У маленькому селі, де золоті поля пшениці межують з густими лісами, а річка ласкаво шепоче свої таємниці, жив хлопець на ім’я Дмитро. Йому було двадцять два роки, стрункий, з чорним волоссям, що кучерявилося під шапкою, і очима, що блищали, як осіннє сонце на воді.
Дмитро працював на фермі свого батька, доглядав за худобою, орав землю і мріяв про щось більше, ніж щоденна рутина. А найбільше він мріяв про Настю – доньку сусіднього фермера, красуню з русявим волоссям, що запліталося в довгу косу, і посмішкою, яка могла розтопити кригу на річці взимку.
Того осіннього дня, коли повітря пахло стиглими яблуками і димом від печей, Дмитро йшов повз хату старої сусідки Марії. Вона сиділа на лавці біля воріт, чистячи гарбузи – великі, помаранчеві, як сонце на заході.
Марія була відомою в селі своєю балакучістю і пророцтвами, які часто збувалися. Побачивши Дмитра, вона підвелася, витерла руки об фартух і покликала його.
– Ой, Дмитре, дивися, а то гарбузів цього року вродило! – вигукнула вона, махаючи рукою на купу гарбузів біля хати. – Щоб тобі Настя та й одного й не дала! Я ж тебе застерігаю, хлопче. Вона горда, як та пташка в небі, а ти ж простий, як хліб насущний. Не ходи до неї з порожніми руками, бо отримаєш гарбуза – і не одного!
Дмитро зупинився, посміхнувся, але в очах блиснула тінь сумніву. Він знав, що Марія любить лякати, але її слова завжди мали зерно правди.
– Тітко Маріє, та що ви таке кажете? – відповів він, намагаючись звучати впевнено. – Настя не така. Ми ж з нею з дитинства знайомі. Пам’ятаєте, як ми разом на річці рибу ловили? Вона мені тоді посміхнулася так, що я мало не впав у воду!
Марія засміялася, але очі її були серйозні.
– Ой, дитино, дитинство – то одне, а кохання – то інше. Її батько, старий Петро, хоче для неї когось багатшого. А ти ж, Дмитре, з порожніми кишенями. Дивись, он у сусідньому селі є той Іван, син мельника. Він уже сватається, чула я. Гарбузи – то знак, хлопче. Цього року їх стільки, ніби небо їх сіє. Бережися!
Дмитро похитав головою, але слова сусідки засіли в душі, як терен у шкірі. Він пішов далі, до своєї хати, де мати варила борщ, а батько лагодив плуг. Увечері, сидячи за столом, він не міг їсти – думки про Настю не давали спокою.
– Тату, а що, як я піду до Насті свататися? – спитав він раптом, дивлячись у тарілку.
Батько, сивий і міцний, як дуб, підвів брови.
– Свататися? А ти готовий, синку? Настя – дівчина гарна, але її батько – то вовк у овечій шкурі. Він хоче зятя з грішми. А в нас що? Земля та праця.
Мати втрутилася, кладучи руку на плече сина.
– Не слухай, Дмитре. Кохання – то не гроші. Іди, якщо серце велить. Але візьми з собою щось – може, той мед, що ми зібрали. Або квіти з саду.
Дмитро кивнув, але вночі не спав. На ранок він вирішив: піде до Насті. Одягнув чисту сорочку, взяв кошик з яблуками і медом, і рушив до її хати. Дорогою зустрів друга, Василя, який пас корів на лузі.
– Куди це ти, Дмитре? – гукнув Василь, посміхаючись. – Чи не до Насті часом? Бачив я, як ти на неї дивишся на святі.
Дмитро почервонів.
– А що, як і до неї? Хочу поговорити. Може, запросити на прогулянку.
Василь засміявся.
– Ой, друже, бережися! Чув я від Марії про гарбузи. Вона каже, що Настя тобі відмовить. А той Іван уже там крутиться, як муха над медом.
– Та годі тобі! – відмахнувся Дмитро. – Я не боюся. Побачимо, що скаже Настя.
Коли він дійшов до хати Насті, серце калатало, як дзвін у церкві. Настя саме поливала квіти в саду. Побачивши його, вона посміхнулася.
– Добрий день, Дмитре! Що тебе принесло? – спитала вона, витираючи руки об сукню.
– Добрий, Настю, – відповів він, простягаючи кошик. – Ось, приніс тобі яблук і меду. З нашого саду. Подумав, може, посмакуєш.
Настя взяла кошик, понюхала мед.
– Дякую! Якраз до чаю. Заходь, посидимо.
Вони сіли на лавці під яблунею. Дмитро ніяковів, але зібрався з духом.
– Настю, я давно хотів сказати… Ти мені подобаєшся. З дитинства. Може, погуляємо разом? На ярмарок поїдемо, чи на річку.
Настя засміялася тихо.
– Ой, Дмитре, ти такий смішний. Я ж знаю, що ти добрий хлопець. Але батько… Він каже, що мені треба когось з міста, з освітою. А ти ж фермер, як і ми.
Дмитро відчув, як серце стиснулося.
– А ти що кажеш? Не батько ж за тебе виходить заміж.
Вона зітхнула.
– Я не знаю. Мені з тобою весело, але життя – то не гра. Треба думати про майбутнє.
В цей момент з хати вийшов батько Насті, Петро – високий, суворий чоловік з вусами.
– Що це тут? – гримнув він. – Дмитре, ти чого прийшов? Чи не свататися часом?
Дмитро встав, вклонився.
– Добрий день, дядьку Петре. Я просто… приніс подарунки.
Петро похитав головою.
– Подарунки? А гарбузів не хочеш? У нас їх повно. Іди, хлопче, не мороч голову моїй доньці. У неї є кращі варіанти.
Настя мовчала, дивлячись у землю. Дмитро пішов, відчуваючи, як слова Марії збуваються. Але він не здався. Наступного дня він пішов до лісу, збирати гриби, щоб розвіяти думки. Там зустрів старого діда, який сидів біля вогнища.
– Добрий день, діду, – привітався Дмитро.
– Добрий, хлопче, – відповів дід, зморшкуватий, як старе яблуко. – Бачу, ти сумний. Розкажи, що турбує.
Дмитро сів, розповів про Настю, про гарбузи, про відмову.
Дід засміявся.
– Гарбузи? То стара прикмета. .
Він повернувся до села, пішов до Насті.
– Настю, подивися! – гукнув він, показуючи квіти та баночку меду.
Вона вийшла, здивована.
– Що це?
– Квіти та мед. Для тебе. Він означає, що я готовий на все.
Батько вийшов.
– Що за нісенітниця?
Але Настя посміхнулася.
– Тату, він мене кохає. Я теж його.
Але по дорозі додому Дмитро зустрів Івана, того самого сина мельника. Іван був високий, одягнений у новий костюм, з золотим ланцюжком на шиї.
– О, Дмитре, що це в тебе? – спитав Іван, посміхаючись єхидно. – Гарбуз?
Дмитро стиснув губи.
– Не бреши, Іване. Вона мені посміхається.
Іван засміявся.
– Посміхається? То ввічливість. А я їй кільце приніс, з міста. Золото справжнє, не твоя цяця.
Дмитро розсердився.
– Побачимо, хто переможе.
Він побіг до Насті. Вона була в саду, збирала яблука.
– Настю! – гукнув він. – Я приніс тобі дещо особливе.
Вона повернулася, очі засяяли.
– Іване? Знову ти?.
– Подивіться, – він простяг коробочку. – Це золоте кільце Воно для тебе.
Настя торкнулася його.
– Яке гарне Але… що це означає?- вийшовши спитав Петро.
– Це означає, що я кохаю Настю. І готовий одружитися з нею.
– Добре, я не проти.
Але Настя втрутилася.
– Тату, зачекай. Дмитро – добрий. А Іван… він мені не до душі. Він хвалиться грошима, а серця немає.
Петро здивувався.
– Доню, ти що? Іван – багатий, мельник.
– А Дмитро – справжній, – сказала Настя. – Я з ним піду.
Марія, яка підслуховувала з-за паркану, вигукнула.
– Я ж казала! Гарбузи – на добро!
Настя з Дмитром одружилися, посадили насіння, і сад зацвів чудесами. Село процвітало, а Дмитро з Настею жили в коханні.
– Ой, Дмитре, а пам’ятаєш, як ми в дитинстві грали в хованки? – спитала Настя.
– Пам’ятаю, ти завжди ховалася в коморі, – відповів він.
Так по вечорам згадували дитинство та свої юнацькі роки.
Віра Лісова
