— Ну не виженеш же родичів, люба, — усміхнувся Петро. — Хоч трішки мене підтримай. Мені ж одному гостей розважати доводиться. Ну вийди хоч на хвилин п’ятнадцять, та швиденько щось на стіл постав, — звернувся він до дружини.
— Ой, ніколи мені, — відповіла Катерина, не відриваючись від праски. — В Артема завтра контрольна з математики, треба з ним повторити. А у донечки — ранкове свято у садочку. Треба їй платтячко допрасувати, вірш ще раз повторити. Я ж увесь вечір костюм їй підшивала. А ти мені ще якісь доручення даєш! Я й із цим не встигаю. То вже розважай гостей сам, — зітхнула вона.
— Завтра контрольна з математики, — машинально повторив Петро, розгортаючи підручник. Переглянув зошити сина, прикинув у голові, скільки ще справ на нього навалилося, і вирішив, що таки краще самому зайнятися гостями.
Відкрив холодильник — і завмер. Кілька банок із залишками вчорашнього борщу, шматок ковбаси, яйця та трохи сиру. «Як же Каті вдається з усього цього накривати цілий стіл? — подумав він із подивом. — У неї, наче скатертина-самобранка: нічого немає, а вже через хвилину — ціле застілля».
етро пишався своєю дружиною. Катя завжди була гостинною, усміхненою, турботливою. Але останнім часом він її просто не впізнавав. Щось у ній змінилося: стала відстороненою, неохоче зустрічала гостей, частіше занурювалася у свої справи. А гості — звикли. Вони майже щодня заглядали до них: то брат із дружиною й дітьми, то дядько «на чай», то тітка з родиною прибіжить — і сидять, доки всі вазочки не спорожніють. А буває, ще й друзі навідаються — «хокей подивитися». І кожному треба усміхнутися, щось подати, щось підігріти.
Катерина ж вирішила: досить. Спершу вона обурювалася, не допомагало. Тож тепер вирішила діяти інакше. Тихцем виглядала з кімнати, спостерігаючи, як чоловік метушиться біля холодильника, і ледь помітно всміхалася. «От хай тепер сам стрибає перед своїми гостями, — подумала вона з полегшенням. — Я більше не збираюся бути для них служницею. Завтра важкий день у дітей, все потрібно підготувати і щоб вони вчасно лягли спати».
Катерина й Петро одружилися шістнадцять років тому. Вже тоді вона знала: у чоловіка є одна дивна риса — він надто доброзичливий, відкритий і гостинний. Катя ж, навпаки, не була великою любителькою компаній. Вона щиро дивувалася, звідки у Петра стільки бажання постійно спілкуватися з людьми. Їй хотілося тиші — посидіти біля телевізора, почитати книжку або просто полежати на дивані, відпочити після роботи. А Петро міг розмовляти годинами, сміятися, жартувати — він був душею будь-якого товариства.
Але досить швидко Катерина зрозуміла: усю цю «душевну компанію» годувати доведеться саме їй. Тож вона бігала між кухнею й вітальнею, намагаючись усім догодити — швидко накрити на стіл, подати гаряче, придумати, чим розважити гостей. Ці візити забирали у неї і сили, і час, і гроші.
Вона не раз натякала і Петру, і його родичам: може, краще збиратися десь у кафе? Але Петро лише обурювався:
— Люба, ну що ти! Вдома ж краще. Ми ж свої, можемо сидіти, скільки хочемо.
— Тоді допомагай мені, — відповідала Катерина. — Ти ж бачиш, я не встигаю.
— Та ну що ти, — усміхався Петро. — У тебе все так смачно виходить, має гарний вигляд! Якщо я втручуся, тільки все зіпсую. Ти ж сама потім незадоволена будеш.
— Добре, — зітхала Катя, — тоді хай твої гості приходять не з порожніми руками.
— Вони ж і приносять, то фрукти, то напої, то щось до чаю? — зауважив Петро. — Ми ж самі, коли ходимо — теж несемо щось.
— Ми з тобою нікуди не ходимо, — відрізала Катерина. — Нас ніхто не кличе. Твої гості тільки до нас і дорогу знають!
— Любонько, ну не сердься, — лагідно відповідав Петро. — Просто ти чудова господиня, у тебе руки золоті. Мої друзі всі таку ж дружину собі хочуть, кажуть, у нас найгостинніша сім’я!
Катерина розуміла, що її чоловік вміє переконувати, але усвідомила це не відразу. Бо справді: навіщо платити в кафе, коли можна прийти до них, де завжди накритий стіл і тепла атмосфера?
Перші роки шлюбу, коли дітей ще не було, вона ставилася до всього простіше. Але з появою малечі терпіння тануло. Гості не розуміли, що пізно, що дітей треба вкладати спати, а вранці всім на роботу. Катерина йшла до дитячої кімнати, співала колискові, а з вітальні чувся сміх, дзвін келихів і фрази родичів:
— Ой, Катю, ну ти надто правильна мама! Дітям треба більше свободи!
— Та нічого, — додавав брат Петра. — От наші теж сидять із нами!
Катя бачила, як ті діти ледь не засинали за столом, але сперечатися було марно.
І все ж навіть її терпінню прийшов край. Вона зрозуміла: треба якось «розігнати» родичів і друзів по їхніх домівках. Бо вони самі до себе не кличуть, зате до них — завжди з радістю. Один каже, що він живе сам і вдома безлад. Інші — що живуть із батьками й гостей привести не можуть. А треті вже десять років роблять «вічний ремонт». І у кожного є відмовка, аби не запросити на гостину.
Катерина довго думала, як тактовно натякнути, щоб приходили рідше. І придумала: просто перестати готувати й обслуговувати всіх, хто вважає їхній дім безплатним кафе. Коли Петро повідомив, що сьогодні завітає його брат із сім’єю, Катя навіть не рушила у магазин. Цього разу на стіл Петро зміг виставити лише яєчню. Гості посиділи сорок хвилин, побурчали — й пішли додому. Петро образився:
— Ти мене осоромила перед братом!
Але вже за кілька днів прийшла тітка з чоловіком. І цього разу Петро вирішив не здаватися: сам приготував «торт» із вафельних коржів, згущеного молока та масла. Гості чемно подякували, але сказали, що солодкого не їдять, і за двадцять хвилин попрощалися. Коли Катя побачила цей торт, то вирішила, що й сама до солодкого більше не доторкнеться.
Ще через три дні прийшли друзі чоловіка — подивитися хокей. Катерина тихо пішла до дитячої кімнати: допомагала дітям з уроками, готувала костюм на свято. Чим саме пригощав гостей Петро, вона навіть не цікавилася. Хоча міг би й піцу замовити, або суші.
О дев’ятій вечора Катерина вийшла з дитячої кімнати й спокійно, але рішуче попросила всю компанію чоловікових друзів пересунутися на кухню.
— У нас там теж є телевізор, — сказала вона, — тільки, будь ласка, не шуміть. А я піду спати, бо завтра вставати о сьомій, треба приготувати сніданок і дітей у школу зібрати.
Друзі невдоволено перезирнулися. Один із них, ковзнувши поглядом на Петра, кинув з усмішкою:
— Щось твоя Катя стала якась сумна. Раніше веселіша була.
Вони співчутливо похитували головами, жартували, а Петро не міг збагнути, чому його дружина така різка тільки тоді, коли приходять гості. Адже в інші дні вона була спокійна, лагідна, турботлива. А от щойно хтось переступав поріг — наче підміняли людину.
Катерина більше не сміялася з їхніх нескінченних історій, не підтримувала балачки, навпаки — починала сперечатися, різко висловлювала свою думку, часто позіхала й переводила розмову на іншу тему. Петру ставало ніяково. Він намагався згладити ситуацію, але піти проти дружини не міг.
Коли ж гості навідувалися у вихідні й діти були в бабусі, Катя сідала поруч за стіл, брала телефон — і наче випадала з розмови. Її байдуже ставленні помітили всі. І незабаром друзі не поспішали до них у гості. А ті, хто все ж приходив, надовго не затримувався. Катерина вирішила довести справу до кінця.
Наступного разу чоловікові друзі зібралися подивитися важливий футбольний матч. Катерина принесла прасувальну дошку й поставила її просто біля телевізора. Поки гра тривала, вона методично прасувала речі — сорочки, штани, сукні. Час від часу струшувала випрасуване простирадло так, що його краї злегка зачіпали екран, потім проходила прямо перед диваном, несучи одяг до шафи.
— Ой, знову він мимо воріт! — коментувала вона, удаючи, що справді цікавиться грою.
Її рухи, звук праски, шелест речей й «поради» з приводу гри добряче псували друзям настрій. Коли матч нарешті закінчився, усі сиділи похмурі.
— Знаєш, Петре, — сказав нарешті один із них, Олексій, — наступного разу дивитимемося у мене. Якщо хочеш, заходь.
Він спеціально сказав це голосно, аби Катя почула. Та вона лише виглянула з кухні:
— Олексію, ти ж казав, що у тебе вдома вічний безлад.
— А я клінінгову службу найняв, — буркнув він, ледь стримуючи роздратування.
— Чудово! — всміхнулася Катя. — Тоді я теж прийду. Мені так набридло сидіти вдома — хоч якесь різноманіття. Та й цікаво подивитися, як ті клінерки прибирають. Я теж давно мрію когось найняти, але все думаю, що зроблять неякісно.
— Любонько, — втрутився Петро, — але ж це чисто чоловіча компанія…
— Нічого, — спокійно відповіла Катерина. — Ви дивитиметеся футбол, а я просто подивлюся, як прибрали. Не заважатиму.
Вона удала, що нічого не розуміє, хоча чудово бачила, як у друзі чоловіка здивувалися. Їй навіть трохи смішно стало.
А вже за день прийшла його родичка — та сама, що з’являлася у них по три рази на тиждень і завжди приводила цілу ораву своєї сім’ї. Вона, як завжди, з порога почала бурчати:
— Щось ремонт у вас якийсь темний, меблі не модні, а пилюки скільки на полицях! І взагалі, Катю, ти себе запустила, треба більше за собою дивитися.
Цього разу Катерина навіть не звернула уваги. Вона лише посміхнулася й подумала: ну що ж, тепер буде по-іншому. Жінка гарно одягла дітей, поправила краватку Петру, сама нафарбувалася, вдягнула свою улюблену сукню, й вирішила зустріти «дорогу гостю» зовсім не так, як та звикла.
О шостій вечора вони всією сім’єю з’явилися до родички — без попередження, без дзвінка, тільки з фруктами й цукерками до чаю. Катерина впевнено подивилася, коли здивована господиня відчинила двері.
— Як же так, Петре? — невдоволено загомоніла вона. — Чому ти не попередив, що прийдеш з сім’єю? Треба ж було домовитися!
— Ой, Галочко, — солодко всміхнулася Катерина, — ми просто мимо проходили, і тут зголодніли. Діти ж з нами, їх годувати потрібно. От і подумали — не виженеш же ти родичів, правда? Ми ж свої!
Вона повторила ті самі слова, які ця жінка казала щоразу, коли без запрошення приходила до них. Родичка стиснула губи, але нічого не відповіла. Петро стояв поруч, розгублений, а Катерина вже ступила у вітальню.
— Ой, а штори у вас якісь… надто строкаті, — сказала вона з показним подивом. — Такі зазвичай у селах вішають.
— А шпалери! Невдалий малюнок, дешевенько виглядають, — продовжила Катерина, крокуючи з кімнати в кімнату й оцінюючи кожен куток.
Її голос був спокійний, навіть доброзичливий, але сарказм відчувався у кожному слові. Родичка почервоніла й, не знаючи, що відповісти, лише кидала обурений погляд на Петра. Він стояв у коридорі, мовчки спостерігаючи. І раптом усе зрозумів: оці її втомлені очі, холодна ввічливість до гостей, іронія — то не лінь і не вередування. То просто її спосіб захищати дім, себе й спокій дітей.
— Люба, — нарешті сказав він тихо, але впевнено, — через два будинки від нас відкрили гарну піцерію. Пішли туди всією сім’єю повечеряємо.
Він глянув на родичку, мов запрошуючи й її. Та, відчувши прихований натяк, поспішила відмовитися:
— Ні-ні, у мене справи. Йдіть без мене.
І навіть полегшено зітхнула, зачинивши за ними двері.
У піцерії діти весело їли піцу, сміялися, Катерина вперше за довгий час не думала про немитий посуд і розкидані серветки, а Петро, дивлячись на неї, відчув щось схоже на сором і вдячність одночасно. Того вечора він мовчки пообіцяв собі: ніхто більше не зробить з їхнього дому безплатний ресторан.
