ним тарілку.
— Їж, Віталік. Це… це крафтовий борщ. Обмежена серія.
Віталій обережно спробував ложку. Свекруха і невістка затамували подих.
— Мам… — прошепотів він. — Це… це майже як твій. Тільки трохи солодкий.
— То від її сліз солодкий, — буркнула Марія Іванівна, але куточком рота посміхнулася. — Ну що, Ганно, завтра о шостій ранку корова чекає. Вона у нас теж творча особистість, лофтів не любить, зате молоко дає без ГМО.
Анжела подивилася на свої руки, потім на Віталія, потім на свекруху.
— Авокадо завтра не буде? — тихо запитала вона.
— Завтра буде деруни, — відрізала Марія Іванівна. — Іди вмийся, «чудо в пір’ї». А Бусічку свою давай сюди, я їй шматочок м’яса дам, а то вона від твого чіа скоро світитися почне.
Анжела вийшла, а Марія Іванівна перехрестилася вдруге за день:
— Ох, ти Боже мій… Може, з цієї «віртуальної» ще й люди будуть.
О шостій ранку село накрив такий туман, що здавалося, ніби хтось розлив молоко прямо в повітрі. Але для Анжели це був не туман, а «атмосферний фільтр», який, на жаль, не приховував головного — гігантської корови Лиски, що дивилася на неї з таким самим скепсисом, з яким Анжела дивилася на розпродажі в минулих сезонах.
— Ну, чого стоїш, як пам’ятник невідомому дизайнеру? — Марія Іванівна вручила невістці відро. — Лиска чекає. Вона в нас дама інтелігентна, але запізнень не любить.
Анжела була вбрана у свій останній чистий худі від оверсайз-бренду та гумові чоботи, які Марія Іванівна знайшла десь на горищі. Чоботи були на три розміри більші, тому кожен крок супроводжувався звуком «чвмяк-бовть».
— Маріє Іванівно, ви впевнені, що вона… ну, безпечна? У неї ж роги, як антени для супутникового ТБ! — прошепотіла Анжела, задкуючи.
— Це не антени, це її гордість! Сідай на ослінчик, берися за справу. Тільки пальцями не тицяй, як у сенсорний екран, тут підхід потрібен, з душею!
Анжела обережно примостилася біля теплого боку корови. Бусічка, яка теж була примусово виведена на «пленер», сиділа осторонь у кошику і тремтіла так, що здавалося, зараз виробить трохи електроенергії.
— Лисонько, — солодко заговорила Анжела, — давай домовимося. Ти даєш мені трохи лате-бази, а я не розказую нікому, що в тебе немає педикюру.
Лиска важко зітхнула і махнула хвостом, влучивши Анжелі прямо по обличчю.
— А-а-а! Вона мене вдарила! Це напад! Віталіку! — заверещала невістка.
— Це вона муху збила, не драматизуй! — гукнула з порога свекруха. — Працюй, а то сніданку не буде!
Після «молочного спа-салону», який закінчився тим, що Анжела була більше в молоці, ніж відро, Марія Іванівна вивела її на город.
— Ось твоя ділянка. Тут треба бур’ян вирвати, — свекруха вказала на безкрає зелене море.
Анжела оглянула грядки. Її дизайнерське око сіпалося.
— Маріє Іванівно, це ж візуальний шум! Тут немає структури! Хто так садить картоплю? Це ж суцільний мейнстрім!
— Це їжа, дитино, а не виставка в АртЦентрі»! — обурилася господиня. — Бери сапу і вперед.
— Ні, я так не можу. Тут потрібен редизайн, — Анжела раптом підхопилася, очі її загорілися. — Ми зробимо тут ландшафтну композицію. Оці камінці перенесемо сюди, створимо вертикальне зонування… О, а ці гарбузи! Якщо їх пофарбувати в золотий, це буде справжній ар-деко!
Через дві години Марія Іванівна вийшла перевірити роботу і ледь не впала біля колодязя.
Анжела, захекана і вся в землі, тягала старі цеглини, викладаючи з них щось схоже на лабіринт Мінотавра посеред помідорів.
— Це що за фортифікаційні споруди?! — крикнула свекруха. — Де мої чорнобривці? Навіщо ти їх у коло посадила?
— Це не коло, це сакральна геометрія! — гордо відповіла Анжела, витираючи піт брудною рукою. — Тепер у вас не город, а альпійська гірка з елементами українського бароко. Подивіться, як сонце грає на цих купах гною — я їх накрила фольгою від шоколадок, тепер це інсталяція «Срібні пагорби надії»!
— Ти фольгою гній обмотала?! — Марія Іванівна вхопилася за серце. — Віталіку! Йди сюди! Твоя жінка зробила з городу космічну станцію!
Віталій вибіг на ганок, глянув на золоті гарбузи і сріблясті купи.
— Мам, ну… принаймні воно блищить. Птахи тепер точно нічого не вкрадуть, бо побояться приземлятися в цьому футуристичному пеклі.
— Це концептуально! — наполягала Анжела. — Я навіть Бусічку залучила, вона позначала межі зон… екологічним способом!
Увечері, коли сонце сідало за ліс, Марія Іванівна сиділа на лавці, дивлячись на свій «модернізований» город. Поруч присіла Анжела. У неї боліла спина, нігті були безнадійно зіпсовані, а від колишнього лиску залишився тільки блиск в очах.
— Знаєте, — тихо сказала невістка, — а повітря тут справжнє. Не те що в моєму офісі з кондиціонерами.
Марія Іванівна мовчала хвилину, потім дістала з кишені яблуко і простягнула Анжелі.
— На, «дизайнере». З’їж вітамін. Твої «срібні пагорби» я завтра розгребу, звісно, бо картопля під фольгою звариться… але ідея з цеглою мені сподобалася. Зручно ходити, ноги не брудняться.
Анжела відкусила яблуко і посміхнулася.
— То ми квіти в кашпо пересадимо? Я бачила у вас там старі відра, їх можна задекорувати під вінтаж…
— Пересадимо, — зітхнула свекруха. — Тільки Бусічці своїй скажи, щоб вона більше не «дизайнувала» біля моїх гладіолусів.
Віталій спостерігав за ними з вікна і думав, що це, мабуть, був найкращий «подаруночок» у його житті. Хоч і з перчиком.
Валентина Довга
