Надія Степанівна стояла посеред кухні й тримала в долоні кілька зім’ятих купюр. Дрібні монети лежали на столі рівним рядком, ніби вона виставила їх на показ перед судом.
— Це всі гроші, що залишились за два малі кульки невідомо чого, — сказала вона тихо. — А мені ж треба до церкви, щоб дати за упокій наших рідних.
Світлана сиділа навпроти, склавши руки на животі, і дивилася на свекруху з тим виразом, з яким дивляться на людину, що сама винна у власному лиху.
— Яких кульок, Надіє Степанівно. Ви мені по порядку розкажіть.
— Прийшов чоловік до хвіртки, чемний такий, у світлій сорочці. Каже, трави з гір, від суглобів, від тиску, від усього. Дві пачечки, кожна з кулькою всередині, як горішок. Сказав, що їх треба тримати під подушкою й ковтати по одній на новий місяць.
— І скільки ви віддали.
— Три тисячі вісімсот.
Світлана важко видихнула й підвелася.
— Це ж вся пенсія. Ви мені три дні тому казали, що збираєте на панахиди. На Андрія, на Олексія, на батьків обох.
— Казала.
— То чому ж ви віддали чужому чоловікові, а не в церкву.
— Бо ноги болять, Світлано. Ходити нема як. Я думала, що доживу до весни й піду сама, на своїх ногах, а не на милицях.
Світлана подивилася на кульки, що лежали на підвіконні в білому пакетику. Взяла одну, понюхала, скривилася.
— Пахне хлібом. Звичайним хлібом, розумієте, перемішаним з чимось гірким. Це ж обман, Надіє Степанівно.
— Я й сама вже бачу.
— Бачите, а все одно йдете до церкви з порожніми руками. А там, між іншим, ніхто за вас безкоштовно не помолиться. Там усе по тарифу. Кажіть правду, Надіє Степанівно, що воно все йде в кишеню священника.
Надія Степанівна повільно відвела очі від вікна й подивилася на невістку так, що та аж відступила на півкроку.
— Світлано, не гніви Бога.
— А що я такого сказала. Усі знають. Отець Василь торік собі нову машину купив.
— Йому парафіяни збирали, бо стара розсипалася. Він возить причастя хворим у три села.
— Ну так, звісно. Возить. А гроші звідки.
— З тих самих кишень, що й твої, і мої. Тільки ти їх щоразу рахуєш, а я ні.
Світлана сіпнулася, ніби її вдарили, і почервоніла по шиї.
— Ви мене не вчіть, як рахувати. Ми з Тарасом десять років складали кожну копійку, поки він їздив на заробітки.
— І склали. Тарас у чужій країні, а копійки лежать у банці.
— Надіє Степанівно.
— Я кажу, що бачу.
— Тарас працює, щоб ми мали що їсти.
— Я знаю, чого він працює. Він мій син, і я його не гірше тебе розумію. Тільки він ніколи не казав, що гроші важливіші за людей.
— Я теж не казала.
— Ти зараз саме це й кажеш. Що отець Василь у кишеню, а я дурна, бо віддала чужому. А що ти мовчиш про свою банку, про яку нікому й слова.
— Це наші гроші.
— Наші. Але ти їх тримаєш, як чужі.
У сінях рипнули двері. Хтось грюкнув ногою об поріг, струшуючи сніг, і на кухню зазирнула сусідка Ярина, закутана в хустку по самі очі.
— Добрий день. Я лише на хвилинку. Надіє Степанівно, чи правда, що до вас учора заходив чоловік із травами.
— Правда.
— То й до мене заходив. Я віддала дві тисячі.
— Ярино, — Світлана ступила вперед. — А де він тепер.
— Казав, що йде до крайньої хати, а потім на автобус. Це було в обід.
— То він уже поїхав.
— Мабуть, що так.
Ярина постояла, помнучи кінець хустки, і тихо вийшла, ніби боялася залишитися надовго.
— Бачите, — сказала Надія Степанівна. — Не я одна.
— Це нічого не міняє.
— Міняє. Бо я не одна дурна на все село.
— Ви не дурна. Ви довірлива, а це гірше.
— Гірше, — погодилася Надія Степанівна. — Тільки Бог довірливих любить.
— Бог, Бог. А гроші де.
— Світлано, я тебе прошу. Не вимахуй цим перед моїм носом.
— Я не вимахую, я хочу, щоб ви зрозуміли, що тепер нам буде тісно до кінця місяця.
— Мені буде тісно. Не вам.
— Нам усім. Тарас думає, що ви маєте на ліки, а ви їх віддали першому зустрічному.
— Ти йому скажеш.
— А ви хотіли приховати.
— Не хотіла. Але й не збиралася влаштовувати з цього справу.
Світлана сіла й закрила обличчя долонями. Надія Степанівна подивилася на неї довго й раптом зрозуміла, що та не сердиться, а втомилася.
— Світлано.
— Що.
— Скажи мені, чого ти насправді так лютуєш на отця Василя.
— Я не лютую.
— Лютуєш. Я це давно бачу.
— Тому що, — Світлана підняла голову, і в очах її блиснуло щось гостре. — Тому що він не відспівав мого брата.
— Він не відмовився.
— Він поставив умову.
— Він сказав, що відспіває, коли ви сплатите борг у церковній крамниці, який ваш брат лишив. Три роки брав свічки й ладан, казав, що потім віддасть, і не віддав.
— Це неправда.
— Я була там, Світлано. Стояла біля дверей, коли ти плакала й кричала на отця, а він мовчки слухав.
— Ви стояли й підслуховували.
— Я прийшла запалити свічку за Андрія.
— І запалили. А тепер я маю слухати від вас такі речі.
— Ти маєш слухати те, що чуєш п’ять років і не можеш пробачити.
— А що пробачати. Брат лежав на столі, а священник питав про гроші.
— Він питав не про гроші. Він питав, чи є хтось, хто візьме на себе слово за брата. Бо без цього він не міг відспівувати.
— Ви звідки знаєте.
— Бо потім питала в нього сама.
— І що він сказав.
— Що вам тоді було надто боляче слухати, і він не наполягав. Ви вийшли, а за три дні прийшов ваш родич і заплатив. Брата відспівали, тільки ви вже туди не прийшли.
Світлана мовчала. Піч потріскувала, і в хаті стало так тихо, що було чути, як цокає годинник у сусідній кімнаті.
— Я не знала, що це було так, — вимовила вона нарешті.
— Бо не слухала.
— Бо мені було боляче.
— Я знаю.
— А ви мені п’ять років нічого не казали.
— Бо ти б мене не почула.
За вікном рипнула хвіртка, і через хвилину на порозі з’явився отець Василь, у чорному пальті, із сумкою через плече. Він зупинився, побачивши двох жінок за столом, і приязно кивнув.
— Слава Ісусу Христу.
— Слава навіки, — відповіла Надія Степанівна. — Проходьте, отче.
— Я зайшов лише на хвилину. Ви казали, що хочете записати рідних на панахиду. Я проходив повз і подумав, що краще зайду сам, ніж ви б ішли по снігу.
Світлана стиснула губи й не підвелася. Отець Василь не сів і дивився тільки на Надію Степанівну.
— Отче, мені соромно сказати. Гроші в мене були, але я їх віддала чужому чоловікові. Він торгував травами. Лишилося зовсім мало.
Священник поглянув на стіл, на монети, на білий пакетик і без жодного дива кивнув.
— Це вже шостий випадок за місяць. Він ходить по селах, а я лише тепер зрозумів, звідки в жінок порожні гаманці.
— Шостий, — повторила Світлана.
— Так. Тому я й ходжу з хати в хату. Нікого не засуджую, лише питаю, чи не заходив хтось чужий.
— А панахиду, отче, — зробила ще одну спробу Надія Степанівна. — Я потім принесу решту. До кінця місяця.
— Надіє Степанівно, я зараз скажу одну річ, і ви, будь ласка, не сперечайтеся. Я відслужу панахиду за Андрія, за Олексія й за ваших батьків завтра зранку. А гроші ви віднесете, коли зможете, або не віднесете взагалі. Для Бога це не має значення.
— Для Бога, може, й ні, — тихо сказала Світлана. — А для вас.
Священник повернувся до неї. Не різко, не сердито. Просто повернувся й подивився так довго, що вона опустила очі.
— Для мене, Світлано Миколаївно, має значення тільки одне. Щоб людина не йшла з церкви з гіркотою. Я знаю, що ви на мене сердитесь уже п’ятий рік. Ви маєте на це право.
— Я не сержуся.
— Сердитесь. І це нормально. Я справді поставив тоді умову, яка вам здалася жорстокою. Я її не скасовую, бо правила є правила. Але я шкодую, що не знайшов слів, які ви могли б почути.
Світлана мовчала, і плечі її поволі опускалися.
— А машина, — раптом сказала вона, не підводячи голови. — Усі кажуть, що машина.
— Машина стоїть у дворі, якщо хочете, подивіться. Їй дванадцять років. Її віддав мені власник заводу з сусіднього району, коли дізнався, що я возив причастя на велосипеді. Парафіяни справді збирали мені, але я віддав усе на дах школи в Загір’ї. Там діти навчалися під відром, яке підставляли від протікання.
— Дах школи, — повторила Світлана. — Тарас казав, що дах хтось оплатив анонімно.
— Не анонімно. Просто не підписано.
Надія Степанівна розгублено подивилася на невістку. Та сиділа, дивлячись у підлогу, і раптом заговорила так, ніби слова самі прорвалися назовні.
— Я теж йому віддала гроші, тому чоловікові з кульками.
— Що.
— Дві тисячі. Позавчора. Він приходив і до мене, коли ви були в сусідки.
— Світлано, — Надія Степанівна аж привстала. — І ти мене ж лаєш цілу годину.
— Бо мені було соромно. Мені здавалося, що якщо я на вас накричу, то вийде, що я розумніша.
— Господи.
— Я хотіла дістати з банки гроші й віднести в церкву за брата, і не змогла, бо вже віддала їх. А тоді ви почали про брата, і мені стало ще гірше.
Надія Степанівна обійшла стіл і вперше за довгий час поклала руку невістці на плече.
— Вибач, що я так різко.
— Нічого. Ви ж злякалися.
— Злякалася. Бо ви з Тарасом у мене одні.
— А ви в нас одна, і я теж злякалася, коли побачила пакетик на підвіконні. Я подумала, що ви захворіли й нам не кажете.
— Нічого не сталося. Просто захотілося, щоб ноги не боліли.
— Захотілося, — Світлана гірко всміхнулася. — Захотілося, а чоловік у кольоровій сорочці вчасно підвернувся.
— Підвернувся.
Отець Василь тихо відкашлявся.
— Я піду, не буду заважати. Завтра о восьмій, Надіє Степанівно. Усі ваші рідні. Світлано Миколаївно, якщо захочете, прийдіть теж. Брата можна згадати без жодних умов.
— Я не знаю.
— Нікого не змушую. Але двері відчинені.
Він вийшов, і крізь вікно було видно, як його постать повільно віддаляється заметеною вулицею. Світлана довго стежила за ним очима, а потім раптом сказала:
— Я піду по гроші.
— Які гроші, ти ж віддала.
— Не всі. У мене в чоботі лежить ще п’ятсот. Тарас залишив на чорний день. Я їх півроку не чіпала.
— Світлано, не треба.
— Треба. Для мене, а не для вас. Принесу й віддам отцеві сама.
— То йди. Тільки не по снігу в тих капцях.
— У мене на ногах нормальні черевики.
— Тоді йди.
Світлана встала, поправила хустку й підійшла до дверей. Зупинилась на порозі.
— Надіє Степанівно.
— Що.
— Вибачте мені за те, що я наговорила.
— Нема за що. Ти мене ще й підвела до правильного, бо без твоїх слів я б не вислухала отця.
— Це ви так кажете для втіхи.
— Ні. Просто кажу.
Світлана кивнула, відчинила двері й зникла в білій заметілі. Надія Степанівна підняла з підвіконня білий пакетик і довго тримала його в руці. Потім підійшла до печі, відчинила дверцята й кинула його у вогонь. Папір зайнявся, зашипів і за мить зник.
— Ось і все, — сказала вона сама до себе. — Три вісімсот.
Через пів години Світлана повернулася, червона від морозу, з порожніми руками.
— Віднесла, — сказала вона. — Отця не було, залишила в церковній сторожки. Сторожиха обіцяла передати.
— Ну й добре.
— Надіє Степанівно, а можна я завтра піду з вами.
— Не питай. Я б сама покликала, тільки думала, що відмовишся.
— Не відмовлюся.
— Тоді готуй мені теплі шкарпетки. Бо в церкві підлога холодна.
— Приготую.
— І ще одне.
— Що.
— Чай поставиш. У мене сто сорок гривень, а чай ще нічого не коштує.
Світлана засміялась уперше за день, і сміх її заповнив кухню.
Наступного ранку в церкві було майже порожньо. Попереду стояла Надія Степанівна, поруч Світлана, тримаючи свекруху під лікоть. Отець Василь служив повільно, і коли дійшов до імен, голос його злегка здригнувся. Андрій. Олексій. Петро. Євдокія. Ганна. Микола. А наприкінці, зовсім тихо, він додав ще одне ім’я, яке Світлана не встигла назвати, але яке вже було записане в його книжці.
Світлана почула його й завмерла. Це було ім’я її брата.
Надія Степанівна не обернулася, лише міцніше стиснула її руку.
Коли служба скінчилась, вони вийшли на ґанок. Падав лапатий сніг, і на сходах було ковзко.
— Тепер я розумію, чого мені ноги не слухались, — сказала Надія Степанівна. — Вони чекали, щоб мене хтось підтримав.
— Не вигадуйте, — буркнула Світлана.
— Я не вигадую. Я просто кажу.
Світлана подивилася на свекруху, на її зморшкувате обличчя, на хустку, припорошену снігом, і вперше за багато років сказала те, чого ніколи не казала вголос.
— Ходімо, мамо. Я вас потримаю.
Надія Степанівна нічого не відповіла. Лише кивнула, і вони пішли повільно вниз по сходах, двоє жінок, яких довго розділяла образа, а тепер поєднали сніг, спільне горе і тихе слово, сказане вчасно.
Валентина Довга
