Світлана ніколи не уявляла себе заробітчанкою.
Вони з чоловіком Олегом ще на початку 90-х роках відкрили приватну пекарню в своєму містечку, що приносила стабільний дохід.
Двоє дітей, власний будинок, садок, дві машини — здавалося, що життя склалося вдало.
Але один зимовий день змінив усе:
Олег не повернувся додому.
Авто чоловіка занесло на слизькій дорозі, із того моменту все пішло шкереберть.
Бізнес занепадав, борги росли, мама занедужала, а донька вступила на платне навчання.
Врешті Світлана вирішила їхати до Бельгії, де вже кілька років працювала її сестра Ніна.
Ніна зустріла її, знайшла роботу та поселила у винайнятій квартирі.
Господиня першої квартири, сеньйора Паула, зустріла Світлану стримано, мовчки показала ванну кімнату та залишила необхідні засоби для прибирання.
Світлана розгубилася: вона не знала, яка рідина для чого. Врешті налила трохи з однієї пляшки, потім з іншої, але не побачивши піни, додала ще.
Раптом усе запінилося, у повітрі з’явився різкий запах, і вона втратила свідомість.
Отямилася на балконі — Паула бризкала їй у лице водою, трясла за плечі й кричала в телефон.
Світлана спробувала щось сказати, але замість слів тільки розкашлялась. Лише згодом вона зрозуміла, що випадково змішала засоби, які вступили в хімічну реакцію.
Сеньйора Паула могла викликати швидку, але побоялася штрафів за нелегальне працевлаштування, тож вирішила діяти сама.
Випадок зблизив їх. Жінки стали подругами: Паула вчила Світлану місцевої мови, допомагала з підробітками, знайомила зі своїми друзями.
Якось у неділю, після служби в українській церкві, Світлана познайомилася з Лесею — жінкою, яка колись працювала у Паули
” А ти знаєш, що вона тримає прах свого чоловіка в скриньці?” — з таємничим виразом запитала Леся.
Світлана здригнулася. Вона щоразу протирала його фотографію на полиці у спальні, але думала, що він похований.
“Обережно, — шепотіла Леся, — бо ще, не дай Боже, в їду підсипле, як у тому анекдоті”.
Відтоді Світлана не могла спокійно перебувати у квартирі сеньйори Паули. Її морозило від самої думки, що десь у шафі стоїть урна.
Одного разу, коли господині не було вдома, вона нишпорила у шафах, шукаючи ту страшну скриньку.
Висунула шухляду, побачила невеличку дерев’яну скриньку, тремтячими руками підняла кришку і залунала музика.
Світлана відсахнулася, штовхнула її — і з неї посипалися намистини й ланцюжки.
То була музична скринька.
Вона засміялася з власного страху, але все одно не могла позбутися неприємного відчуття.
Все розвіялося, коли вони разом пішли на похорон свекрухи сеньйори Паули.
Світлана побачила, що в Бельгії прощання виглядає зовсім інакше: лише коротка церемонія в каплиці, а потім видавали рідним урну.
Наступного дня урну помістили в спеціальну нішу на кладовищі. Саме там сеньйора Паула показала їй і місце, де спочивав її чоловік.
Світлана відчула полегшення. Вдома, на кухні, вони довго сміялися з історії про «таємничу скриньку».
Сеньйора Паула пробачила Лесі її вигадку, бо жінка просто мстилася її за звільнення.
Минуло чотири роки. Світлана звикла до нового життя: мала постійних клієнтів, непоганий заробіток.
Проте серце рвалося додому. Вона розплатилася з боргами, але ще мала оформити документи на легальне перебування, щоб мати змогу приїжджати і повертатися без проблем.
Її сестра Ніна вже повернулася в Україну, а Світлана все частіше задумувалася про те, щоб теж поїхати.
Вона вже не боялася майбутнього, адже знала: головне — не місце, де ти живеш, а люди, які роблять тебе щасливою.
Віра Лісова
