Це була не просто вулиця в дачному кооперативі «Золота ранетка» — це був полігон. Чотири ділянки, розділені символічними сітками-рабицями, нагадували чотири королівства, де щоліта розгорталася масштабна битва за звання «Господині року».
Героїні нашого епосу: Машка (колишня завуч, фанатка порядку), Вєрка (жінка-вихр, що вірила в «хімію» і швидкий результат), Надька (тиха прихильниця всього органічного) та Любця (модниця, яка вважала, що дача — це про ландшафтний дизайн, але азарт брав своє).
Сезон почався традиційно — з «випадкових» зустрічей біля парканів.
Машка вийшла на ґанок, тримаючи в руках ящик із розсадою помідорів, яка вже була заввишки з доброго собаку. Вона демонстративно виставила її на сонце.
— Ой, дівчата, доброго ранку! — прокричала вона так, щоб чули в кінці вулиці. — Дивіться, мої «Бичачі серця» вже цвісти зібралися. Чим я їх тільки не годувала — і дріжджами, і молитвами!
Вєрка, яка в цей час вивантажувала з багажника мішки з добривами, лише пирхнула:
— Маш, ти їх головне не перегодуй, а то в тебе листя буде як у дуба, а помідорів — як у кота сліз. Я ось взяла нідерландський стимулятор. Один пшик — і кабачок за ніч виростає такий, що можна замість гантелі використовувати.
Надька, яка в цей час на колінах шепотіла щось своїм грядкам, підняла голову:
— Хімія — то гріх, Вєро. Я ось кропиву заварила, настояла тиждень… Смердить, звісно, на три кооперативи, зате все натуральне! Мої огірочки будуть як намальовані.
Любка, що вийшла в солом’яному капелюсі з величезними крисами, оглянула сусідський «городній вернісаж» крізь сонцезахисні окуляри.
— Ой, ну ви як маленькі. Помідори, огірки… Я цього року замовила насіння фіолетової моркви та чорних томатів з Італії. Це ж естетика! А ваш «червоний стандарт» — це минуле століття.
Червень видався спекотним. Битва перейшла у фазу поливу та прополювання. Кожна намагалася показати, що її город — це райський сад, а у сусідок — так собі, «бур’ян під парканом».
— Любко! — крикнула Машка через сітку. — А що це в тебе за квіточка така в’яленька? Це та твоя «італійська еліта»? Бліда вона якась, наче в неї анемія.
Любка, поправляючи манікюр після п’яти хвилин тримання сапки, відпарувала:
— Це не анемія, Маріє Іванівно, це благородна пастельна гама! А от ваші огірки щось занадто колючі. Ними ж поголитися можна.
Вєрка в цей час вже хвалилася першою редискою. Вона виклала її на столик біля дороги, щоб кожен перехожий бачив. Редиска була розміром з кулак.
— Дивіться, баби! — горлала Вєрка. — Оце я розумію — врожай. Надько, йди подивись, у тебе там твої «натуральні» пуп’янки ще не засохли від твоєї смердючої кропиви?
Надька спокійно витерла руки об фартух.
— У мене, Вєрочка, редиска солодка, як мед. А твою вкусиш — і таблиця Мендєлєєва на зубах заскрипить. Ти ж її нітратами так накачала, що вона вночі в сараї, мабуть, світиться.
Серпень — час ікс. Час, коли підвіконня забиваються банками, а розмови зводяться до рецептів маринадів. Але головне — це показ «трофеїв».
Машка вирішила нанести нищівний удар. Вона влаштувала «день відкритих дверей». Запросила сусідок «просто на чай», але стіл поставила прямо посеред городу.
— Ой, дівчата, приходьте, пригощу пирогом. Заодно глянете, що в людей росте, — з солодким медом у голосі припрошувала вона.
Коли гості зібралися, Машка почала екскурсію.
— Ось тут у мене помідор «Гігант». Вага — кіло двісті! Я його підв’язувала колготками, бо мотузки рвалися. А дивіться на перець — як світлофор, червоний, жовтий, зелений!
.— Ну, помідор великий, не сперечаюся. Але шкірка ж груба, небось? Як підошва. А я ось вчора кавуна свого розрізала. Свій! На Київщині! Цукор — аж губи злипаються.
— Кавун? — подала голос Любка, попиваючи чай з відстовбурченим мізинцем. — Вєро, ти його розрізала, чи він сам вибухнув від тих твоїх порошків? Я от зібрала свою чорну моркву. Вона в салаті виглядає як витвір мистецтва. Французький ресторан, не інакше.
Надька мовчала, поки всі не дійшли до її межі. Її ділянка виглядала як контрольований хаос. Все замульчовано сіном, ніде жодної голого клаптика землі.
— Ви хваліться, дівчата, хваліться. А я сьогодні два відра малини зібрала. Чистої, без жодного черв’ячка. І яблука «Білий налив» у мене такі, що сонце крізь них видно. Без жодного обприскування.
— Та ладно тобі, Надько! — перебила Машка. — Без обприскування в нашому районі тільки пирій росте. Признавайся, вночі потайки дустом посипала?
Фінал сезону настав несподівано. Почалися затяжні дощі, і дачниці почали масово згортати «штаби».
Останньої суботи вересня вони знову зустрілися біля хвіртки. Кожна тримала в руках по «презенту» для іншої — це був такий ритуал примирення після піврічної війни.
Машка винесла банку своїх знаменитих солоних огірків.
— Тримайте, дівчата. Може, вони й колючі, як Любка казала, зате під горючиньке взимку — краще за ікру.
Вєрка притягла величезний гарбуз.
— Оце вам на кашу. Справжній, без хімії… ну, майже без хімії. Зате вітамінів там — на три армії вистачить.
Надька винесла кошик сушених яблук і трав’яний збір.
— Це щоб не хворіли. А то за літо так навоювалися, що імунітет, мабуть, на нулі.
Любка винесла… пляшку дорогого вина і коробку цукерок.
— Знаєте що, мої дорогі агрономки? Моя фіолетова морква виявилася на смак як дерево. Красива, але їсти неможливо. Тож давайте краще вип’ємо за те, що ми взагалі все це виростили і не повбивали одна одну.
Вони сіли на старій лавці під яблунею. Сонце вже не пекло, а лагідно гріло.
— Знаєш, Маш, — задумливо сказала Вєрка, відкушуючи пиріг, — а твої помідори дійсно були нічого. Великі, зараза.
— Та й твій кавун, Вєро, я бачила через паркан… Червоний такий був, — посміхнулася Машка.
— А я наступного року, — заявила Любка, — посаджу звичайну картоплю. Але обов’язково в шаховому порядку і з чорнобривцями по краях. Щоб красиво було!
Всі засміялися. Попереду була довга зима, перегляд каталогів насіння і тихе планування нової стратегії. Бо кожна з них вже знала: наступного року її врожай точно буде «най-най-найкращим» у всьому кооперативі.
А поки що — тиша, запах сухого листя і чотири подруги, які, попри всі змагання, були найріднішими людьми на цих шести сотках.
Автор: Наталія
