Богдан сидів у своїй маленькій квартирі на околиці Львова, тримаючи телефон біля вуха. Голос бабусі Олени, хрипкий від утоми й років, долинав крізь динамік, ніби з іншого світу.
— Ой, Богданчику, може ти б приїхав і забрав дітей Ірини до себе? А то вона тільки обіцяє, що приїде. Швидше приїжджай, втомилась я, напевне тільки один Бог знає, як я втомилася…
Він потер долонею чоло. За вікном уже сутеніло, листопадовий дощ стукав по бляшаному підвіконню, ніби нагадував: час не чекає. Богдан знав, що бабуся не скаржиться просто так. Їй вісімдесят два, ноги ледве тримають, а на руках — двоє онуків сестри, яких Ірина, їхня мати, залишила «на тиждень» ще в серпні.
— Бабусю, — сказав він тихо, — я ж у Львові. До вас триста кілометрів. Робота, машина на СТО…
— Робота, машина… — перебила Олена. — А діти? Малому Артему сім, він уже питає: «Коли мама?» А Соломійка… ой, ця дівчинка — суцільна біда на колесах. Сьогодні мало не впала з драбини, хотіла кота з даху зняти. Я за нею не встигаю, Богдане. Серце моє не те…
Він зітхнув. Згадав, як у дитинстві бабуся водила його за руку до церкви, як пекла пиріжки з вишнями, як співала колискові голосом, що гудів, мов дзвін. Тепер той дзвін тремтів.
— Добре, — сказав він. — Завтра вранці виїжджаю. Тільки… що я з ними робитиму? Я ж не нянька.
— Привезеш до себе — і розберешся. Ти ж у них дядько. А Ірина… хай Бог їй судить. Обіцяла приїхати з Польщі, а сама десь там з новим «другом».
Богдан поклав слухавку й довго дивився у стелю. Квартира була тиха — лише холодильник гудів, як старий трактор. Він не мав дітей, не мав дружини, лише роботу в майстерні, де лагодив чужі «шкодки» й «опелі». Але щось у голосі бабусі змусило його встати, витягти з шафи стару дорожню сумку й почати складати речі.
Наступного дня, о шостій ранку, він уже їхав трасою Львів — Рівне. Машина — старий «Фольксваген Гольф» 1998 року — кашляла на кожному повороті, але трималася. Дощ змінився снігом, склоочисники скрипіли, ніби скаржилися на долю. Богдан увімкнув радіо:світло з проясненням, температура від мінус двох до плюс одного…
— Дякую, що повідомили, — пробурмотів він і вимкнув.
Дорогою згадував Ірину. Сестра була на п’ять років молодша, завжди з характером. Вийшла заміж за Василя, привела у світ Артема, потім Соломію. Василь пішов — і не повернувся. Ірина спочатку трималася, потім зламалася.
Почала їздити «на заробітки», залишала дітей у бабусі. Спочатку на місяць, потім на два. Тепер — уже четвертий.
Богдан зупинився на заправці біля Дубна, купив кави в пластиковому стаканчику. Поки пив, подзвонив бабусі.
— Уже їду. Годин за три буду.
— Добре, синку. Я тут пиріжки напекла. З капустою. Твої улюблені.
— Я ж не за пиріжками їду, — усміхнувся він.
— А за ким же? — пожартувала Олена, але голос знову тремтів.
Дорога далі була важка. Сніг падав густим, як пух. На повороті біля Здолбунова його занесло — машина ковзнула, вдарилася об відбійник. Богдан вискочив, оглянув: бампер тріснув, фара розбилася.
— От на тобі, — вилаявся він.
Довелося їхати далі на одній фарі. Але коли wreszcie повернув на ґрунтовку до села Бабине, де жила бабуся, вже темніло.
Хата стояла край лісу — стара, з похиленим дахом, але з теплим світлом у вікнах.
На порозі стояла Соломія — у величезному светрі, з розпатланим волоссям і котом на руках.
— Дядьку Богдане! — закричала вона так, що кіт вирвався й утік у хату. — Ти приїхав! У тебе машина розбита! Ти що, в аварію попав?
— Та ні, просто поцілував відбійник, — відповів він, обіймаючи дівчинку. Вона пахла молоком і дровами.
З хати вийшов Артем — худорлявий, з серйозними очима.
— Привіт, — сказав тихо. — Бабуся сказала, що ти нас забереш.
— Привіт, племіннику. Так, заберу. На кілька днів. Поки мама не приїде.
Артем кивнув, але очі були сумні.
Бабуся Олена вийшла останньою. В хустці, з паличкою, але з усмішкою.
— Ну ось, приїхав мій рятівник, — сказала й перехрестила його. — Заходь, погрійся. Діти, допоможіть дядькові з речами.
В хаті пахло пирогами, дровами й старим деревом. На столі — тарілка з пиріжками, чайник парує.
— Сідай, Богданчику, — бабуся поставила перед ним чай. — Розкажи, як живеш.
Він сів. Діти влаштувалися поруч — Соломія на колінах, Артем на ослоні.
— Та ніяк, — зітхнув він. — Робота, дім, робота. А ви як?
— Ой, що тобі казати, — бабуся махнула рукою. — Артем допомагає — дрова носить, Соломійка… ця бешкетниця. Вчора мало не спалила хату — хотіла «чай» на плиті зварити. З сірниками.
— Я не спалила! — обурилася Соломія. — Я тільки трошки підпалила рушник!
— «Трошки», — передражнила бабуся. — Добре, що я вчасно зайшла.
Богдан усміхнувся. Давно не чув такого живого шуму.
,— А школа? — запитав він.
— Ходимо, — відповів Артем. — Я в третьому класі. Соломія в першому. Але вчителька скаржиться — вона на уроках малює котів замість букв.
— Коти важливіші! — заявила Соломія.
Вечір минув швидко. Діти показували свої малюнки, кота Мурчика, старі фото. Богдан слухав, як бабуся розповідає, як Ірина дзвонила два тижні тому:
— Казала, що «скоро», що «робота», що «гроші потрібні». А я їй: «Ірино, діти плачуть». А вона: «Мамо, я не можу, там добре платять».
На ніч бабуся поклала дітей спати в своїй кімнаті, а Богдана — на старому дивані в залі.
— Спи, синку. Завтра поїдете. Я вам бутербродів на дорогу зроблю.
Вночі Богдан не спав. Лежав і дивився в темряву. Думав про Ірину. Про те, що скаже дітям. Про те, чи зможе він, самотній чоловік із розбитою машиною, дати їм хоч трохи тепла.
Ранком, коли прокинувся, діти вже були одягнені. Соломія тримала в руках плюшевого зайця, Артем — рюкзак із зошитами.
— Ми готові, — сказав Артем.
Бабуся стояла на порозі. В очах — сльози, але усмішка.
— Бережи їх, Богданчику. І себе бережи.
Він обійняв її.
— Я приїду ще. Обіцяю.
Машина завелася з третього разу. Діти сіли назад — Соломія притиснулася до вікна, Артем мовчав.
Коли від’їжджали, бабуся махала хусткою. Довго-довго.
Дорога назад була тиха. Сніг перестав, сонце виглядало з-за хмар.
— Дядьку, — раптом сказала Соломія, — а ми до тебе назавжди?
— Ні, — відповів він. — Поки мама не приїде.
— А коли вона приїде?
— Скоро.
— Вона завжди каже «скоро», — втрутився Артем. — Але не приїжджає.
Богдан мовчав.
У Львові приїхали надвечір. Квартира здавалася ще меншою, ніж була. Двоє дітей, двоє рюкзаків, кіт Мурчик, якого Соломія вмовила взяти «бо він сумував».
— Оце моя хата, — сказав Богдан. — Тут одна кімната, кухня, ванна. Спати будете на розкладному дивані. Я — на підлозі.
— На підлозі?! — здивувалася Соломія. — Як собака?
Перший вечір був хаосом. Соломія розлила чай на килим, Артем намагався «допомогти» з телевізором і вимкнув світло в усій квартирі. Мурчик заліз під ліжко й не виходив.
— Я не витримаю, — сказав Богдан, коли нарешті вклав їх спати.
Але вночі, коли прокинувся від того, що Соломія плакала уві сні, підійшов, притулив її до себе. Вона вхопилася за його руку, як за рятівне коло.
Наступні дні були… іншими.
Вранці Богдан відвозив дітей до школи (школа була за три квартали, але він купив їм нові чоботи, бо старі промокали). Потім — на роботу. В обід дзвонив:
— Артеме, ти поїв? Соломійко, ти не бешкетувала?
— Я малювала кота на дошці! — радісно кричала вона.
— Вчителька сказала, що я молодець, — додавав Артем.
Ввечері — уроки, вечеря, мультфільми. Богдан навчився готувати млинці (Solomiya любила з сиром), Артем — різати хліб без крихт.
Одного вечора, коли сиділи за столом, Артем раптом сказав:
— Дядьку, а ти знаєш, що мама дзвонила бабусі?
— Ні. Коли?
— Вчора. Сказала, що приїде на Різдво.
Богдан кивнув.
— Добре.
Але в грудні Ірина не приїхала.
Прислала гроші — багато. І повідомлення: «Вибачте, не встигаю. Цілую».
Богдан сидів із телефоном у руках і не знав, що відповісти.
— Вона не приїде, — сказала Соломія. Вона вже навчилася читати. Прочитала повідомлення сама.
— Приїде, — сказав Артем. — Просто пізніше.
Але очі були сумні.
Різдво вони святкували втрьох. Богдан купив ялинку — маленьку, штучну, але прикрасили її разом. Соломія зробила зірку з фольги, Артем повісив на гілки цукерки.
Під ялинкою — подарунки. Для Соломії — лялька. Для Артема — конструктор. Для Богдана — малюнок: він, діти й Мурчик на фоні хати бабусі.
— Це ми, — сказала Соломія. — Назавжди.
Він обійняв їх.
— Назавжди, — повторив.
У січні Ірина подзвонила сама.
— Богдане, привіт. Як діти?
— Добре. В школі. Вдома.
— Я… я не приїду. Поки що. Тут добре. Я знайшла роботу. Постійну.
— А діти?
— Ти ж із ними. Ти ж дядько.
Він мовчав.
— Ірино, — сказав нарешті. — Вони чекають.
— Я знаю. Але я не можу. Поки що.
Вона поклала слухавку.
Того вечора Богдан сів із дітьми на диван.
— Слухайте, — сказав. — Мама… вона поки що не приїде. Але ви залишитеся зі мною. Добре?
Соломія кивнула. Артем теж.
— А бабуся? — запитала Соломія.
— Ми до неї поїдемо. На вихідні. І на літо.
Весна прийшла рано. Сніг розтанув, у дворі зацвіли кульбаби. Богдан полагодив машину, пофарбував її в синій колір — «як небо», сказала Соломія.
Вони їздили до бабусі щомісяця. Привозили продукти, ліки, нові светри. Бабуся слабшала, але раділа.
— Ти молодець, Богданчику, — казала. — Я знала, що ти не підведеш.
Одного разу, в травні, коли сиділи на лавці біля хати, Соломія раптом сказала:
— Дядьку, а ти будеш нашим татом?
Він завмер.
— Я… я ваш дядько.
— Але ти ж із нами. Готуєш. Водіш до школи. Читаєш на ніч.
Артем мовчав, але дивився прямо.
Богдан зітхнув.
— Якщо хочете… я буду.
— Ура! — закричала Соломія й кинулася йому на шию.
Артем усміхнувся — вперше за довгий час.
Літо вони провели в селі. Бабуся вчила Соломію пекти хліб, Артема — різьбити по дереву. Богдан лагодив хату — нову покрівлю, вікна, двері.
Одного вечора, коли сонце сідало за лісом, бабуся покликала його на город.
— Богданчику, — сказала тихо. — Я скоро піду. До діда. До ваших батьків.
— Не кажи так, — він узяв її за руку.
— Кажу. Але я спокійна. Бо знаю — діти в добрих руках. Ти їх не віддаси.
— Ніколи.
Її не стало у серпні. Тихо. Уві сні.
Поховали біля церкви. Ірина не приїхала — надіслала вінок і повідомлення: «Вибачте, не встигаю».
Богдан із дітьми стояв біля могили. Соломія плакала, Артем тримав її за руку.
— Бабуся в раю, — сказала Соломія. — З котами.
— І з пирогами, — додав Артем.
Вони поїхали до Львова. Хата бабусі залишилася — із речами, запахом, спогадами. Богдан обіцяв приїжджати, доглядати.
Вдома, у Львові, життя пішло своїм ходом. Школа, уроки, футбол у дворі, мультфільми. Богдан оформив опікунство. Змінив роботу — перейшов у більшу майстерню, з вищою зарплатою. Купив дітям нові велосипеди.
Одного вечора, коли Соломія вже спала, Артем підійшов до нього.
— Дядьку… тату, — сказав тихо. — А мама колись приїде?
Богдан подивився на нього.
— Не знаю, синку. Але навіть якщо приїде — ви залишитеся зі мною. Добре?
Артем кивнув.
— Добре.
Вони обійнялися.
За вікном шелестів дощ. Але в хаті було тепло.
Богдан знав: попереду ще багато. Школа, підлітковий вік, перше кохання, перші сльози. Але він був готовий.
Того вечора, коли вкладав дітей спати, Соломія прошепотіла:
— Тату, а розкажи казку.
Він усміхнувся.
— Жили-були двоє дітей. І їхній дядько став татом. І жили вони щасливо. Кінець.
— Ні! — засміялася вона. — Це не кінець!
— Ні, — погодився він. — Це тільки початок.
Віра Лісова
