Весілля Анни та Максима було схоже на казку: білі півонії, вогники, клятви на березі річки. Анна вірила, що Максим — той самий «кам’яний мур». Єдиною хмаринкою на ясному небі була Марія Іванівна, мати Максима. На весіллі вона не плакала від щастя, а з підтиснутими губами вимірювала очима довжину шлейфу нареченої, ніби вираховувала, скільки метрів тканини «пішло на вітер».
— Головне, щоб ти готувати навчилася, Ганнусю, — прошепотіла вона замість привітання. — Бо Макс у мене до делікатесів звик. А на супові далеко не заїдеш.
Анна тоді лише посміхнулася. Вона ж кохає Максима, а він кохає її. Що може піти не так?
Перші дзвіночки пролунали вже за тиждень після повернення з відпустки. Максим, який раніше готував для Анни сніданки й дарував квіти без приводу, раптом став вибагливим.
— Аню, а де мої сині сорочки? — гукнув він із коридору.
— У пранні, любий. Ти ж їх лише вчора зняв.
— Мама завжди прала їх одразу й прасувала зранку, щоб вони були «свіжі як роса». Може, ти подзвониш їй, запитаєш, який кондиціонер вона додає? Бо ці якісь жорсткі.
Анна завмерла з горнятком кави. «Свіжі як роса»? Це що, цитата з підручника для ідеальних домогосподарок 1950-х?
Через місяць Марія Іванівна вирішила, що молодим «важко самим». Вона з’явилася на порозі о восьмій ранку в суботу, маючи власний дублікат ключів, який Максим дав їй «про всяк випадок».
— Ой, а ви ще спите? — вигукнула вона, заходячи прямо в спальню. — Сонце вже високо, а в хаті не метено. Максимчику, синку, я тобі сирників принесла, бо знаю, що ти голодний ходиш.
Анна, загорнувшись у ковдру, з подивом спостерігала, як чоловік, замість того, щоб захистити їхній приватний простір, підхопився з ліжка.
— О, мам, дякую! Аню, вставай, спробуй, які в мами сирники. Не те що ті твої оладки з пачки.
Анна намагалася бути дипломатичною. Після сніданку, коли Марія Іванівна почала переставляти посуд у шафках («Так логічніше, Аню, ти просто ще молода»), Анна відвела Максима на кухню.
— Максе, чому в твоєї мами є ключі? І чому вона заходить до спальні без стуку?
— Аню, не починай. Це ж мама. Вона хоче як краще. Тобі що, важко подякувати за сирники? Вона цілий ранок біля плити стояла.
— Я не проти сирників, я проти того, що в нас більше немає особистого життя!
— Ти просто занадто горда, — відрізав Максим. — Мама каже, що сучасні дівчата зовсім не поважають старших. Не ставай однією з них.
Стосунки почали псуватися з космічною швидкістю. Марія Іванівна приходила щодня. Вона критикувала все: від кольору штор до того, як Анна заварює чай.
— Максимчику, бачиш, пил на плінтусі? — зітхала вона. — Бідна дитина, дихаєш казна-чим. Аня, мабуть, дуже втомлюється на своїй роботі в офісі, що не може ганчіркою махнути. Може, тобі варто звільнитися і зайнятися домом? Чоловік має повертатися в затишок.
Максим кивав. Його колишнє захоплення кар’єрними успіхами Анни випарувалося.
— Дійсно, Ань. Навіщо ти там до вечора сидиш? Грошей нам вистачає, а вдома… ну, сама бачиш. Мама каже, що жіноче щастя — в служінні сім’ї.
— В служінні? — Анна ледь не впустила тарілку. — Максе, ми домовлялися про партнерство! Я люблю свою роботу.
— Партнерство — це коли мені комфортно, — холодно відповів він. — А мені зараз некомфортно слухати твої претензії до моєї матері.
Одного вечора Анна приготувала святкову вечерю — лазанью, яку Максим раніше обожнював. Але саме в цей момент прийшла Марія Іванівна з каструлею борщу.
— Ой, що це за макарони з сиром? — скривилася свекруха. — Це ж удар по печінці! Максимчику, я тобі свіженького борщику на ковбасках принесла. Насипати?
— Давай, мамо. Аню, вибач, борщ — це святе.
Анна сіла за стіл і мовчки їла свою лазанью. Максим і Марія Іванівна обговорювали його дитинство, сусідів і те, що «Анюті треба повчитися варити бульйон». Максим жодного разу не подивився на дружину. Він став дзеркальним відображенням своєї матері: ті ж інтонації, той же зверхній погляд.
Фінал настав у день народження Анни. Вона сподівалася на романтичний вечір у ресторані. Максим обіцяв забронювати столик.
Коли вона прийшла додому, святково вбрана, її чекав не ресторан, а… Марія Іванівна в фартуху Анни.
— Сюрприз! — вигукнув Максим. — Мама сказала, що ресторани — це марнотратство і несмак. Вона приготувала холодний язик і олів’є. По-домашньому!
— Це мій день народження, Максе, — тихо сказала Анна.
— От саме тому мама прийшла допомогти! — роздратовано відповів він. — Ти вічно незадоволена. Мама старалася, прийшла раніше, прибрала у твоїй шафі з білизною, бо там був безлад…
Анна відчула, як всередині щось обірвалося.
— Вона рилася в моїй білизні?
— Я навела там лад, дитинко, — визирнула з кухні свекруха. — У нормальної жінки панчохи не лежать поруч із футболками. І до речі, той чорний комплект… надто зухвалий. Не гоже заміжній жінці таке носити.
Анна подивилася на Максима. Вона чекала, що він зараз скаже: «Мамо, це вже занадто». Але він просто жував язик і промовив:
— Мама права, Ань. Будь скромнішою. І сядь уже до столу, не псуй свято.
Анна не сіла. Вона пішла в спальню, витягла валізу і почала кидати туди речі. Максим забіг слідом.
— Ти що, сцену влаштовуєш? Через дрібниці?
— Це не дрібниці, Максе. Це моє життя, в якому не залишилося місця для мене. Ти не одружився зі мною, ти просто шукав ще одну прислугу, яку схвалить твоя матір.
— Ти невдячна! Мама тебе вчила, допомагала! — кричав він у спину.
— Вона не допомагала, вона руйнувала. А ти тримав їй ліхтарик.
З кухні почувся голос Марії Іванівни:
— Відпусти її, Максимчику! Нехай біжить. Я ж казала, що вона тобі не пара. Занадто багато про себе думає. Нічого, я тобі знайду хорошу дівчину, з нашого села, слухняну…
Минуло пів року. Анна сиділа в невеликій, але затишній кав’ярні. На ній була та сама «зухвала» сукня, а в кишені — ключі від квартири, де ніхто не перевіряє пил на плінтусах і не перекладає її білизну.
Вона випадково побачила Максима в торговому центрі. Він ішов за Марією Іванівною, тримаючи в руках важкі пакети. Мати щось енергійно йому вичитувала, а він лише покірно кивав, дивлячись у підлогу. Його плечі опустилися, а обличчя стало сірим і втомленим.
Він помітив Анну. На мить у його очах промайнуло щось схоже на жаль, а може, навіть благання про порятунок. Але Марія Іванівна смикнула його за рукав:
— Максе, не відволікався! Ми ще м’ясо на котлети не купили.
Анна відвернулася і зробила ковток кави. Вона нарешті була вільна. А борщ… борщ вона тепер варила тільки тоді, коли сама цього хотіла. І він був неймовірно смачним.
