— Охолонув він до мене, Ганно, ох як охолонув, — бідкалася Параска своїй кумі, сидячи на затишній кухні під вечірній акомпанемент цвіркунів. На столі стояла запотіла карафка з домашньою вишневою наливкою, яка зазвичай розв’язувала язики. — Раніше, бувало, мимо іде — то за плече обійме, то по щоці поплеще, а тепер — як чужий. Дивиться крізь мене, наче я меблі старі. Може, завів собі кого на старості років? На фермі ж, кажуть, нова обліковиця з’явилася — молода, розфарбована…
Параска Дмитрівна та її Степан жили в шлюбі вже тридцять п’ять років — термін солідний, за який люди або стають одним цілим, або остаточно втомлюються від спільних звичок. Їхнє життя нагадувало спокійну річку: часом мілку, часом із вирами, але загалом зрозумілу. Бувало, звісно, різне: то Параска здійме галас на всю хату через невимиту після вечері чашку, то Степан бурчатиме, що картопля цьогоріч дрібна, як горох. Але все це було звичним, майже домашнім затишком.
Проте останнім часом Степана наче підмінили. Раніше він мав чіткий розпорядок: після ситної вечері вмощувався на просидженому дивані, надягав окуляри і занурювався в читання районної газети або зосереджено дивився вечірні новини, коментуючи дії влади. Тепер же його вдома було не застати. Тільки-но доїсть — і вже хапає куртку. То йому в гараж терміново треба «карбюратор подивитися», бо машина нібито «чхає», то до сусіда Миколи біжить «пилку підточити» чи «драбину підлатати».
Повертався Степан пізно, коли на селі вже й собаки втомлювалися гавкати. Заходив тихо, очі ховав під козирком старої кепки, а на всі питання дружини лише віджартовувався: «Ой, Параско, не бери дурного в голову, а важкого в руки. Роботи багато, от і затримався». Серце Параски було не на місці. Вона почала помічати, що він став якимсь холодним, байдужим до її нових пирогів чи випрасуваних сорочок.
Кума Ганна, жінка з хитрими прижмуреними очима, яка в селі мала славу знавця людських душ (а потайки — і поціновувачки народної магії), таємниче посміхнулася в куточки губ. Вона повільно пригубила наливку і нахилилася ближче до куми.
— Та не лий ти сльози завчасно, Параско! Чоловік — він же як той молодий бичок: куди мотузку потягнеш, туди він і піде. Головне — знати, за що тягнути. Є в мене засіб один, перевірений поколіннями. Бабця моя, покійна, знала такий секретний рецепт… «Любовний приворот на дев’яти магічних травах». Це тобі не просто чайок, це сила природи! Піділлєш йому потайки в чашку — і побачиш: буде він за тобою ходити, як прив’язаний на ланцюгу. Від гаража його як відверне, а до твоєї спідниці — як магнітом приверне! Знову буде шовковий та палкий, як у першу шлюбну ніч.
Наступного дня, коли сонце ледь почало схилятися до заходу, Параска під суворим і пильним наглядом куми почала справжнє «чаклунство». Ганна принесла із собою невеликий полотняний мішечок, набитий якимось сушеним бадиллям. Запах від нього стояв такий, що в Параски закрутилося в носі: пахло одночасно запрілим сіном, пилом і чомусь старими вовняними шкарпетками.
— Слухай уважно і нічого не переплутай, — повчала кума, розкладаючи сушені стебла на чистому рушнику. — Сюди треба покласти корінь лопуха — це для міцності його почуттів. Обов’язково звіробій — це підпалить у ньому вогонь пристрасті. І найголовніше — дрібку полину. Це щоб усі інші баби на світі, і та твоя обліковиця особливо, здавалися йому гіркими на смак і огидними на вигляд. Але запам’ятай: головний інгредієнт — це крапля міцної сивухи, щоб «закріпити» цей ефект намертво.
Параска, хоч і відчувала легкий холодок страху десь під серцем, була надто засліплена ревнощами та відчаєм. Цікавість і бажання повернути чоловіка перемогли здоровий глузд. Вони довго варили те зілля в невеликому чавунці, шепотіли якісь напівзабуті примовки і нарешті процідили рідину крізь потрійний шар марлі. Кінцевий продукт виглядав досить підозріло: рідина була каламутно-бурого кольору з різким, нав’язливим запахом, від якого сльозилися очі.
— А йому не нашкодить? — з раптовою тривогою запитала Параска.
— Та ти що! Отямся! — махнула рукою кума. — Це ж усе натуральне, від самої землі-матінки, чисті трави! Від трав тільки здоров’я в організмі прибуває, ще й дякувати буде, як прокинеться вранці повним сил.
Увечері, коли зморений Степан повернувся «з гаража», важко ступаючи по порогу, Параска з неймовірно лагідною, майже ангельською усмішкою поставила перед ним велику фаянсову кружку з гарячим питвом.
— На, пий, Степанчику, рідний мій… Свіженький зварила, на цілющих травах, сама збирала. Для серця воно дуже корисно, та й нерви заспокоїть після роботи.
Степан, який за день так накрутився, що не мав сил навіть розмовляти, нічого не підозрюючи, прийняв частування. Він зробив глибокий вдих і хильнув зілля одним потужним махом, як він зазвичай пив воду після косовиці.
— Гіркуватий щось чай сьогодні, Параско… — ледь промовив він, витираючи рукавом густі вуса і кривлячись. — Наче мило туди накришили… І в голові якось дивно… наче туман густий пішов… і в вухах дзвонить.
Минуло не більше пів години, як «магія» почала діяти на повну потужність, але результат був далеким від романтичних очікувань куми. Замість того, щоб кинутися обіймати дружину і зізнаватися в коханні, Степан почав ікати. Причому ікання було такої сили, що кожен звук нагадував постріл із рушниці, а на полицях у серванті почали тривожно бряжчати кришталеві склянки.
Потім ситуація стала ще гіршою. Обличчя Степана за лічені хвилини набуло кольору перестиглого помідора, шия набрякла, а очі вилізли з орбіт, наче в рака, якого кинули в окріп. Він хапав ротом повітря, намагаючись щось сказати, але видавав лише дивні хрипи.
— Ой, Параско… — прохрипів він, хапаючись руками за стіл. — Щось мені… зовсім не до любові… Мені вже небо в клітинку стає… і підлога кудись пливе… Він почав повільно, наче в сповільненій зйомці, сповзати зі стільця на підлогу. Параска злякалася не на жарт і здійняла крик на все село! На ґанок миттєво вибігла Ганна, яка весь цей час чатувала під вікном, очікуючи на переможний звіт.
— Ой, мамочки рідні! — заголосила кума, побачивши червоного Степана. — Може, ми трохи… переборщили з тим полином? Чи корінь був занадто старий? Треба терміново лікаря кликати!
— Якого лікаря?! — плакала Параска, заламуючи руки. — Ти що, не знаєш наше село? Завтра ж кожна собака буде гавкати, що я власного чоловіка зі світу зжити хотіла! Мене ж у в’язницю посадять!
У стані повної паніки жінки вирішили покликати сусіда Івана. Іван колись, ще за царя Гороха, працював ветеринаром у місцевому колгоспі. Логіка була залізна: якщо він корову після вживання тої конюшини на ноги ставив і кабанів від виразки лікував, то і Степана якось врятує. Іван прийшов швидко, тримаючи в руках старий шкіряний саквояж із величезним скляним шприцом і потужним ліхтариком. Він подивився на Степана, який уже почав щось нескладно мурликати про «космічні кораблі» та «синіх коней».
— Так, шановні чарівниці, — сказав Іван, принюхуючись до порожньої кружки і професійно піднімаючи повіку пацієнта. — Тут у нас або тотальна дезінфекція організму, або щось не те з харчуванням. Що ви йому влили, признавайтеся?
— Та чай… звичайний чай… — заїкнулася Параска, ховаючи очі. — На польових травах… для загального тонусу…
Іван випорпав із відра для сміття залишки заварки, ретельно роздивився їх під світлом лампи і навіть лизнув одне стебельце. Його обличчя витягнулося.
— Ви що, зовсім здуріли на старості?! — гримнув він на жінок. — Ви ж сюди чемерицю додали! Нею ж у худоби воші та лишаї виводять, а не чоловіків до дому причаровують! Вона ж отруйна, як зміїна слина! Ще б трохи — і збирав би ваш Степан проліски на тому світі, а ви б йому кисіль на поминках варили!
Цілу ніч Степана рятували: його «прокапали» розсолом, змусили випити відро води з активованим вугіллям і обклали мокрими рушниками. Лише під ранок, коли перші півні сповістили про світанок, він нарешті прийшов до тями і перестав бачити рожевих слонів, що танцювали гопака на стелі. Коли він розплющив очі, Параска, виснажена і бліда від пережитого жаху, впала перед ним на коліна прямо на холодну підлогу.
— Прости мене, дурну, Степанчику! — ридала вона, витираючи сльози фартухом. — Це все я від ревнощів проклятих! Думала, ти до тієї обліковиці молоденької бігаєш, або ще до якоїсь молодиці на ферму… Думала, приворожу тебе магією — і будеш ти знову тільки мій, як раніше. Скажи мені чесно, як на духу: де ти вечорами пропадаєш? У кого ти там був, що додому тільки спати приходив?
Степан важко, зі стогоном зітхнув, обережно сів на ліжку, тримаючись за гудучу голову, і подивився на дружину з такою глибокою тугою та образою, що їй миттєво стало соромно до самих кінчиків пальців.
— Ех, Параско, Параско… Яка обліковиця? Яка коханка, бог із тобою? Ти на руки мої подивися, хоч раз уважно глянь!
Він простягнув до неї свої важкі долоні — вони були суцільно вкриті свіжими мозолями, подряпинами і глибоко в’їденим у шкіру чорним машинним мастилом, яке не відмивалося жодним милом.
— Я вже два місяці поспіль, щовечора після зміни, у Миколи в гаражі стару батьківську «Победу» відновлюю. Вона ж гнила була, як старе корито. Я хотів тобі сюрприз зробити на нашу тридцятип’ятирічну річницю весілля — відвезти тебе до самого синього моря на справжній власній машині, як тоді, у нашій далекій молодості… Гроші потроху відкладав з кожної зарплати, деталі по всьому району в людей збирав, виторговував… Хотів, щоб ти знову мною пишалася, щоб не думала, що я вже зовсім старий непотрібний пеньок, який тільки газету читати вміє. А ти… травами мене…
Параска заніміла. Слова застрягли в горлі. Вона уявляла собі страшні зради, чужі обійми та таємні побачення, а її чоловік у холодному, наскрізному гаражі до ночі крутив гайки і дихав бензином лише заради того, щоб побачити її щасливу посмішку.
Ганну-куму Параска того ж ранку виставила за поріг разом із її «мішечком магії» та всіма порадами, пообіцявши на прощання, що якщо ще хоч раз почує від неї слово «приворот» чи «зілля» — виллє весь чавунець того чаю їй прямо на голову без жодного жалю.
Степан, завдяки міцному здоров’ю та вчасному втручанню ветеринара Івана, одужав дивовижно швидко. На річницю весілля вони таки поїхали. Не до моря, звісно — лікар суворо заборонив довгі поїздки, бо серце після чемериці ще трохи побоювалося навантажень, — а в сусідній райцентр на великий святковий концерт. Але їхали вони гордо, на тій самій відремонтованій «Победі». Машина блищала на сонці, як новенька золота копійка, а двигун мурчав рівно і впевнено.
Тепер, коли Степан увечері каже, що йому треба «заскочити в гараж», Параска більше не влаштовує допитів. Вона лише лагідно посміхається і мовчки кладе йому в сумку свіжі бутерброди з домашньою ковбаскою та термос із звичайним, чесним чорним чаєм із цукром. Бо тепер вона точно знає: найкраще у світі приворотне зілля — це щира довіра, а найсильніша магія — це коли людина поруч просто хоче зробити тебе щасливою, не вимагаючи нічого натомість.
