– Ой Лесю, дограєшся ти зі своєю роллю начальниці, чоловік голодний може і втекти, – сказав свекор та відсунув тарілку з магазинними варениками.
Леся застигла з виделкою в руці, дивлячись на свекра Петра Івановича. Він сидів за кухонним столом у їхній маленькій квартирі в Києві, хитаючи головою з невдоволенням.
Його сиве волосся стирчало в різні боки, а очі блищали від тієї суміші гніву та турботи, яку Леся вже звикла бачити. Вареники, куплені в супермаркеті по дорозі з роботи, парили на тарілці, але Петро Іванович навіть не доторкнувся до них.
– Тату, ну що ви таке кажете? – відповіла Леся, намагаючись тримати голос спокійним.
Вона була втомлена після дванадцятигодинного дня в офісі, де керувала командою маркетологів у великій компанії.
Її костюм ще не встиг зняти, а волосся, зібране в тугий хвіст, починало розсипатися. – Андрій не голодний, він сам сказав, що вареники з сиром – його улюблені. А я сьогодні закривала угоду з клієнтом, не встигла готувати.
Андрій, її чоловік, сидів поруч, жуючи вареник і намагаючись не втручатися. Він був інженером у будівельній фірмі, спокійний і терплячий, але останнім часом Леся помічала, як він уникає сімейних розмов.
“Лесю, не сперечайся з татом,” – подумав він, але вголос сказав:
– Тату, все нормально. Вареники смачні, з сиром і сметаною. Не те що ваші домашні, але на швидку руку – саме те.
Петро Іванович фиркнув, відкинувшись на стільці. Його дружина, свекруха Марія Степанівна, мовчала, але її погляд говорив усе: “Я ж казала, що так буде”.
Вона сиділа навпроти, акуратно їси свій вареник, ніби намагаючись не помічати напруги.
– Смачні? – перепитав свекор, піднімаючи брову. – Це ж хімія, синку! З магазину, заморожені, з консервантами. У мої часи жінка в домі – то господиня.
Моя Марія щодня варила, пекла, прибирала. А ти, Лесю, начальниця велика, а вдома – пустка. Чоловік прийде з роботи, а вечеря з пакету. Ото дограєшся, втратить Андрій терпіння і знайде таку, що борщ варитиме.
Леся відчула, як щоки червоніють. Вона любила свою роботу – керувати проектами, вести переговори, відчувати себе важливою.
Але вдома все йшло шкереберть. Діти, шестирічний Максим і чотирирічна Аня, вже спали в своїй кімнаті, нагодовані тими ж варениками.
“Може, він правий?” – майнула думка, але Леся швидко відігнала її.
– Петре Івановичу, ми в XXI столітті живемо, – відповіла вона, намагаючись звучати впевнено. – Жінки працюють нарівні з чоловіками. Андрій теж не кухар, чому я маю все тягнути? Ми ж команда. А вареники – це тимчасово, завтра вихідний, я щось домашнє приготую.
Марія Степанівна нарешті втрутилася, її голос був м’яким, але з ноткою докору:
– Лесю, дитино, ми не проти твоєї роботи. Ти розумна, успішна. Але сім’я – то святе. Чоловік потребує тепла, а не холодних вареників з мікрохвильовки. Пам’ятаєш, як я Андрія годувала? Домашні пиріжки, супи. Він виріс здоровим.
Андрій зітхнув, кладучи виделку.
– Мамо, тату, давайте не будемо. Леся старається. Робота важка, клієнти, дедлайни. Я сам можу приготувати, якщо треба.
Але Петро Іванович не вгамовувався:
– Ото й біда, синку! Ти готуєш? Чоловік на кухні – то не діло. А пам’ятаєш сусідку Олену? Теж начальниця була, а чоловік пішов до молодшої, що пироги пекла. Не хочу, щоб і з тобою так.
Леся встала, відчуваючи, як сльози підступають. “Досить!” – подумала вона.
– Добре, Петре Івановичу. Якщо ви так вважаєте, то завтра я візьму вихідний і приготую справжню вечерю. Домашні вареники, борщ, все як годиться. Але й ви допоможіть – розкажіть рецепт ваших знаменитих вареників.
Свекор здивувався, але кивнув:
– Отак би одразу! Добре, Лесю, завтра навчимо тебе. А зараз – добраніч. Не тримай зла.
Вони пішли, а Леся з Андрієм залишилися на кухні. Він обійняв її.
– Не зважай, кохана. Тато старий, звик до свого.
– Але ж він правий, Андрію, – прошепотіла Леся. – Я дійсно занедбала дім. Може, справді втекти?
Андрій засміявся:
– Куди втекти? До мами на вареники? Ні, ми разом. Давай завтра влаштуємо сімейний день.
Наступного ранку квартира наповнилася ароматом борошна та картоплі. Петро Іванович і Марія Степанівна прийшли рано, з кошиком продуктів.
– Ось, Лесю, свіжа картопля з села, сир домашній, – сказала свекруха. – Почнемо з тіста. Борошно просій, додай воду, яйце, сіль. Міси міцно, як душу вкладаєш.
Леся, в фартуху, намагалася слідкувати. Діти бігали навколо, допомагаючи.
– Мамо, а я можу ліпити? – запитав Максим.
– Звичайно, синочку, – відповіла Леся. – Дідусь покаже.
Петро Іванович посміхнувся:
– Бачиш, Лесю, це не тільки їжа – це традиція. Мій батько вчив мене, я – Андрія. А ти, начальнице, забула про прості радощі.
Поки тісто відпочивало, вони сіли пити чай. Марія Степанівна розповідала історії:
– Коли ми з Петром одружилися, я теж працювала на фабриці. Але ввечері завжди готувала. Він приходив втомлений, а я – з гарячим борщем. “Маріє, ти моя королева,” – казав він.
Петро Іванович кивнув:
– Так, а пам’ятаєш, як я тобі допомагав? Картоплю чистив, цибулю різав. Сім’я – то команда, Лесю. Не тільки твоя робота.
Леся задумалася. “Може, я дійсно переборщила з кар’єрою?” – подумала вона. Але вголос сказала:
– Добре, навчіть мене. А Андрій нехай теж вчиться – раптом я затримаюся на роботі.
Андрій засміявся:
– Я? З моїми руками? Тату, пам’ятаєш, як я в дитинстві вареники ліпив – всі розпадалися?
– То й що? Вчися, синку! – відповів свекор.
Вони ліпили вареники цілий день. Леся робила начинку: картопля з цибулею, сир з зеленню. Діти сміялися, коли вареники виходили кривими.
– Дивіться, мій вареник – як слон! – вигукнула Аня.
– А мій – як ракета! – додав Максим.
Вечеря вийшла на славу. Стіл ломився від страв: вареники, салат, компот.
– Ну, Лесю, молодець! – похвалив Петро Іванович, жуючи. – Ці – справжні, не магазинні. Бачиш, як смачно?
– Дякую, тату, – відповіла Леся. – Але знаєте, я не кину роботу. Просто більше часу вдома проводитиму.
Марія Степанівна кивнула:
– І правильно. Баланс – то головне. Ми ж не проти прогресу.
Але історія на цьому не закінчилася. Через тиждень Леся отримала підвищення – стала директоркою відділу. Роботи додалося, і вареники знову стали магазинними.
– Знову? – запитав свекор, приходячи в гості. – Лесю, ми ж домовлялися!
– Тату, це тимчасово. Угода з іноземцями, дедлайн, – виправдовувалася Леся.
Андрій мовчав, але ввечері сказав:
– Кохана, може, візьмеш відпустку? Діти сумують, я теж.
Леся зітхнула:
– Добре, поїдемо в Карпати. Там і вареники домашні з’їмо.
В Карпатах вони орендували хатинку. Свекор з свекрухою поїхали з ними.
– Ось де справжнє життя! – вигукнув Петро Іванович, дихаючи гірським повітрям. – Не твої офіси, Лесю.
Вони ходили в походи, збирали гриби. Вечорами готували разом.
– Лесю, дивися, як гуцульські вареники ліпити, – вчила Марія Степанівна. – З бринзою, з грибами.
– Смачно! – сказав Андрій, обіймаючи Лесю. – Дякую, що приїхали.
Але одного вечора стався конфлікт. Леся отримала дзвінок з роботи – клієнт скасовує угоду.
– Я мушу повернутися! – сказала вона.
– Ні! – вигукнув свекор. – Сім’я важливіша!
– Тату, це моя кар’єра! – заперечила Леся.
Андрій втрутився:
– Лесю, залишись. Робота почекає.
Вона залишилася, і угода врятувалася по телефону. “Може, баланс можливий,” – подумала Леся.
Повернувшись до Києва, Леся запровадила нові правила: щонеділі – сімейне готування.
– Сьогодні вареники з вишнями! – оголошувала вона.
Діти раділи, свекор хвалив:
– Отак би завжди, начальнице!
Андрій шепотів:
– Я нікуди не втечу, кохана.
Так минув рік. Леся стала успішнішою, але вдома – господинею. Одного дня свекор сказав:
– Лесю, пробач за ті слова. Ти – найкраща невістка.
Вона посміхнулася:
– Дякую, тату. А вареники – то тільки початок.
Історія тривала: Леся відкрила блог про баланс роботи та сім’ї, де ділилася рецептами. “Від начальниці до господині,” – назвала вона.
– Дивися, скільки лайків! – хвалилася вона Андрію.
– Ти зірка, – відповідав він.
Свекор читав:
– Молодець! Але не забудь про домашні вареники.
І вони не забували. Сім’я згуртувалася навколо столу, де магазинні вареники стали лише спогадом.
Юлія Хмара
