Вода в чайнику закипала з глухим, роздратованим булькотінням. Ганна Петрівна стояла біля плити, загорнувшись у старий вовняний кардиган, і з кожним ковтком гарячого повітря відчувала, як горло стискає вогняний лещатами.
Застуда навалилася раптово, посеред ночі, висмоктавши всі сили.
Вона зазирнула в холодильник. На нижній полиці самотньо стояв пакет з-під молока, але коли Ганна Петрівна нахилила його над тарілкою з вівсянкою, на пластівці впало лише три жалюгідні білі краплі.
— Ну от і поснідала по-людськи, — прохрипіла вона сама до себе.
Рука автоматично потягнулася до мобільного телефона. Можна було б набрати Світлану, сусідку знизу. Та все одно зранку бігає по хліб. Або синові Андрію набрати… У нього ж машина, заскочить на п’ять хвилин.
Ганна Петрівна подивилася на екран і важко зітхнула.
— Ні, куди я буду дзвонити? Ранок же. У Світлани свої клопоти, тиск, мабуть, знову піднявся. А Андрій… Андрію через все місто їхати, по заторах, дітей у гімназію та садок везти.
Потім бізнес свій, наради. Не дай Боже, розіб’ється десь через мою примху. Зварю на воді. Корисніше буде.
Вона рішуче відклала телефон. Сама. Завжди сама. Навіщо людей турбувати, якщо можна перетерпіти?
Це почуття — «не бути тягарем» — уже давно перетворилося для неї на релігію. Навіть коли минулого місяця їй прийшла платіжка за газ із сумою, від якої ледь серце не зупинилося, вона не пішла розбиратися.
Віддала майже всю пенсію, три тижні сиділа на картоплі та чаї, аби лишень не піднімати галас у ЖЕКу й не заважати зайнятим людям своїми проханнями.
Коли виявилося, що то був системний збій, і бідна поштарка пішки перлася на п’ятий поверх без ліфта, щоб повернути переплату, Ганна Петрівна згорала від сорому. Їй здавалося, що вона обікрала ту дівчину на тридцять хвилин її життя.
Андрій, звісно, про це не знав. Він заробляв стільки, що міг би щомісяця повністю оплачувати всі її рахунки, купувати делікатеси й возити матір по санаторіях.
Але Ганна Петрівна мовчала як партизан. «У нього сім’я. Дружина молода, вередлива, дітям репетитори потрібні. Навіщо я буду лізти зі своїм старорежимним побутом?» — думала вона.
Остаточно це переконання зацементувалося минулої зими, перед Різдвом. Ганна Петрівна надумала приготувати свої фірмові вареники з капустою та грибами — Андрій їх з дитинства обожнював. Але борошна забракло.
Надворі мела така хурделиця, що завірюха засліплювала очі. Вона вперше за кілька років наважилася попросити сина:
«Андрійку, купи пачку борошна, якщо будеш їхати мимо».
— Добре, мамо, я через годину постараюся приїхати, — заклопотано кинув він у слухавку.
Ганна Петрівна чекала годину. Потім другу. Потім настав вечір, свято минуло, хурделиця вщухла. Андрій з’явився аж наступного тижня, заваливши весь стіл продуктами.
— Вибач, ма, стільки було справ, з голови геть вилетіло, — буркнув він, навіть не дивлячись в очі.
Вона тоді посміхнулася, запевнила, що все гаразд. Але всередині щось крижане залягло на саме дно душі. «Треба сподіватися тільки на власні сили, адже хто, як не я», — повторювала вона собі щоразу, коли ставало важко.
Сьогоднішній день мав пройти тихо, але у долі були інші плани. Близько одинадцятої години ранку, коли Ганна Петрівна, замотана в хустку, тихенько жувала свою прісну вівсянку на воді, вхідні двері відчинилися своїм ключем.
На поріг ступив Андрій. Розхристаний, дорогий костюм ледь пом’ятий, в руках — папка з документами, а на обличчі — суміш роздратування та хронічної втоми.
— Мамо! Ти чому трубку не береш?! — замість вітання гримнув він з коридору. — Я телефоную вже третій раз! У мене правочин горить, мені треба довідку про твою приватизацію, яку я в тебе залишив!
Ганна Петрівна піднялася назустріч, тримаючись за стінку. Голос зраджував, замість слів виходило якесь сипіння:
— Андрійку… я не чула… телефон на віброрежимі…
— Ой, мамо, ну як завжди! — Андрій пройшов на кухню, кинув папку на стіл і раптом зупинився, поглянувши на її тарілку та на порожній пакет молока. — Почекай. Це що таке? Ти що, знову їси цю клейку масу на воді? Я ж тобі минулого тижня гроші перевів! Де нормальна їжа?
Ганна Петрівна спробувала проковтнути клубок у горлі, від чого на очах виступили сльози.
— Горло… болить. А молоко скінчилося. Нічого, мені й так смачно.
Андрій на секунду замовк, а потім його наче прорвало. Накопичена втома від заторів, бізнесу та сімейних суперечок вибухнула лавиною докорів.
— Тобі смачно?! Мамо, ти знущаєшся з мене? Тобі важко було мені набрати й сказати, що ти захворіла й у тебе немає молока? Якого біса ти вічно вдаєш із себе велику мученицю?
— Не кричи на мене, — тихо, але твердо прохрипіла Ганна Петрівна, ображена таким тоном. — Я не мучениця. Я просто не хочу бути для тебе тяжкою. У тебе своїх проблем вище голови!
— Та яка тяжка, мамо?! Ти моя мати! — Андрій майже кричав, активно жестикулюючи. — Ти розумієш, як це виглядає з боку? Мій компаньйон запитує, як там моя мама, а я навіть не знаю, що ти тут голодуєш і сидиш без ліків! Ти з мене якогось монстра робиш перед людьми! Оце твоє «не хочу турбувати» — це просто егоїзм!
— Егоїзм?! — Ганна Петрівна аж випрямилася, забувши про біль у суглобах. Очі її спалахнули праведним гнівом. — Це я егоїстка?! Я, яка всю душу в тебе вклала? Я, яка слова тобі поперек не скаже, щоб твою зайняту персону не знервувати? Ти згадай минуле Різдво, Андрію! Згадай те борошно! Я сиділа біля вікна, чекала на сина, який обіцяв приїхати «через годину»! А ти згадав про мене аж через тиждень!
Андрій на мить розгубився, його обличчя почервоніло:
— Мамо, ну до чого тут Різдво?! У мене тоді поставка на митниці застрягла, фірма могла збанкрутувати! Ти що, досі мені цим дорікаєш?
— Я не дорікаю! Я просто зробила висновки! — голос жінки зірвався на свист, але вона продовжувала атакувати. — Якщо у твого сина немає години на пачку борошна, коли мати просить, то краще взагалі нічого не просити! Простіше самій піти, впасти в кучугуру, але нікому не кланятися! Я не збираюся випрошувати твою увагу, як милостиню!
— Та яка милостиня, що ти верзеш?! — Андрій заходив по кухні, ледь не збиваючи стільці. — Ти просто збудувала навколо себе стіну й сидиш там, ображена на весь світ! Ти хоч уявляєш, як мені прикро? Я пашу як кінь, щоб у моєї родини — і в тебе в тому числі — все було! Я хочу купити тобі путівку в Трускавець, а ти мені кажеш «ні, мені й на балконі добре». Ти з ЖЕКом цим нещасним місяць тому… Мені сусідка розказала, що ти останню копійку віддала через помилку в квитанції! Чому ти мені не зателефонувала?! Гордість не дозволила? Чи знову «Андрійко зайнятий»?
— Так, зайнятий! — крикнула Ганна Петрівна, і від цього крику в горлі наче лезо повернулося. Вона схопилася за шию й безсило опустилася на стілець. — Ти завжди зайнятий… А я не хочу бути черговою проблемою у твоєму блокноті між «зустріччю з юристом» і «сервісом машини».
На кухні раптом запала важка, гнітюча тиша. Було чути лише, як на плиті вистигає чайник, видаючи легке металеве клацання.
Андрій зупинився посеред кімнати. Лють кудись зникла, залишивши лише глибоку, виснажливу втому. Він подивився на матір — маленьку, застуджену, яка стискала в руках стару порцелянову чашку з теплою водою. Його плечі опустилися.
— Мамо… — тихо сказав він, підходячи ближче й сідаючи на сусідній стілець. — Ти не проблема. І ніколи нею не була.
Ганна Петрівна відвернулася до вікна, витираючи сльозу, що котилася по зморшкуватій щоці.
— Я тоді з борошном дійсно винен був, — тихо продовжив Андрій, дивлячись на свої руки. — Треба було хоча б зателефонувати й сказати, що не встигаю. Я закрутився, злякався, що все втрачу. Але це не означає, що ти мені байдужа. Якщо ти будеш усе тримати в собі, ми взагалі перестанемо чути один одного. Ти думаєш, що бережеш мої нерви, а насправді просто викреслюєш себе з мого життя.
Ганна Петрівна мовчала. Образа, яка зріла в ній місяцями, під дією його тихих слів почала повільно танути, залишаючи по собі лише щемку тугу.
— Я просто боюся бути тягарем, синку, — ледь чутно мовила вона. — Зараз такий час… усім важко. А я що? Я своє пожила.
— Не кажи дурниць, — Андрій м’яко взяв її за руку. Долоня матері була сухою та гарячою від гарячки. — Значить так. Твоя приватизація почекає. Зараз я їду в аптеку за ліками та в магазин за продуктами. І щоб ніякої вівсянки на воді, чуєш?
Він підвівся, підійшов до вішалки й одягнув куртку. Біля самих дверей зупинився й повернувся:
— І пообіцяй мені… Якщо завтра тобі знадобиться хоча б сірник — ти набереш мій номер. Першим. Домовилися?
Ганна Петрівна подивилася на сина, кивнула й уперше за ранок слабо посміхнулася.
— Добре, Андрійку. Постараюся. Тільки лимони не забудь купити, до чаю.
— Куплю, ма, цілий кілограм куплю, — відповів він і зачинив за собою двері.
Віра Лісова
