У маленькому містечку на березі Дніпра, де старі будинки шепотіли таємниці минулого, жила жінка на ім’я Оксана. Вона була звичайною вчителькою в місцевій школі, з рудим волоссям, що нагадувало осіннє листя, і очима, повними тепла.
Її чоловік, Андрій, працював інженером на заводі, і їхнє життя здавалося ідеальним: затишний дім, двоє дітей – син-підліток і маленька донька – та мрії про майбутнє. Але все змінилося, коли в їхньому житті з’явилася Ірина.
Ірина була новою сусідкою, яка переїхала з Києва. Вона була яскравою, як феєрверк: висока, з довгим чорним волоссям і посмішкою, що зачаровувала.
Працювала фрілансером-дизайнером, завжди в модному одязі, з гаджетами в руках. Оксана спочатку раділа новій подрузі – адже в містечку так мало цікавих людей.
Вони познайомилися на ринку, коли Ірина випадково штовхнула кошик Оксани.
“Ой, вибачте! Я така незграбна сьогодні,” – засміялася Ірина, піднімаючи яблука, що покотилися.
“Нічого страшного,” – відповіла Оксана, посміхаючись. “Я Оксана, живу ось там, за рогом.”
“Ірина. Щойно переїхала. Шукаю друзів у цьому тихому раю,” – сказала Ірина, і її очі блиснули.
З того дня вони стали зустрічатися. Ірина приходила в гості, приносила свіжі тістечка з Києва, розповідала історії про велике місто.
Андрій теж був радий – Ірина була веселою, грала з дітьми в ігри на комп’ютері, яких Оксана не розуміла.
“Ти така сучасна, Ірино,” – казав Андрій одного вечора, коли вони сиділи за столом. “Розкажи, як ти створюєш ті дизайни? Я от інженер, все по-старому, з кресленнями.”
Ірина нахилилася вперед, її очі загорілися. “О, Андрію, це магія! Я використовую програми, де можна малювати світи. Ось, подивися,” – вона витягла планшет і почала демонструвати. Андрій сміявся, захоплений.
Оксана дивилася на них. “Вони просто розмовляють,” – думала вона.
Минали тижні. Ірина дзвонила Оксані щодня: “Привіт, подруго! Що новенького? Давай зустрінемося ввечері?” Оксана відповідала, але помічала, як Андрій все частіше згадує Ірину.
“Ірина сказала, що в Києві є крутий фестиваль. Може, поїдемо?” – питав він.
Одного разу, коли Оксана повернулася з роботи раніше, вона почула сміх з кухні. Андрій і Ірина сиділи за столом, пили чай.
Ірина торкнулася його руки: “Андрію, ти такий смішний! Розкажи ще про той випадок на заводі.”
Оксана завмерла в дверях. “Що тут відбувається?” – запитала вона, намагаючись звучати спокійно.
“О, Оксано! Ми чекали на тебе,” – поспішила Ірина. “Я принесла новий рецепт пирога.”
Андрій підвівся: “Так, кохана, Ірина просто завітала.”
Але Оксана не вірила. Тієї ночі вона не спала, перебираючи в голові кожне слово.
“Вона хоче забрати мого чоловіка,” – шепотіла вона в подушку.
Наступного дня Ірина подзвонила знову. “Оксано, давай підемо на прогулянку? Я маю тобі дещо розповісти.”
Оксана вагалася, але пішла. Вони йшли берегом річки, сонце грало на воді. Ірина зупинилася: “Оксано, я… я думаю, що закохалася.”
Серце Оксани завмерло. “В кого?”
Ірина зітхнула: “В Андрія. Він такий добрий, розумний. Я не хотіла, але сталося.”
Оксана відчула, як світ руйнується. “Ти… ти жартуєш?”
“Ні. Я не можу більше мовчати. Але я не хочу руйнувати вашу сім’ю. Просто… скажи, що робити?”
Оксана мовчала хвилину, а потім вибухнула: “Ірино, не дзвони мені більше, бо ти можеш забрати у мене чоловіка! Зрозумій, він мій! Ми разом 15 років, у нас діти!”
Ірина зблідла: “Оксано, пробач… Я не думала, що це так серйозно.”
“Іди геть! Не наближайся до нас!” – крикнула Оксана і побігла додому.
Вдома вона розповіла Андрію все. Він був вражений: “Оксано, що? Ірина? Вона просто подруга! Я люблю тебе!”
“Але вона сказала, що закохана в тебе!” – ридала Оксана.
Андрій обійняв її: “Кохана, це її проблема. Я з тобою.”
Але тінь ревнощів уже оселилася. Оксана почала перевіряти телефон Андрія, слідкувати за ним. Ірина не дзвонила, але
Оксана бачила, як вона проходить повз їхній дім, дивлячись у вікна.
Минув місяць. Одного вечора Андрій повернувся пізно. “Де ти був?” – запитала Оксана.
“На роботі затримався. Проблеми з проектом,” – відповів він.
Але Оксана не вірила. Вона подзвонила колезі Андрія: “Чи був Андрій на роботі допізна?”
“Ні, пішов о шостій,” – відповів той.
Оксана відчула холод. “Він з нею,” – подумала вона.
Вона вибігла на вулицю, побігла до будинку Ірини. Двері були відчинені, і вона почула голоси.
“Андрію, чому ти прийшов?” – говорила Ірина.
“Я мав поговорити. Оксана думає, що між нами щось є,” – відповів Андрій.
Оксана увірвалася: “Так і є! Я знала!”
Андрій повернувся: “Оксано! Це не те, що ти думаєш. Я прийшов сказати Ірині, щоб вона залишила нас у спокої.”
Ірина стояла, бліда: “Оксано, я не хотіла. Він сам прийшов.”
“Брехня! Ви змовилися!” – кричала Оксана.
Андрій схопив її за руку: “Кохана, послухай. Я люблю тебе. Ірина – це помилка.”
Але Оксана вирвалася і втекла. Тієї ночі вона зібрала речі дітей і поїхала до матері в село.
“Мамо, Андрій зраджує мені з сусідкою,” – ридала вона.
Мати обійняла: “Доню, не поспішай. Поговоріть.”
Але Оксана не хотіла. Вона вимкнула телефон, не відповідала на дзвінки Андрія.
Тим часом Андрій шукав її. Він пішов до Ірини: “Чому ти сказала Оксані, що закохана в мене? Це брехня!”
Ірина посміхнулася сумно: “Андрію, це не брехня. Я дійсно відчуваю щось. Але я не хотіла руйнувати.”
“Ти вже зруйнувала! Іди геть з нашого життя!” – крикнув він і пішов.
Ірина сиділа одна, думаючи про своє минуле. Вона переїхала сюди, тікаючи від колишнього чоловіка, який бив її. Шукала спокою, але знайшла кохання. “Чому все так складно?” – шепотіла вона.
Через тиждень Оксана повернулася. Діти сумували за батьком. Вона зайшла в дім, Андрій чекав.
“Оксано, пробач. Я не зраджував,” – сказав він.
“Але ти був у неї,” – відповіла вона.
“Щоб поставити крапку. Ось, подивися,” – він показав повідомлення, де писав Ірині, щоб вона не дзвонила.
Оксана сіла: “Я боюся втратити тебе.”
“Ти не втратиш. Я з тобою назавжди,” – обіцяв Андрій.
Але історія не закінчилася. Ірина не зникла. Вона почала писати листи Оксані: “Оксано, я переїжджаю. Пробач за все.”
Оксана прочитала і відчула полегшення. Але одного дня Ірина подзвонила: “Оксано, мені потрібна допомога. Мій колишній знайшов мене.”
Оксана вагалася: “Чому я?”
“Бо ти сильна. Будь ласка,” – благала Ірина.
Оксана пішла. В будинку Ірини був не при собі. “Іро, ти моя!” – кричав він.
Оксана набрала поліцію: “Приїжджайте швидко!”
Поки чекали, Ірина розповіла: “Він бив мене в Києві. Я втекла сюди.”
Оксана обійняла її: “Ти не одна.”
Поліція забрала чоловіка. Ірина плакала: “Дякую, Оксано. Я не заслуговую.”
“Може, ми почнемо спочатку? Як подруги,” – запропонувала Оксана.
Андрій, дізнавшись, підтримав: “Ти молодець, кохана.”
Але ревнощі не зникли повністю. Оксана слідкувала, чи не дзвонить Ірина Андрію. Одного разу почула розмову: “Андрію,
дякую за пораду з комп’ютером,” – казала Ірина.
Оксана увірвалася: “Знову?!”
“Оксано, це просто допомога,” – пояснив Андрій.
Ірина втрутилася: “Я не хочу проблем. Я піду.”
Але Оксана зупинила: “Ні. Давай поговоримо по-чесному.”
Вони сіли втрьох. “Ірино, ти дійсно любиш Андрія?” – запитала Оксана.
Ірина зітхнула: “Було щось, але тепер я розумію – це самотність. Ви щасливі разом.”
Андрій додав: “Я люблю тільки Оксану.”
Оксана посміхнулася: “Тоді все гаразд.”
З того дня вони стали справжніми друзями. Ірина знайшла нового хлопця в місті, Оксана і Андрій поїхали у відпустку, щоб відновити стосунки.
Але життя – непередбачуване. Через рік Ірина зателефонувала: “Оксано, я чекаю дитину. Від твого Андрія? Ні, від мого нового. Але я щаслива!”
Оксана засміялася: “Вітаю! Не дзвони, якщо не хочеш запросити на хрестини.”
Вони сміялися разом, і тінь ревнощів зникла.
Минув ще рік. Оксана і Андрій жили спокійно, діти росли. Ірина привела у світ сина, назвала його Максимом, і Оксана стала хрещеною. “Дякую, що довірила,” – сказала Оксана на хрестинах.
“Ти моя подруга. Після всього,” – відповіла Ірина.
Але одного дня Андрій почав поводитися дивно. Приходив пізно, ховав телефон. Оксана запитала: “Що відбувається?”
“Нічого, робота,” – відповів він коротко.
Оксана не вірила. Вона перевірила його кишеню і знайшла записку: “Зустрінемося о 8. І.”
Серце завмерло. “Знову Ірина?” – подумала вона.
Вона пішла слідом за Андрієм того вечора. Він пішов до кафе в центрі містечка. Там сиділа Ірина з дитиною.
“Андрію, дякую, що прийшов,” – сказала Ірина.
“Що трапилося?” – запитав він.
“Мій хлопець пішов. Залишив мене з дитиною. Мені потрібна порада,” – зітхнула Ірина.
Оксана увірвалася: “Знову ти! Ірино, не дзвони мені більше, бо ти можеш забрати у мене чоловіка!”
Ірина здивувалася: “Оксано? Це не те. Я подзвонила Андрію, бо ти не відповідала.”
Андрій пояснив: “Кохана, вона в біді. Я не міг відмовити.”
Оксана сіла, заспокоюючись: “Пробачте.”
Ірина обійняла її: “Розумію. Після минулого.”
Вони поговорили. Ірина розповіла про свого хлопця: “Він був добрим, але не готовий до дитини.”
“Ти впораєшся. Ми допоможемо,” – сказала Оксана.
З того дня вони стали ще ближчими. Оксана допомагала з дитиною, Андрій лагодив речі в будинку Ірини.
Але ревнощі ховалися. Одного разу син Оксани сказав: “Мамо, тато часто у тітки Ірини.”
Оксана відчула укол. “Що він там робить?”
“Грає з Максимом,” – відповів син.
Оксана пішла до Ірини: “Ірино, скажи правду. Між вами нічого?”
Ірина засміялася: “Оксано, ні! Він як брат.”
“Добре,” – полегшено зітхнула Оксана.
Минали місяці. Андрій отримав підвищення, вони купили нову машину. Життя йшло.
Але одного дня Ірина подзвонила в сльозах: “Оксано, мій колишній повернувся. Хоче забрати дитину.”
Оксана і Андрій поїхали до неї. Колишній стояв на порозі: “Максим мій син!”
“Ні, ти пішов!” – кричала Ірина.
Андрій втрутився: “Йди геть, або викличемо поліцію.”
Чоловік пішов, але обіцяв повернутися. “Я подам до суду,” – сказав він.
Оксана підтримувала Ірину: “Ми знайдемо адвоката.”
Вони пішли до юриста. “Справа складна, але шанси є,” – сказав адвокат.
Ірина плакала: “Дякую вам.”
Андрій додав: “Ми родина тепер.”
Оксана посміхнулася, але в душі думала: “Родина? З нею?”
Суд минув. Ірина виграла. “Дякую, друзі!” – раділа вона.
Святкували в них вдома. “За дружбу!” – підняв келих Андрій.
Ірина подивилася на нього: “Андрію, ти герой.”
Оксана помітила той погляд. Тієї ночі вона сказала Андрію: “Будь обережний з Іриною.”
“Кохана, ти знову?” – зітхнув він.
“Так, бо вона може забрати тебе,” – відповіла вона.
Андрій обійняв: “Ніколи.”
Ще рік минув. Діти Оксани виросли, син пішов до університету. Ірина знайшла нову роботу в Києві, вирішила переїхати.
“Оксано, прощавай. Дякую за все,” – сказала вона на прощання.
“Не дзвони, якщо не хочеш розповісти новини,” – засміялася Оксана.
Ірина обійняла: “Обіцяю дзвонити.”
Андрій додав: “Бережи себе.”
Коли Ірина поїхала, Оксана відчула полегшення і сум. “Вона була частиною нашого життя,” – сказала вона Андрію.
“Так, але тепер тільки ми,” – відповів він.
Вони поїхали у подорож, відновили кохання. “Я люблю тебе більше, ніж раніше,” – шепотів Андрій.
“І я тебе,” – відповідала Оксана.
Ірина дзвонила іноді: “Привіт, як справи? У мене все добре, новий хлопець.”
Оксана відповідала: “Рада за тебе.”
Історія закінчилася щасливо, з уроком: ревнощі можуть руйнувати, але довіра – будувати.
Наталія Веселка
