— Ой, та не починай, — подруга закотила очі. — Знову ці твої образи на рівному місці. Ми тепер у різних ритмах живемо, Жанно. Треба це розуміти.
У тебе — свої справи, в мене — свої. Та й рівень давно інший. Я не можу кожного зустрічного в дім приводити.
— Кожного зустрічного? — Жанна відчула, як до горла підкочується комок. — Це я-то зустрічний?
Полю, я тобі фіранки в ту однушку зі своїх старих штори шила, коли тобі їсти не було чого! Я твоїх дітей зі школи забирала три роки поспіль!
— І що? Мені тепер у ніжки за це тобі поклонитися? — розлютилася Поліна.
Жанна остовбіла: і це з нею вона дружила майже 30 років…
Жанна знайшла в кишені старого весняного пальто плаский гудзик — сірий, з чотирма дірочками.
Вона одразу згадала, як пришивала такий самий Полі років п’ятнадцять тому. Їх доньки тоді носилися подвір’ям, а вони сиділи на лавочці біля під’їзду, і Поля скаржилася, що чоловік знову пропив заначку.
Жанна тоді мовчки з внутрішньої кишені сумки дістала голку з ниткою, пришила цей гудзик і сунула подрузі в руку зім’яту п’ятисотку.
— Бери, — сказала вона тоді. — Дітям на молоко. Віддаси, коли зможеш.
Поля не віддала. Ані тоді, ані через рік. Але Жанна й не просила — для подруги, яка з нею була поруч багато років, нічого не шкода.
Вони пройшли вогонь і мідні труби разом, разом виводили паразитів у дітей після літнього табору, разом клеїли шпалери в обшарпаній однушці Полі, коли та нарешті виставила свого чоловіка-невдаху за двері.
Жанна таскала їй каструлі з супом, поки та металася між двома роботами, намагаючись закрити кредити.
— Жанко, ти мій ангел-хранитель, — говорила Поля, витираючи засаленим рушником зарьоване обличчя. — Я ж без тебе б під парканом опинилася.
Ось побачиш, я піднімуся. Я все тобі поверну. Ми з тобою в навколосвітку поїдемо, чесне слово!
Жанна тільки посміхалася, підливаючи подрузі чай. Яка навколосвітка? Тут би до зарплати дотягнути.
Зміни почалися непомітно. Спочатку Поля влаштувалася в якусь мутну фірму з перепродажу земельних ділянок.
Потім її голос у трубці став сухішим, а фрази — коротшими. Вона раптом навчилася казати «я зайнята».
— Полю, ти завтра зайдеш? — спитала якось Жанна. — Я пиріжків напекла, тих самих, з капустою.
— Ой, Жан, ну які пиріжки? — донеслося з динаміка. — У мене угода горить. Я тепер таке не їм, там глютен один.
Та й взагалі, я в спортзал записалася. Давай іншим разом.
Іншого разу не сталося.
За півроку Поля купила машину — величезний блискучий позашляховик, який ледве поміщався в їхньому старому дворі.
Вона приїхала похизуватися, але з салону не вийшла. Опустила скло, поправила сонцезахисні окуляри і кивнула на сидіння, обтягнуте шкірою.
— Дивись, Жанко. Повний фарш. Не те що твій дзижчачий тазик.
Жанна підійшла, провела рукою по прохолодному металу.
— Рада за тебе, Поль. Правда. Підемо чаю поп’ємо? Обмиємо покупку соком?
— Не можу, — Поля подивилася на годинник. — У мене запис на манікюр в центрі. Там строго за часом.
Жанна провела поглядом авто, що віддалялося. На душі було… дивно. Не заздрісно, ні. Просто виникло відчуття, що між ними почала рости невидима скляна стіна.
Потім Поля почала будувати дім. Вона називала його «резиденцією». Фотографії летіли в месенджер пачками: ось заливають фундамент, ось везуть панорамні вікна, ось дизайнер показує зразки плитки, кожен квадрат якої коштував як дві Жаннині зарплати.
— Приїжджай, подивишся! — писала Поля.
Але варто було Жанні запропонувати конкретний час, як у подруги знаходилися тисячі причин: приїхали робітники, поїхала на закупівлі, голова болить.
Фінальна крапка була поставлена незадовго до дня народження подруги. Жанна, купивши за звичкою гарну скатертину в подарунок на новосілля, вирішила заїхати без попередження.
Вона знала, що Поля вдома — бачила в соцмережах пост про «тихий ранок на новому місці».
Паркан був заввишки метри три, все як треба: важкі ковані ворота, відеодомофон. Жанна натиснула на кнопку.
— Так? — відповіла сама господиня.
— Поль, це я. Повз проїжджала, вирішила заскочити. Скатертину тобі привезла, в подарунок… Ти ж любиш лляне.
Жанна чула, як по той бік воріт скрипнула гравійна доріжка. Важка хвіртка відчинилася рівно настільки, щоб у отворі показалася Поля.
Вона була в шовковому халаті, з акуратно укладеним волоссям. Жанна ще подумала: як вона все встигає? За спиною подруги виднівся бездоганний газон і фасад будинку.
Поля не зробила кроку назад, запрошуючи увійти. Вона залишилася стояти в хвіртці.
— Привіт, Жан, — якось недбало, неохоче привіталася Поліна. — Що трапилося? Ти щось хотіла?
Жанна завмерла з пакетом у руках. Тридцять років дружби якось різко згорнулися до цього короткого, ділового питання.
— Та нічого не трапилося, Поль… Просто зайшла. Ось, подарунок принесла. Думала, чаю поп’ємо, дім покажеш. Ти ж стільки розповідала про нього… Фотографії надсилала, запрошувала…
Поля навіть не глянула на пакет.
— Жан, розумієш, зараз не зовсім підходящий момент. У мене тут прибирання, потім гості будуть… важливі люди.
А у нас тут, сама розумієш, інтер’єр новий, усе таке. Ще, не дай бог, пошкодиш чого чи забрудниш. Он яка підошва в тебе брудна…
Пішки йшла, чи що? А корито твоє де? Розвалилося нарешті? Давай ти мені пакет просто віддаси, я вдома скатертинку розгорну, подивлюся і потім якось подзвоню?
Вона простягнула руку, щоб забрати пакет, але Жанна мимоволі притиснула його до себе.
— Важливі люди? — тихо перепитала вона. — А я, значить, так… Ніби й не людина?
— Ось! — Поля ткнула пальцем у повітря. — Завжди ти до слів чіпляєшся! Знову зараз почнеш згадувати, як у минулому житті мені допомагала?
Слухай, Жанн, тобі за це вдячна. Ось чесно. Але це було давно, розумієш? Дуже давно! А зараз усе змінилося. Я змогла вибитися в люди, я всього добилася сама.
— Сама? — Жанна гірко усміхнулася. — Ну звісно. Сама.
— Так, сама! І я не хочу тягнути за собою хвости з минулого. Це втомлює. Ну що ти стоїш? Віддаєш подарунок чи що? Мені ніколи.
Жанна подивилася на подругу. Перед нею стояла зовсім чужа жінка. Гладке обличчя, холодний погляд, пещені руки.
Де та Поля, яка ділила з нею одну шоколадку на двох? Де та дівчина, яка присягалася, що вони будуть дружити до глибокої старості?
— Знаєш, Поль, — Жанна повільно опустила пакет на гравій біля її ніг. — Не треба мені дзвонити. І скатертину цю… роби з нею що хочеш. Ганчірку з неї зроби, пил витирай. Або «важливим людям» під ноги постели.
— Ну й відмінно, — буркнула Поля. — Завжди ти все драматизуєш.
Хвіртка захлопнулася з важким металевим лязгом. Жанна стояла перед глухим парканом і слухала, як віддаляються кроки.
Вона йшла до своєї старої машини, і ноги здавалися ватяними. Сіла за кермо, подивилася у дзеркало заднього виду — там, на задньому сидінні валявся дитячий м’яч. Його, здається, онук забув.
Жанна зітхнула, змахнула сльози, завела мотор і покотила додому.
Минуло три місяці. Жанна жила своїм звичним життям: робота, дім, дача по вихідних.
Вона заблокувала номер Полі — не зі злості, а щоб не було спокуси перевірити, чи не написала та. Хоча та й не збиралася.
Грім гримнув наприкінці осені.
Жанна сиділа на кухні, чистила картоплю, коли в двері подзвонили. Вона витерла руки об фартух, підійшла і завмерла — на сходовому майданчику стояла Поля.
Але не та «королева», а якась облупана, помітно постаріла. Пальто розстібнуте, туш розмазана по щоках, волосся розкуйовджене, руки тремтять.
Жанна відчинила двері.
— Жанко… — Поля вчепилася в одвірок. — Пусти… Будь ласка.
Жанна не ворухнулася. Вона стояла в отворі, перекриваючи шлях точно так само, як і Поля три місяці тому біля своєї хвіртки.
— Що трапилося? — рівним голосом запитала вона. — Що ти хотіла?
Поля здригнулася, почувши свої власні слова. Вона закрила обличчя руками й заридала — навзрид, по-бабськи, як тоді, п’ятнадцять років тому.
— Жан, лихо в мене… Квартиру ту, стару, я ж продала, щоб в будинок вкластися. А ділянка-то, виявляється, була оформлена незаконно. Підписи підроблені, перевірки почалися. Усе арештували! І рахунки, і машину…
Виселили мене сьогодні, Жан. Сказали — звільняйте приміщення. Важливі люди мої… вони всі зникли. Ніхто трубку не бере.
Мені йти нікуди… І дітям не потрібна…
Жанна мовчки слухала цей потік скарг. Всередині було порожньо. Ані злорадства, ані жалості — нічого.
— І що ти від мене хочеш, Поль? — Жанна трохи нахилила голову. — Ми ж у різних ритмах живемо. Я — звичайна людина, у мене тут інтер’єр скромний, пил місцями. Не твій рівень.
— Прости мене! — Поля впала на коліна прямо на затоптаний килимок. — Я дур..ю була! Зазналася, голову знесло! Ти ж моя єдина подруга… Найрідніша… Пам’ятаєш, як дівчатам нашим голову керасином мили?
— Пам’ятаю, — кивнула Жанна. — Я все пам’ятаю. І як гудзик тобі пришивала, і як ти мене на поріг свого дому не пустила. Ти сказала, що я «зустрічна». Що я — хвіст із минулого.
— Я не зі зла! Я просто… — Поля захлиналася сльозами. — Жанко, ну хоч на ніч пусти! Холодно ж…
Жанна подивилася у вікно під’їзду — там, на вулиці були вже сутінки, летів дрібний колючий сніг.
— Ні, Полю, — тихо, але твердо сказала Жанна. — Не пущу.
Жанна сховалася в квартирі, але через дві хвилини вийшла назад.
— Ось скатертина. Хоч вона і нова, я її випрала провсяк випадок. І ось тут, у куточку, я тобі п’ять тисяч поклала. Це все, що я можу для тебе зробити.
— Жанно… — Поля потягнулася до неї.
— Не треба, — Жанна відступила. — У мене зараз «не зовсім підходящий момент». Справи, розумієш? Сім’я.
А ти… ти сильна. Ти ж усього сама добилася. Ось і зараз — справляйся сама. Рівні ж у нас різні.
Вона м’яко, але впевнено зачинила двері. Клацнув замок. Жанна притулилася спиною до дерева і закрила очі.
За дверима було чути, як Поля скребеться в обшивку, як вона просить, благає, а потім, зрозумівши, що відповіді не буде, починає сипати прокльонами.
Через десять хвилин усе стихло.
Поля знайшла притулок у якоїсь далекої родички в селі. Говорили, що вона сильно здала, працює на пошті і по вечорах розповідає усім, яке в неї було багате життя і якою зрадницею виявилася її найкраща подруга — не підтримала, не пригріла, ані порадою, ані ділом не допомогла. Кинула її напризволяще.
Жанна про це знає, але чутки не спростовує. Навіщо? Життя саме все по місцях розставило.
