— Ой, знаєте… власники категорично проти дітей. Тим паче двох! У них же там новий євроремонт, дороговартісний ламінат, світлі стіни. А діти ж почнуть малювати на шпалерах, стрибати по диванах, розливати сік. Вибачте, але цей варіант нам не підходить.
Пошук орендованого житла з двома дітьми у Чернівцях перетворився для мене на справжній квест на виживання та витримку. Місцеві мешканці виявилися неймовірно теплими та привітними людьми, на відміну від касти ріелторів, які чомусь панічно бояться малечі у квартирах із євроремонтом.
Переїзд до нового міста — це завжди випробування, але коли ти їдеш із двома активними дітьми, це перетворюється на спецоперацію з непередбачуваним фіналом. Ми опинилися в Чернівцях уже два місяці тому. Саме місто зустріло нас просто чудово: місцеві перехожі, сусіди, працівники кав’ярень виявилися неймовірно милими,бридкимибридкимбридкимибридкимибридкимтеплими та щирими людьми. Жодних проблем у повсякденному спілкуванні з містянами у нас не виникало.
Але от місцевий ринок оренди нерухомості та каста ріелторів — це була зовсім інша планета. Квест виявився настільки заплутаним, що я вже ледве стримувала емоції після кожного нового дзвінка.
Того ранку я вкотре сиділа на кухні тимчасового помешкання, гортаючи оголошення в телефоні, коли черговий ріелтор на ім’я Олег зателефонував мені щодо перспективної трикімнатної квартири в центрі.
— Алло, пані Ольго? — луןов бадьорий голос у трубці. — Я маю для вас чудовий варіант. Євроремонт, дорогі меблі, техніка, все сяє чистотою! Ви ж казали, що шукаєте з дітьми? А скільки їм років точно?
— Старшому вісім, молодшій шість, — відповіла я спокійним, хоча вже трохи втомленим від однотипних розмов голосом. — Вони спокійні, ходять до школи та на гуртки, за порядком стежимо.
У трубці на секунду зависла напружена тиша, після чого Олег з явною ноткою сумніву в голосі випалив:
— Ой, знаєте… власники категорично проти дітей. Тим паче двох! У них же там новий євроремонт, дороговартісний ламінат, світлі стіни. А діти ж почнуть малювати на шпалерах, стрибати по диванах, розливати сік. Вибачте, але цей варіант нам не підходить.
Я відчула, як усередині закипає знайома хвиля обурення. Мені хотілося кричати у трубку.
— Слухайте, пане Олеже! — різко перервала я його монолог, підвищивши голос. — У вас у самого є діти? Ви самі народилися одразу з паспортом, в костюмі і ріелторським блокнотом у руках?! Чому всі ви дивитеся на нас так, ніби ми збираємося рознести ту квартиру на тріски?! Наші діти виховані, ми не руйнуємо чуже майно. До того ж, ми справно платимо повну вартість оренди, з якої ви, між іншим, забираєте чималу комісію! Хіба ми не люди?
Олег явно розгубився від такого напору, бо звик, що орендарі зазвичай мовчки ковтають такі відмови.
— Ну… я просто передаю позицію власників… — пробормотів він дещо розгубленим тоном. — Вони бояться за дорогі дивани.
— За дивани боятися не треба, їх можна почистити чи здати в хімчистку при виїзді, за що ми завжди готові нести відповідальність! — відповіла я і просто скинула виклик, бо сил вести цей безглуздий діалог більше не було.
Це був уже десятий подібний дзвінок за останній тиждень. Склавалося враження, що наявність дітей у Чернівцях прирівнюється до стихійного лиха. Про власників домашніх тварин я взагалі мовчу — для них двері всіх пристойних квартир у місті були зачинені наглухо.
Я закрила вкладку з оголошеннями, глибоко вдихнула і зрозуміла: якщо я хочу знайти нормальне житло для своєї родини, доведеться змінювати тактику і ставати жорсткішою у переговорах із цими посередниками.
Наступного дня після того невдалого ранкового дзвінка мені зателефонувала інша ріелторка — жінка середніх років на ім’я Світлана, яка запевнила мене, що має «ідеальний варіант для мами з двома дітьми, де власники адекватні і розуміють життя». Звісно, мій досвід уже підказував мені, що слово «адекватні» у лексиконі посередників часто означає зовсім інше, але надія вмирає останньою.
Ми домовилися про зустріч біля будинку на вулиці Головній. Квартира виявилася справді симпатичною: світлі кімнати, новий ремонт у теплих бежевих тонах, акуратна кухня та великий м’який диван у вітальні, який одразу привернув мою увагу.
Світлана відімкнула двері, пропустила нас уперед і одразу почала супроводжувати кожен наш крок тривожними коментарями, наче ми зайшли не в житло, а на склад із кришталевими вазами.
— Тільки, будь ласка, діти, не чіпайте стіни руками! — одразу застережливо вигукнула вона, помітивши, як мій восьмирічний син підійшов ближче до білосніжної стіни у коридорі. — Тут свіжа фарба, її дуже легко забруднити. А господар — педант неймовірний, він кожну плямку помічає!
Я відчула, як всередині знову починає закипати знайоме роздратування. Я зупинилася посеред кімнати, склала руки на грудях і подивилася на ріелторку прямим, виразним поглядом.
— Світлано, вибачте, але ми тут ще навіть не роззулися нормально, а ви вже починаєте нас лякати власником-педантом, — спокійним, проте холодним тоном промовила я. — Мої діти не дикі звірі. Вони розуміють, що таке чужий дім і як поводитися. Але якщо ви так переживаєте за кожну плямину, то навіщо виставляти квартиру в оренду для родини з дітьми? Навіщо ви казали мені телефоном, що власники все розуміють?
Світлана дещо знітилася, замахала руками і поспішила виправдатися:
— Ой, та я ж не в тому сенсі! Просто хочу уникнути непорозумінь. Ви ж знаєте, які зараз власники… Вони беруть заставу в розмірі місячної плати, і якщо щось не так — капітально вираховують із цих грошей кожну дрібницю. Навіть за найменшу подряпину на паркеті чи пляму на оббивці дивана.
— От щодо застави та диванів давайте поговоримо детально, — сказала я, зробивши крок до неї. — Я прекрасно розумію правила гри. Застава — це гарантія безпеки. Але я маю звичку фіксувати стан квартири в день заселення. Я зараз же зроблю детальну фото- та відеозйомку кожної поверхні, кожного кута, кожного квадратного метра!
Світлана нервово посміхнулася:
— Ну… фотографуйте, звісно. Це ваше право. Тільки от щодо меблів… власник наполягає, щоб при виїзді обов’язково проводилася професійна хімчистка цього світлого дивана за наш рахунок, незалежно від того, чи є на ньому плями, чи ні. Мовляв, це «маст хєв» для всіх орендарів із дітьми.
Я просто втратила дар мови від такого «сервісу». З мене вимагають повну оплату оренди, величезну заставу, а тепер ще й нав’язують додаткові платні послуги за те, чим ми будемо користуватися в межах договору?
— Стоп! — різко перервала її я, підвищивши голос так, що діти навіть припинили роздивлятися балкон і прибігли до нас. — Яка хімчистка незалежно від плям?! Якщо диван чистий і ми за ним акуратно доглядали протягом року, чому я маю платити за це додатково зі своєї кишені? Ви що, збираєтеся утримувати гроші з застави просто за фактом нашої присутності тут?
— Ну, знаєте, діти є діти… — почала було знову гнути своє Світлана, але я її різко зупинила.
— Досить! — сказала я твердо. — Давайте зателефонуємо власнику прямо зараз і обговоримо всі ці умови віч-на-віч. Я не збираюся підписувати договір на кабальних умовах, де з мене будуть витягувати кожну гривню під приводом міфічного ремонту.
Світлана розгублено дістала телефон, розуміючи, що втрачати клієнтів, які готові платити повну вартість і заїжджати хоч сьогодні, їй теж не хочеться. Напруга в кімнаті досягла свого піку, і попереду на нас чекала найгарячіша розмова з самим господарем помешкання.
Світлана з тремтячими пальцями натиснула кнопку виклику на своєму смартфоні, ввімкнула гучний зв’язок і тримала телефон перед собою, наче це була якась небезпечна вибухівка. Гудки тривали довго, поки на другому кінці проводу не почувся густий, дещо роздратований голос власника квартири, пана Богдана.
— Алло? Світлано? Я ж просив турбувати мене тільки тоді, коли будуть реальні клієнти, які готові підписувати папери! — пролунало з динаміка.
Ріелторка скоса подивилася на мене, ковтнула слину і швидко затараторить:
— Пане Богдане, якраз маємо реальних клієнтів! Пані Ольга з двома дітьми оглядає квартиру. Їй усе дуже подобається, ремонт, розташування, але… виникають невеликі запитання щодо умов застави та додаткових вимог. Вона б хотіла особисто обговорити з вами деякі деталі.
У трубці запанувала важка, коротка пауза, після якої пан Богдан відповів уже зовсім іншим, суворим і трохи зверхнім тоном:
— Які ще деталі? У моєму договорі все прописано чітко й однозначно. Повна застава в розмірі місячної оплати залишається в мене на випадок будь-яких пошкоджень євроремонту. А щодо дивана — так, обов’язкова професійна хімчистка за рахунок орендарів при виїзді. Це моя принципова позиція! Бо знаю я вас: діти то фломастерами стіни розмалюють, то солодкий чай на оббивку проллють.
Я відчула, як усередині мене закипає остання крапля терпіння. Я рішуче зробила крок уперед, узяла телефон прямо з рук оскаженілої Світлани і чітко, голосним та впевненим тоном промовила у динамік:
— Пане Богдане, доброго дня! Це Ольга, потенційна орендарка. Давайте одразу розставимо всі крапки над «і», щоб ми не витрачали дорогоцінний час один одного.
Власник на тому кінці явно не очікував такого прямого нападу від жінки, яку його ріелторка вже майже списала з рахунків. У його голосі проскочила нотка здивування:
— Е-е-е… доброго дня. Ну, давайте. Слухаю вас.
— По-перше, — почала я чітко карбувати кожне слово, дивлячись просто у вічі здивованій Світлані. — Мої діти не малюють по стінах фломастерами і не влаштовують погроми. Я доросла, адекватна людина, яка шукає чисте і затишне помешкання для спокійного життя. По-друге, чому ви заздалегідь ставитеся до нас як до порушників закону, вимагаючи незрозумілу хімчистку дивана навіть у тому випадку, якщо він залишиться ідеально чистим? Хіба це чесно? Якщо ми дбаємо про ваші меблі протягом усього терміну оренди, чому я маю платити за послуги клінінгу просто за фактом нашої присутності?
У трубці знову зависла напружена тиша. Пан Богдан явно відвикнув від того, щоб орендарі сперечалися з його залізобетонними правилами.
— Ну… знаєте, правила встановлюю я, бо це моя квартира і мій дорогий ремонт! — спробував він підвищити голос, але я його м’яко, проте рішуче перервала.
— Ваша квартира — це правда, і ми готові платити повну вартість оренди без затримок, а також залишати повну суму застави як гарантію нашої порядності, — спокійно парирувала я. — Але давайте діяти цивілізовано. Я роблю детальні фотографії та відеозапис кожного кута, кожного дивана, кожної стіни і кожного елемента в день нашого заселення. Ми підписуємо додаток до договору із зафіксованим станом майна. Якщо за час нашого проживання з’явиться хоч одна реальна пляма чи пошкодження — ви маєте повне право вирахувати кошти з моєї застави на їх усунення. Але якщо ми повернемо вам квартиру в тому ж ідеальному стані, в якому взяли — жодних примусових хімчисток за наш рахунок не буде. Погоджуєтеся на такі умови чи ми шукаємо інший варіант?
Світлана затамувала подих. Вона стояла біля вікна і дивилася на мене так, ніби я щойно влаштувала державний переворот. Для неї подібні розмови з власниками були чимось неймовірним.
На другому кінці проводу пан Богдан важко зітхнув. Було чутно, як він перебирає папери на своєму робочому столі. Він зрозумів, що втрачати спокійних, адекватних і платоспроможних мешканців через власні капризи йому просто невигідно, особливо на тлі поточного ринку.
— Ну добре, пані Ольго, — промовив він нарешті вже набагато м’якшим, примирливим тоном. — Ваша правда у цьому є. Давайте так: робимо фотофіксацію стану при заселенні, прописуємо все чітко в договорі. Якщо при виїзді все чисто і ціло — жодних претензій і додаткових виплат за клінінг я не висуваю. Але попереджаю: посуд і дрібну побутову техніку ми теж перерахуємо за описом!
Я ледве стримала посмішку тріумфу.
— Домовилися, пане Богдане! — відповіла я бадьорим голосом. — Посуд я теж із задоволенням сфотографувала ще під час першого огляду, кожну чашку і тарілку. Чекаємо на вас завтра о десятій ранку для підписання договору.
Я завершила виклик, повернула телефон спантеличеній ріелторці і радісно посміхнулася моїм дітям, які вже підбігли до мене з допитливими очима.
— Ну що, мамо, ми беремо цю квартиру? — запитав старший син із надією в голосі.
— Так, синку, ми її беремо! — відповіла я, обіймаючи обох малюків. — Квест успішно пройдено. Чернівці підкорені, а попереду в нас — власне затишне гніздечко, де ми будемо щасливі!
Світлана ще кілька секунд стояла мовчки, а потім просто розсміялася і сказала:
— Ну ви й жінка, пані Ольго! З вами краще не сперечатися, але такі орендарі — це мрія будь-якого власника. Вітаю з новою домівкою!
Так закінчився наш двомісячний пошук житла, повний стереотипів, смішних моментів і гострих дискусій. Ми нарешті мали дім, і жодні ріелторські упередження тепер нам були не страшні.
Ранок наступного дня видався напрочуд сонячним та спокійним. Осінні Чернівці вітали нас м’яким золотим світлом, що заливало тихі бруковані вулиці історичного центру. Наш довгий, виснажливий двомісячний квест із пошуку житла з двома дітьми нарешті добігав кінця. Усе було готове до переїзду в ту саму орендовану квартиру на вулиці Головній, за яку ми вчора так гаряче торгувалися з власником паном Богданом.
Близько десятої ранку до нашого тимчасового помешкання під’їхав вантажний бус. Ми з дітьми швидко зібрали останні речі, упакували коробки з іграшками та книжками. Малеча стрибала від радості, адже вони вже давно втомилися від постійних переїздів з однієї тимчасової адреси на іншу і хотіли нарешті розкласти свої речі у справжніх дитячих кімнатах.
— Мамо, а в нас там точно буде великий балкон для моїх квітів у горщиках? — запитувала донечка, допомагаючи мені застібати блискавку на великій дорожній сумці.
— Обов’язково, сонечко, і балкон, і простора кухня, де ми сьогодні ж спечемо наш фірмовий яблучний пиріг на честь новосілля! — усміхнулася я, хоча сама ще трохи хвилювалася перед фінальною зустріччю з власником для підписання всіх паперів.
За пів години ми вже стояли біля під’їзду нашого нового будинку. Пан Богдан чекав на нас біля вхідних дверей із папкою документів у руках. Виглядав він уже зовсім інакше, ніж під час вчорашньої телефонної розмови — на його обличчі грала легка, доброзичлива усмішка, а в очах читалася повага.
— Ну що, пані Ольго, вітаю на новому місці! — привітався він, простягаючи мені руку для рукостискання. — Я вже перевірив чистоту, все готове, ключі чекають на своїх господарів. Давайте спочатку підпишемо папери, як і домовилися, з повною фотофіксацією.
Ми зайшли до квартири. Усередині панував приємний запах свіжого ремонту та чистоти. Я дістала свій смартфон і показала власнику пакунок детальних світлин та відеозаписів кожного кута, кожної стіни та кожної тарілки з нашого вчорашнього перегляду.
— Ось, дивіться, пане Богдане, — спокійно і впевнено промовила я, гортаючи галерею на екрані. — Кожна поверхня зафіксована до найдрібніших деталей. Жодних пошкоджень немає, все ідеально. Ми цінуємо чуже майно так само, як цінували б власне.
Пан Богдан уважно переглянув знімки, кивнув і задоволено посміхнувся: — Знаєте, я радий, що вчора поступився вашому напору. Рідко зустрінеш орендарів із таким системним і чесним підходом. Застава зафіксована, договір підписано на рік із можливістю пролонгації. Ласкаво просимо додому!
Ми розписалися в документах, він передав мені зв’язку важких металевих ключів і попрощався, пообіцявши не турбувати нас без крайньої потреби. Щойно за ним зачинилися двері, ми з дітьми полегшено видихнули. Почався процес розпакування речей.
Минуло кілька годин. Квартира поступово наповнювалася нашими звичними звуками, ароматом свіжої випічки та затишком. Діти вже встигли розставити свої улюблені іграшки на полицях у своїй кімнаті, а я зайнялася розвішуванням штор у вітальні, стоячи на невеличкій драбині.
Раптом у коридорі пролунав делікатний стукіт у вхідні двері.
Я здивовано зупинилася, опустила погляд на годинник — була вже сьома вечора. Хто б це міг бути? Пан Богдан щось забув? Чи сусіди вирішили познайомитися з новими мешканцями?
Я обережно злізла з драбини, підійшла до дверей і через вічко спробувала розгледіти гостя. На сходовій клітці стояла приємна жінка інтелігентної зовнішності років п’ятамидесяти з великим блюдом, накритим вишитим рушником, і букетом яскравих осінніх хризантем.
Я відчинила двері. Жінка тепло усміхнулася мені й першою заговорила м’яким, співучим голосом:
— Добрий вечір! Вибачте, що турбую одразу після переїзду, але я ваша сусідка з квартири навпроти, Марія Петрівна. Бачила, як ви заїжджали сьогодні з дітками, і вирішила привітати вас із новосіллям по-нашому, по-буковинськи! З хлібом-сіллю та домашнім пирогом!
Я була настільки зворушена таким теплим і щирим жестом, що на секунду втратила дар мови. Усі ті стереотипи про чернівецьких ріелторів, які лякали нас останні два місяці, у цю саму хвилину остаточно розсипалися на порох, розчинившись у цій дивовижній людській доброзичливості.
— Добрий вечір, Маріє Петрівно! — щиро посміхнулася я, приймаючи важке блюдо та квіти. — Дуже вам дякую, це неймовірно приємно. Проходьте, будь ласка, на чашку чаю, ми якраз розпакували все найнеобхідніше!
Сусідка охоче зайшла до прихожої, озирнулася навколо і раптом її погляд зупинився на моїх дітях, які вибігли з кімнати подивитися на гостю. Марія Петрівна всміхнулася ще ширше і вигукнула: — Боже мій, які чудові діти! Знаєте, наша молодь чомусь зараз так боїться сімей із малечею, а я завжди кажу: діти в домі — це найбільше щастя і благодать! До речі, мій син якраз керує ОСББ в нашому будинку, тож якщо вам знадобиться будь-яка допомога з побутовими питаннями чи ремонтом — звертайтеся сміливо, він усе владнає за хвилину!
Я стояла посеред нашої нової, світлої квартири, тримаючи в руках блюдо з домашнім пирогом, дивлячись на усміхнені обличчя моїх дітей і доброзичливу сусідку. Усередині мене розливалося неймовірне, глибоке відчуття спокою та щастя.
Наш двомісячний квест завершився абсолютною перемогою. Ми пройшли через усі перешкоди, відстояли свої права, знайшли найкраще місце на землі для нашої родини, і я точно знала: попереду у нас тільки світлі, радісні дні, сповнені любові, затишку та справжнього людського тепла. Життя триває, і воно прекрасне!
