Я досі пам’ятаю той день, коли мама вперше сказала мені цю фразу. Мені було тридцять два, я щойно отримала премію за проєкт і, як завжди, половину віддала котам.
Ну не зовсім котам, а притулку, але купила я тоді дійсно дорогий корм: канадський за 6200 грн. Тоді це була шалена сума. Я навіть сфотографувала пачку і виклала в сторіз з підписом «Мої діти їстимуть краще за мене».
І тут дзвінок від мами.
— Таню, ти де?
— Та вдома, щойно з роботи.
— Ой, Таню, тобі що, нема куди гроші подіти? — почала вона без передмов. — Краще б молодшій сестрі допомогла, замість купляти корм для кішки за шість тисяч за пачку! А то Анька на сніданок одне яйце їсть! Одне, чуєш? І то ще й не щодня, бо дорого!
Я зітхнула так, що кіт Мурзик, який лежав у мене на колінах, підскочив і образився.
— Мамо, по-перше, це не «для кішки», це для двадцяти семи котів у притулку. По-друге, я Аньці щомісяця кидаю по дванадцять тисяч. Вона їх витрачає на манікюр і суші.
— Та які дванадцять тисяч?! — мама аж задихнулася. — Вона мені сказала, що ти їй останній раз на день народження тисячу дала!
Я закотила очі так сильно, що мало не побачила свій мозок.
— Мамо, я їй на картку кидаю. Ось зараз відкрию банк і покажу.
— Та не треба мені твій банк! Я краще знаю, що моя молодша дочка голодує, а старша котів годує рибою по шістсот гривень за кілограм!
Тут я не витримала і почала сміятися.
— Мам, там не чиста риба, там шість видів риби, вітаміни, таурин…
— Таурин тобі в голову треба, а не котам! — перебивала мама. — Ти уявляєш, як Аня вчора плакала? Каже: «Мамо, Таня мені нічого не дає, а сама котам купує корм дорожчий, ніж я за місяць заробляю!»
Я вже просто лягла на диван, бо стояти не могла від сміху.
— Мамо, Аня вчора в сторіз виклала суші на три тисячі й написала «дякую аноніму за переказ». Це я була той анонім!
— Ти що, анонімно їй кидаєш? — мама обурилася ще більше. — Ото чому вона не знає, що це ти!
— Бо вона б тоді сказала: «Таню, а чому тільки дванадцять? Мені ж на новий айфон не вистачає!»
На тому кінці трубки запала мовчання. Потім мама важко зітхнула.
— Таню… ти ж старша. Ти ж повинна…
— Я повинна? — я вже трохи розізлилася. — Я повинна з двадцяти років працювати на трьох роботах, щоб Анька могла вчитися на платному, купувати собі брендові речі й не працювати до двадцяти семи? Я повинна відмовляти собі в усьому, щоб вона могла «жити тут і зараз»? Мамо, я вже втомилася бути банкоматом з функцією «винувата за все».
Мама помовчала. Потім тихо сказала:
— Але ж вона молодша…
— І що? — я вже кричала. — Я через те, що народилася на п’ять років раніше, маю все життя її утримувати? Я котів рятую не тому, що в мене грошей забагато. Я їх рятую, бо вони не можуть сказати:
«Таню, кинь мені на суші». Вони просто помруть, якщо я не куплю той корм. А Аня… Аня просто набере тобі й поскаржиться, що в неї тільки одне яйце на сніданок, хоча в холодильнику лежать стейки, які я ж їй купила!
Я вже дихала, як після бігу.
— Таню… — мама майже шепотіла. — А ти… ти сама що їси?
Я озирнулася на кухню. На столі стояла пачка гречки й три яйця.
— Я? Гречка з яйцем. Але в мене є вибір. А в котів — ні.
Знову мовчання.
Потім мама сказала:
— Приїжджай завтра. Я котлет нажарила. І… принеси той корм. Подивлюся, що там за шість тисяч.
Наступного дня я приїхала до батьків із величезною пачкою. Мама зустріла мене в фартусі, обняла й одразу потягла на кухню.
— Ну покажи своє багатство.
Я відкрила пачку. Аромат риби й трав розтікся по всій квартирі.
— Оце так пахне… — мама понюхала. — А коти це їдять?
— З руками відривають.
Тут із кімнати вийшла Аня. В новій кофтинці від Zara й із свіжим манікюром.
— О, привіт, сеструля! — засяяла вона. — А що це в тебе?
— Корм для котів. За шість тисяч.
Аня округлила очі.
— Ти серйозно? За ці гроші можна було б мені новий телефон купити!
Я посміхнулася найсолодшою посмішкою.
— Ань, а пам’ятаєш, як ти казала мамі, що їси одне яйце на сніданок?
— Ну… казала, — вона зам’ялася.
— То ходімо в твою кімнату. Я тобі зараз покажу, куди я кидаю тобі гроші щомісяця.
Я дістала телефон, відкрила банківську програму й почала гортати перекази: «12 000 — Аня», «15 000 — Аня на день народження», «20 000 — Аня на поїздку в Єгипет», «10 000 — Аня на курси англійської, які вона так і не почала».
Аня стояла червона, як помідор.
Мама дивилася то на мене, то на Аню, то на пачку корму.
— Аню… — нарешті сказала вона. — А це правда?
Аня опустила очі.
— Ну… я просто… ну мам, ти ж завжди казала, що Таня повинна…
— Я такого ніколи не казала! — мама аж присіла. — Я казала, щоб ви дружили! А не щоб одна другій горло гризла через гроші!
Тут я не витримала й розсміялася.
— Мам, все нормально. Я просто втомилася бути винуватою за те, що в мене є совість і бажання допомагати тим, хто не може попросити.
Аня підійшла до мене й тихо сказала:
— Тань… вибач. Я справді… я просто звикла, що ти завжди…
— Завжди є, — закінчила я. — Я й надалі буду. Але тепер по-іншому. Я відкриваю тобі рахунок у притулку. Будеш волонтерити щосуботи. І тоді я тобі куплю той айфон. За свій кошт. Бо заробиш.
Аня відкрила рот, хотіла щось сказати, але мама її перебила:
— І не сперечайся! Бо я тобі зараз сама яйце на сніданок варитиму. Одне. І ніяких суші!
Ми всі троє почали сміятися. А потім мама відкрила пачку корму, насипала трохи в миску й поставила на підлогу.
— Ну що, хто хоче спробувати, за скільки там моя старша дочка котів годує?
Ми з Анею одночасно відступили.
— Та ну, мам, це ж риба…
— Ось і я про те, — сказала мама. — Люди суші за три тисячі їдять, а коти — за шість. Може, нам усім час переглянути пріоритети?
З того дня Аня справді почала волонтерити. Спочатку бурчала, потім влюбилася в одного рудого кота й забрала його додому.
Назвала Суші. Я купила їй новий айфон. І корм для Суші — теж той самий, за шість тисяч.
А мама тепер, коли дзвонить, питає не «як справи», а:
— Таню, а корм уже закінчився? Бо я тут котлет нажарила… і для котів теж.
І я розумію: іноді, щоб навчити людей цінувати, треба просто купити найдорожчий корм для тих, хто ніколи не скаже «дякую».
Бо вони й так дякують — муркотінням. А люди… люди вчаться. Повільно, але вчаться.
Віра Лісова
