Владислав стояв перед дзеркалом у своїй маленькій квартирі на Подолі, поправляв сорочку і посміхався сам до себе. В руках тримав величезний букет: сто одна червона троянда, кожна пелюстка наче оксамитова, стебла довгі, листя блискуче, перев’язані широкою атласною стрічкою.
Він замовив його в найкращому салоні Києва, заплатив майже пів зарплати, але воно того варте. Сьогодні Лізі двадцять п’ять, і він хоче, щоб вона запам’ятала цей день назавжди.
Вони зустрічалися вже пів року. Ліза була тихою, з великими сірими очима, завжди трохи сором’язливою, але коли сміялася — сміялася всією душею.
Вона працювала бібліотекаркою в університетській бібліотеці, любила старі книги, чай з м’ятою і довгі прогулянки Андріївським узвозом. Владислав же був дизайнером інтер’єрів, любив гучну музику, швидкі машини і думав, що червоними трояндами можна сказати все, що не вміє словами.
Він подзвонив у двері її квартири на Лівому березі. Серце калатало.
Ліза відкрила в домашньому светрі, з розпатланим волоссям і телефонною трубкою біля вуха.
— Так, бабусю, я вже збираюся… Так, за годину буду… Цілую, — вона поклала трубку і тільки тоді побачила його. — Владе! Ти чому не попередив?
— Бо це сюрприз! — він простягнув букет. — З днем народження, моя найкраща дівчинка на світі.
Ліза ахнула. Квіти були такі великі, що майже закрили їй обличчя.
— Боже, які вони… Я навіть не знаю, куди їх поставити! Владе, це ж… це ж ціле багатство!
— Для тебе — нічого не шкода, — він поцілував її в щоку. — Я думав, ми сьогодні підемо в ресторан, потім до мене… У мене пляшка, свічки, все як треба.
Ліза раптом засмутилася.
— Владе… Я не можу сьогодні. Я щойно з бабусею говорила. Їй погано останнім часом, тиск скаче, і вона одна в селі… Я обіцяла приїхати. Вже квиток на маршрутку купила.
Владислав знітився.
— Ну… добре. Може, завтра відсвяткуємо?
— Завтра я на зміні зранку до вечора. Але я повернуся до дев’ятої вечора, добре? Ми все надолужимо.
Вона швидко зібралася, поставила букет у велику скляну вазу на підлогу — у жодну іншу він не вліз — і поцілувала Владислава на прощання.
— Дякую тобі. Це найгарніші квіти, які я коли-небудь бачила. Я їх так берегтиму…
Вона поїхала.
Маршрутка до села їхала дві з половиною години. Ліза сиділа біля вікна, притулившись щокою до холодного скла, і весь час думала про троянди. Вони були справді неймовірні.
Але чим ближче до села, тим сильніше стискалося серце: бабуся останнім часом часто скаржилася, що самотньо, що ноги болять, що сусіди рідко заходять.
Коли Ліза зайшла в стару хату з дерев’яними віконницями, пахло пирогами і дровами. Бабуся Олена сиділа на ослоні біля печі, в теплій хустці, маленька і згорблена.
— Лізочко! Донечко моя! — бабуся підвелася, обняла онуку. — Я вже думала, не дочекаюся.
— Як же я тебе покину в день народження? — Ліза поцілувала її в зморшкувату щоку. — Бачиш, що я тобі привезла?
Вона обережно внесла букет. Сто одна троянда в маленькій сільській хаті виглядала майже нереально — як кадр із фільму.
Бабуся Олена завмерла. Руки затремтіли. Вона підійшла ближче, доторкнулася до пелюсток кінчиками пальців.
— Ой, Лізочко… — голос її затремтів. — Я зроду віку не бачила вживу таких красивих квітів… Це ж… це ж як у кіно… Чи я сплю?
Очі бабусі засяяли. Такими Ліза їх не бачила вже багато років — з дитинства, коли дідусь привозив з міста цукерки і апельсини.
— Бабусю, це тобі, — тихо сказала Ліза.
— Мені?! — бабуся відсахнулася. — Та ні, що ти, дитинко! Це ж тобі хлопець подарував, я бачу ж… Це для молодої дівчини!
— Він подарував мені радість. А я хочу, щоб ця радість була в тебе. Ти ж усе життя нам віддавала. Візьми, бабусю. Будь ласка.
Бабуся заплакала. Тихо, без сліз, просто очі стали мокрі.
— Доню… Я їх поставлю на покуті. Біля ікони. Нехай дивляться на мене…
Вони просиділи до ночі. Бабуся весь час поглядом поверталася до квітів. Розповідала, як у молодості дідусь подарував їй одну-єдину троянду — з колгоспної теплиці, і вона зберігала її сушену між сторінками Біблії тридцять років.
Наступного дня Ліза повернулася до Києва втомлена, але щаслива. Квіти залишила бабусі — та й не влізли б у маршрутку.
Ввечері, як і обіцяла, о дев’ятій Владислав постукав у двері.
— Привіт, народженице! — він зайшов із пляшкою і коробкою цукерок. — Ну що, готова святкувати?
Він озирнувся. Вази на підлозі не було.
— А де квіти? — запитав, і голос став трохи холоднішим.
Ліза зніяковіла.
— Владе… Сідай, я все поясню.
Вона розповіла. Про бабусю. Про очі, що засяяли. Про те, як важливо було саме в той момент зробити щасливою найріднішу людину.
Владислав слухав, але обличчя його темніло.
— Тобто ти взяла мій подарунок… мій жест… і просто віддала іншій людині?
— Не «іншій», — Ліза мало не плакала. — Бабусі! Ти б бачив її очі…
— Я бачив твої очі, коли дарував! Я пів зарплати віддав! Я думав… я думав, ти зрозумієш, що це не просто квіти. Це я тобі сказав, що ти для мене — найважливіше.
— Я зрозуміла! — Ліза схопила його за руку. — Владе, я їх не викинула! Я не могла дивитися, як бабуся плаче від щастя! Ти не уявляєш, як давно вона не посміхалася так…
— А я уявляю, як ти їх просто взяла і віддала. Значить, для тебе це — просто квіти. Не більше.
Він встав.
— Владе, ну будь ласка…
— Знаєш, Лізо, я думав, ми на одній хвилі. А виходить — ні. Я не хочу бути з людиною, для якої мій подарунок — це просто річ, яку можна віддати кому завгодно.
— Це не кому завгодно! Це бабусі!
— Для мене це був символ. А ти його… знищила.
Він пішов, грюкнувши дверима.
Ліза сіла на підлогу і заплакала. Довго. До ранку.
Через тиждень він перестав відповідати на дзвінки. Видалив її . Друзі казали: «Він образився смертельно. Каже, ти його принизила».
Ліза не знала, що робити. Писала довгі повідомлення — він читав і не відповідав. Приходила до нього на роботу — він виходив через інший вхід.
А вона не шкодувала. Щоразу, коли дзвонила бабусі, чула:
— Лізочко, квіти твої ще стоять. Я їх міняю воду щодня. Вони такі гарні… Я сусідкам показую, вони не вірять, що живі. Дякую тобі, доню. Ти мені друге життя подарувала.
І Ліза посміхалася крізь сльози.
Минуло два місяці.
Зима. Сніг. Ліза йшла Андріївським узвозом, загорнута в шарф, і раптом побачила його. Владислав стояв біля ятки.
Вона зупинилася. Він теж її побачив.
— Привіт, — тихо сказала.
— Привіт.
Мовчанка.
— Як справи? — запитала вона.
— Нормально. А в тебе?
— Теж.
Знову мовчанка.
— Владе… Я не шкодую, — раптом сказала Ліза. — Я б знову так зробила. Бо коли людина вісімдесят три роки не бачила нічого красивого… і раптом бачить… це важливіше за все.
Він подивився на неї довго.
— Я тоді не зрозумів. Думав, ти мене не цінуєш.
— Я тебе цінувала. І ціную. Просто… любов буває різна. Ти хотів зробити приємне мені. Я — бабусі. Ми просто… по-різному любимо.
Він кивнув.
— Я був не при собі.
— Ні. Ти був закоханим. А закохані часто дурні.
Він усміхнувся вперше за два місяці.
— Бабусі ще живі квіти?
— Ні. Але вона їх висушила. Повісала над ліжком. Каже, коли дивиться на них — згадує мене. І тебе теж згадує. Каже: «Гарний хлопець у Лізки. І щедрий».
Владислав зітхнув.
— Пробач мені.
— І ти мене пробач.
Вони стояли посеред засніженого Андріївського, і сніг падав на них обох.
— Ходімо вип’ємо теплого чаю? — запропонував він.
— Ходімо.
Вони пили з однієї кружки, передаючи по черзі.
— Знаєш, — сказав він, — наступного разу я сам поїду до твоєї бабусі. І привезу їй двісті троянд.
— Вона не витримає такого щастя, — засміялася Ліза.
— Витримає. Разом поїдемо. І я скажу їй спасибі.
— За що?
— За те, що навчила мою дівчину, що любов — це не тримати, а віддавати.
Вони поцілувалися посеред вулиці. Сніг падав. А десь у селі, в маленькій хаті біля печі, бабуся Олена дивилася на засушені троянди й усміхалася.
— От і добре, — шепотіла вона. — От і добре…
Галина Червона
