— Ой, у вас видно щось тече, бо в мене у ванній виразно чути специфічний запах, це точно з вашої квартири! — перехопила мене на сходах сусідка з сьомого поверху, звинувачувально згортаючи руки на грудях. — Поясніть мені, чому як тільки щось трапляється в будинку, то одразу винні ті, хто винаймає житло, а старожили завжди ні при чому?!
Суботній ранок у звичайній дев’ятиповерхівці на околиці столиці зазвичай розпочинався однаково: шумом сантехніки, віддаленим гавкотом собак і соковитими ароматами смаженої картоплі з цибулею, що розносилися через вентиляційні шахти.
Двадцятип’ятирічна Мар’яна мешкала на дев’ятому поверху вже понад два роки. Вона винаймала світлу, затишну однокімнатну квартиру у літньої вчительки, яка давно переїхала жити за місто. Мар’яна працювала аналітиком у великій компанії, мала чіткий розпорядок дня і цінувала спокій. Дівчина була акуратною, відповідальною, ніколи не влаштовувала гучних вечірок і завжди вчасно сплачувала орендну плату та комунальні послуги.
Проте була одна річ, яка стабільно псувала їй настрій у цьому будинку — негласний статус «квартирантки». У будинку, де більшість мешканців знали один одного ще з моменту закладання фундаменту в сімдесятих роках, до орендарів ставлення було особливе. Будь-яке сміття біля сміттєпроводу, перегоріла лампочка на поверсі чи шум у під’їзді миттєво приписувалися «тими молодикам, що винаймають житло».
Того дня Мар’яна працювала з дому, але вдень їй терміново знадобився другий робочий ноутбук, який вона необачно залишила вдома у батьків. Дівчина швидко з’їздила за ним і поверталася до своєї квартири, піднімаючись на дев’ятий поверх, оскільки ліфт знову тимчасово не працював.
На майданчику сьомого поверху її шлях перетнула Тамара Петрівна — поважна жінка у квітчастому халаті, яка вважала себе неформальним комендантом усього під’їзду.
— Ой, Мар’яно! Стій-но! — гучно мовила Тамара Петрівна, виходячи з дверей і заступаючи дорогу. — Я якраз тебе шукаю! У вас там зверху точно щось відбувається!
Мар’яна зупинилася на сходах, перекладаючи важку сумку з ноутбуком з однієї руки в іншу:
— Доброго дня, Тамаро Петрівно. Що саме відбувається? У мене все спокійно.
— Та як же спокійно! — сплеснула долонями сусідка. — У мене у ванній кімнаті вже другий день стоїть жахливий запах! Виразний такий, аміачний, наче котячий лоток не прибирали місяць! Це точно щось у вас тече або з вашої вентиляції йде. Ви ж там винаймаєте, хто знає, що ви там робите!
Мар’яна глибоко видихнула, намагаючись зберегти спокій. Звинувачення були абсолютно безпідставними, адже у неї навіть не було домашніх тварин.
— Тамаро Петрівно, у мене немає котів. І собак немає. У мене у ванній сухо й чисто, нічого не тече і не пахне.
— Ой, та всі ви так кажете! — не здавалася сусідка, поправляючи окуляри на носі. — Накоять чогось, а потім «це не ми»! А хто ж тоді? Під нами на шостому поверху живе Валентина Іванівна, у неї все чисто. На восьмому — дядько Коля, він взагалі на дачі. Значить, точно у вас!
Зрозумівши, що пояснювати щось на словах людині, яка вже заздалегідь визначила «винного», немає жодного сенсу, Мар’яна вирішила піти найкоротшим шляхом.
— Знаєте що, Тамаро Петрівно? Ходімо зі мною прямо зараз. Запрошую до себе. Ви особисто подивіться на стояки, перевірите ванну кімнату і переконаєтеся, що у мене все ідеально сухо.
Сусідка трохи зніяковіла від такої рішучості, але відступати не захотіла:
— А йдемо! Подивлюся, раз ти так упевнено кличеш!
Вони піднялися на дев’ятий поверх. Мар’яна відчинила ключем двері, пропустила Тамару Петрівну вперед і провела її до ванної кімнати. У приміщенні пахло свіжим милом та квітковим кондиціонером для білизни. Мар’яна відкрила сантехнічну шафку, де проходили головні труби стояка.
— Ось, дивіться, — спокійно мовила дівчина, показуючи рукою. — Усі труби абсолютно сухі. Жодного підтікання, жодної краплі. І як бачите, котячого лотка у мене теж немає.
Тамара Петрівна прискіпливо нахилилася, роздивляючись стояк, потім декілька разів втягнула носом повітря. У ванній справді пахло лише чистотою.
— Хм… дивно, а всі казали, що це у вас! — нарешті вимовила сусідка, вголос виражаючи своє здивування.
— Ну то ви ж самі все побачили, на власні очі, — м’яко, але з виразною іронією відповіла Мар’яна.
— Ну ладно, піду я, гарного дня, — буркнула Тамара Петрівна, трохи збентежена тим, що її теорія зазнала краху, і попрямувала до виходу.
— І вам гарного дня! — відгукнулася Мар’яна, зачиняючи за нею двері.
Сівши за робочий стіл, дівчина лише похитала головою. Ця ситуація була б смішною, якби не була такою типовою. Чомусь серед старожилів будинку побутувала непохитна переконаність: якщо виникає якась проблема з комунікаціями чи порядком — винні обов’язково ті, хто винаймає житло.
Проте історія на цьому зовсім не завершилася. Наступного дня проблема не лише не зникла, а й суттєво загострилася.
Близько полудня у двері Мар’яни знову загримали. Цього разу звук був куди рішучішим. На порозі стояли вже двоє: Тамара Петрівна та сантехнік із місцевого ЖЕКу, дядько Степан, у замасленій комбінезоні й із великим розвідним ключем у руках.
— Мар’яно, вибачай, але тут діло серйозне! — заявив дядько Степан, витираючи чоло рукавом. — Затор у головному стояку між сьомим і п’ятим поверхами! Усе вертається назад. Хтось щось таке змив, що воно застрягло намертво!
— Доброго дня, дядьку Степане, — привіталася Мар’яна. — Але ж ви знаєте, що я на дев’ятому, найвищому поверсі. Якби затор був нижче мене, то у мене б першої все піднімалося, а у мене сухо й чисто!
— Е-ні, дівчино, затор може формуватися поступово, — утрутилася Тамара Петрівна. — А ми знаємо, що ви, молодь, вічно кидаєте в унітаз усе підряд! Серветки вологі, наповнювачі всякі!
— Тамаро Петрівно, я повторюю ще раз: я нічого неналежного в унітаз не викидаю. Я доросла, відповідальна людина.
— Добре, зараз перевіримо, — сказав сантехнік, проходячи до ванної. Він уважно оглянув сантехніку, прочистив тросом доступну ділянку й констатував: — На дев’ятому поверсі все чисто. Проблема нижче. Треба йти по квартирах.
Наступні три години перетворилися на справжнє детективне розслідування. Дядько Степан разом із Тамарою Петрівною та ще кількома активними мешканцями під’їзду ходили від дверей до дверей, намагаючись з’ясувати джерело проблеми.
Мар’яна, якій це все вже просто стало цікаво, теж вийшла на сходовий майданчик. Вона хотіла на власні очі побачити, чим закінчиться цей «пошук винних».
Основна версія «корінних жителів» усе одно зводилася до того, що винен хтось із орендарів. А в під’їзді, окрім Мар’яни, житло винаймали ще тільки дві студентки на третьому поверсі та молода пара на першому.
— Це точно ті дівчата з третього! — впевнено казала сусідка з четвертого поверху. — Вони вічно якісь вечірки влаштовують, квіти у вазах міняють, мабуть, якийсь пісок чи зелень змивали!
Сантехнік зайшов до студенток. Дівчата, перелякані раптовим візитом цілої делегації, показували свою абсолютно чисту сантехніку й вибачалися за те, у чому навіть не були винні.
— Ні, у них теж усе сухо, — вийшов дядько Степан, чухаючи потилицю. — Стояк забитий твердою масою. Таке враження, що це деревне тирсове гранульоване ганчір’я або… наповнювач для котячого туалету!
При слові «котячий наповнювач» Тамара Петрівна аж просяяла:
— О! Я ж казала! Запах аміачний! Це котячий туалет! А хто у нас тримає котів?
Усі перезирнулися. З’ясувалося, що котів у під’їзді тримали щонайменше п’ять родин. І всі вони були… найповажнішими «корінними жителями», які мешкали в цьому будинку з дня його побудови!
Першою під підозру потрапила баба Ганна з п’ятого поверху, у якої жило одразу два пухнастих коти.
— Ганно Василівно! — суворо звернулася до неї Тамара Петрівна, коли старенька відчинила двері. — Ви чим лоток котам засипаєте? І куди ви його викидаєте?
— Ой, діточки, — здивувалася старенька, поправляючи хустку. — Я купую звичайний пісочок у пакеті. А викидаю тільки в пакет і на смітник надворі! Мені син ще п’ять років тому суворо заборонив у унітаз щось кидати, сказав, що труби старі, не витримають. Я що, нетямуща якась?
Перевірка у баби Ганни показала: у відрі для сміття справді лежали акуратно зав’язані пакетики, а сантехніка була в порядку.
Далі делегація вирушила на шостий поверх до дядька Віктора — поважного пенсіонера, колишнього інженера, який жив із великим рудим котом.
— Ви що, з глузду з’їхали? — обурився дядько Віктор, вислухавши претензії. — Я інженер за освітою! Я прекрасно знаю гідродинаміку й переріз наших чавунних труб! Щоб я змив наповнювач у санвузол? Та це треба взагалі не мати розуму! Я користуюся силікагелем і викидаю його виключно в контейнер біля будинку!
Коли коло підозрюваних серед «корінних жителів» почало звужуватися, а винний так і не знаходився, атмосфера на сходовому майданчику стала дуже напруженою.
Тамара Петрівна стояла посеред коридору, склавши руки на грудях, і розгублено дивилася на дядька Степана:
— Степане, ну не може ж воно само туди потрапити! Хтось же змиває той наповнювач! Тільки от хто — «корінні жителі» ніяк не з’ясують і досі… Все на молодь звертали, а виходить, хтось із наших робить це тихо й систематично!
Мар’яна стояла трохи осторонь, спостерігаючи за цією мізансценою. Вона бачила, як руйнуються стереотипи людей, які звикли у всьому звинувачувати орендарів.
— Ну що, Тамаро Петрівно? — спокійно звернулася до неї Мар’яна. — Виходить, не винаймачі житла створюють проблеми в під’їзді?
Сусідка трохи зачервонілася, відвела очі й пробурмотіла:
— Та добре тобі вже… Звісно, вибач, якщо я на тебе даремно подумала. Просто звикли ми, що колись тут проживали якісь несумлінні люди… От і думаємо за інерцією.
— Отож-бо й воно, що за інерцією, — підсумував дядько Степан, дістаючи гнучкий трос із спеціальною насадкою. — Мені менше байок треба розказувати, а треба трубу чистити. Зараз проб’ємо затор і подивимося, що звідти вискочить. Тоді й дізнаємося правду.
ЧАСТИНА 2
Дядько Степан разом із помічником розклали на майданчику шостого поверху свій інструмент. Мешканці кількох поверхів, охоплені цікавістю та прагненням нарешті з’ясувати правду, зібралися біля сходового прольоту.
— Ну що, сусіди, відходьте трохи, зараз будемо працювати, — суворо мовив сантехнік, заправляючи металевий трос у ревізійний отвір чавунного стояка.
Трос із шурхотом пішов углиб труби. Дядько Степан професійними рухами крутив ручку, заглиблюючи металеву спіраль усе далі й далі. За кілька хвилин трос уперся у щось щільне й пружне.
— О, є контакт! — вигукнув сантехнік, напружуючи м’язи. — Щось дуже щільне застрягло, якраз між п’ятим і шостим поверхами. Зараз зачепимо й витягнемо назовні.
Він зробив кілька обертальних рухів і повільно почав тягнути трос назад. Мешканці затамували подих. Тамара Петрівна аж окуляри поправила, щоб нічого не пропустити.
Коли кінець троса вискочив з отвору, на ньому висіла ціла грудка зліпленого, набряклого від води бентонітового котячого наповнювача, перемішаного з вологістю та залишками якісного, дорогого комбінованого корму для породистих тварин.
— Ну от і відповідь! — підняв ключ дядько Степан. — Це грудкуючий глиняний наповнювач. Він від води стає як цемент! Його взагалі в каналізацію кидати заборонено! А тут його змивали регулярно й у великих кількостях.
— Але ж хто?! — вигукнула Тамара Петрівна. — Баба Ганна купує тирсовий, дядько Віктор — силікагель… У кого ще є коти?
У цей момент з дверей на сьомому поверсі — якраз поруч із квартирою Тамари Петрівни — повільно вийшов Валерій, поважний чоловік років сорока п’яти, який жив у будинку з самого дитинства й завжди вважався зразковим сусідником. У руках він тримав великий кольоровий пакет із зображенням довгошерстої породистої кішки.
— Що тут за галас у під’їзді? — спокійно запитав Валерій. — Чого всі зібралися?
Тамара Петрівна перевела погляд з наповнювача на трос, потім на пакет у руках Валери, і її обличчя витягнулося від здивування.
— Валєра… — повільно мовила вона. — А що це в тебе за пакет?
— Та ось, дружина попросила сміття винести. Наповнювач для нашої заморської киці, — просто відповів той.
— Валєра! — ахнула сусідка. — Ти хочеш сказати, що ви цей наповнювач… в унітаз змиваєте?!
Валерій здивовано кліпнув очима:
— Ну так… А куди ж його ще? На пачці ж написано іноземною мовою, що він екологічний! Дружина казала, що зручно: прибрав і одразу змив. Ми так уже пів року робимо, і нічого!
На сходовому майданчику запанувала німа тиша. Дядько Степан лише взявся за голову:
— Валєра! Ти ж у цьому будинку сорок років живеш! Читай інструкцію перекладену! Там же чітко написано: «Не змивати в каналізацію»! Воно ж у старих чавунних трубах затримується і стає як бетон! Через вас увесь під’їзд трохи без сантехніки не залишився!
Валерій від несподіванки аж зачервонів. Йому стало неймовірно ніяково перед усім під’їздом:
— Ой… А ми й не знали… Нам здавалося, що це дуже зручно. Пробачте, сусіди, ми ж не спеціально! Я зараз же оплачу сантехніку всю роботу і більше ніколи так робив не буду!
Тамара Петрівна повільно повернулася до Мар’яни, яка спокійно спостерігала за цією фінальною сценою з вищого прольоту сходинок.
— М-так… — тихо вимовила Тамара Петрівна, зітхнувши. — Виходить, цілий день шукали винних серед тих, хто житло винаймає… Повісили всі гріхи на дівчат-студенток та на Мар’яну. А виявилося, що наш «корінний житель», який тут із колиски живе, власноруч усе й заблокував.
Мар’яна м’яко посміхнулася й ступила крок уперед:
— Головне, Тамаро Петрівно, що проблема нарешті вирішилася і джерело знайшлося. Сподіваюся, тепер ми всі будемо судити про людей за їхніми вчинками, а не за штампом про реєстрацію чи договором оренди.
— Твоя правда, дівчино, твоя правда, — щиро відповіла Тамара Петрівна, хитаючи головою. — Ти вже вибач нас, старих, за нашапетані підозри.
Ситуація, яка мала всі шанси перерости у тривалий конфлікт та взаємні образи, завдяки спокою Мар’яни та професіоналізму сантехніка завершилася повним порозумінням. Валерій не лише компенсував витрати на ремонт стояка, а й увечері пройшовся по квартирах із коробками цукерок, перепрошуючи за побутову неуважність.
А для мешканців під’їзду ця історія стала чудовим уроком: стереотипи про «несумлінних квартирантів» розвіялися остаточно. Відтоді до Мар’яни та інших орендарів у будинку почали ставитися з великою повагою, як до повноправних і відповідальних сусідів.
