У маленькому містечку на околиці Києва жила родина Петренків. Мати, пані Оксана, була жінкою з сильним характером – завжди впевнена у своїй правоті, як скеля в морі.
Вона працювала вчителькою в місцевій школі вже понад тридцять років і звикла, що її слово – закон.
Батько, пан Василь, був тихим механіком на заводі, який рідко втручався в сімейні справи, вважаючи, що “жінки самі розберуться”.
У них було дві доньки: старша, Анна, двадцяти восьми років, яка вже вийшла заміж і жила в сусідньому районі з чоловіком та маленьким сином, і молодша, Марія, двадцяти чотирьох, яка все ще мешкала з батьками. Анна була при надії – на шостому місяці, і це додавало родині особливого хвилювання.
Марія була незалежною і творчою душею. Вона працювала дизайнеркою в рекламній агенції, любила яскраві кольори, моду і все, що робило життя красивим.
Анна, навпаки, була спокійнішою, працювала бухгалтеркою в маленькій фірмі і мріяла про тихе сімейне щастя. Сестри були дуже близькими – з дитинства ділилися секретами, сміялися над дрібницями і підтримували одна одну в усьому
. Але з матір’ю відносини були складнішими. Пані Оксана любила своїх доньок, але її любов часто виражалася в постійних повчаннях і критиці.
“Я знаю, що для вас краще”, – казала вона завжди, не даючи місця для чужої думки.
Того сонячного травневого дня, коли Анні виповнилося двадцять дев’ять, родина зібралася на святкування. День народження планували скромно – вдома, з тортом, салатами і кількома близькими друзями.
Анна сиділа за столом, обережно тримаючи руку, де вже відчувала рухи майбутньої дитини. Вона була в легкій блакитній сукні, і посміхалася, дивлячись на стіл, заставлений стравами.
“Доню, вітаю тебе з днем народження! – вигукнула пані Оксана, входячи з кухні з великим пакунком. – Ось, це від мене. Я довго думала, що тобі подарувати, і вирішила, що це буде найкорисніше.”
Анна розгорнула подарунок і побачила набір для немовляти: крихітні шапочки, пелюшки, іграшки та пляшечки. Все було практичне, якісне, але… не для неї самої.
“Мамо, дякую, – сказала Анна, намагаючись посміхнутися щиро. – Це дійсно корисно для малюка.”
“Звичайно, корисно! – відрізала пані Оксана. – Ти ж тепер не просто дівчина, а майбутня мати. Подарунки мають бути для дитини, а не для якихось забаганок. Я ж знаю, що кажу – я вас обох виростила!”
Тим часом Марія підійшла з своїм пакунком – елегантним, обгорнутим у блискучий папір з бантом.
“Сестричко, з днем народження! – сказала вона, обіймаючи Марію. – Я знаю, як ти любиш прикраси, тож ось це для тебе. Щоб ти відчувала себе красивою.”
Анна відкрила коробочку і ахнула: там була набір біжутерії – намисто з перлинками, сережки з ніжними квіточками і браслет, що переливалися на світлі.
” Марія, це чудово! – вигукнула вона, відразу приміряючи намисто. – Я так рада! Дякую, сестричко, ти завжди знаєш, чого я хочу.”
Але пані Оксана скривилася. “Біжутерія? – перепитала вона зневажливо. – Маріє, це ж не подарунок, а якась нісенітниця! Що з нею робити? Вона ж не для дитини. Треба думати про майбутнє, а не про блискітки. Я тобі скільки разів казала: подарунки мають бути практичними. Для сестри, але з думкою про немовля!”
Марія стиснула губи, намагаючись не сперечатися. “Мамо, Анна теж заслуговує на увагу. Вона ж не тільки майбутня мама, а й жінка, яка святкує свій день.”
“Ні-ні, – відмахнулася пані Оксана. – Я права. Діти – це головне. А ці твої прикраси… Ех, молодь!”
Анна мовчала, але в очах її блиснули сльози. Вона так чекала цього дня – дня, коли хтось відзначить саме її, а не тільки дитину.
Подарунок Анни був як ковток свіжого повітря, нагадування, що вона все ще існує як особистість. Святкування тривало, але атмосфера стала напруженою. Гості їли торт, розмовляли про погоду і роботу, але сестри обмінялися поглядами – мовчазним розумінням.
Після свята, коли гості розійшлися, Марія залишилася допомогти прибрати. Анна сиділа на дивані, граючись браслетом.
“Марія, дякую тобі ще раз, – сказала вона тихо. – Мама, звісно, права по-своєму, але… я так хотіла, щоб хтось подумав про мене. Не тільки про малюка.”
Марія сіла поруч і обійняла сестру. “Я розумію. Мама завжди так – думає, що знає краще за всіх. Але це нечесно. Ти ж не зникла, ти все ще Анна, моя улюблена сестра.”
“Так, але як їй пояснити? – зітхнула Марія. – Вона ж не слухає.”
Анна задумалася. “Знаєш, може, пора її провчити? Показати, як це – коли подарунок не для тебе, а для когось іншого.”
Марія підняла брови. “Як це?”
“Пам’ятаєш, мамин день народження через місяць? – усміхнулася Анна. – Ми з тобою купимо подарунок… але не для неї. Для тебе. Щось, що їй сподобається, але скажемо, що це для тебе, бо ти живеш з нею і це буде корисно для родини.”
Марія засміялася. “Ой, Аню..! Але… може, це спрацює. Вона відчує на собі, як це образливо.”
“Саме так, – кивнула Анна. – Ми не хочемо її образити сильно, але урок їй потрібен. Вона ж любить нас, просто не розуміє, як її слова ранять.”
Сестри довго обговорювали план. Вони вирішили купити щось практичне, що пані Оксана завжди хотіла – наприклад, новий набір посуду або ковдру для дому.
Але подарувати його як “для Марії, бо вона з вами живе і це для її комфорту”. Вони сміялися, уявляючи реакцію матері, але в глибині душі сподівалися, що це допоможе.
Минув місяць. День народження пані Оксани наближався. Вона була в піднесеному настрої – любила свята, де була в центрі уваги.
“Дівчатка, приходьте обов’язково! – казала вона по телефону. – Я спекла пиріг, тато приготував шашлик. Буде весело!”
Анна і Марія приїхали разом. Анна тримала великий пакунок, Марія – квіти. За столом зібралася вся родина: пан Василь, дядько з тіткою, сусіди. Пані Оксана сяяла, приймаючи вітання.
“Мамо, з днем народження! – сказала Анна, вручаючи подарунок. – Ми з Марією довго вибирали.”
Пані Оксана розгорнула пакунок і побачила гарний набір постільної білизни – м’яку, з квітковим візерунком, яку вона колись згадувала в розмові.
“Ой, дівчатка, це ж те, про що я мріяла! – вигукнула вона. – Дякую!”
Але Анна посміхнулася і сказала: “Мамо, це не для тебе. Це для Марії. Вона ж з вами живе, і це буде для її комфорту.
Пані Оксана завмерла. “Що? Як це – не для мене? Це ж мій день народження!”
Анна додала: “Мамо, ти ж сама казала: подарунки мають бути для тих, хто потребує. Марія живе з вами, тож це для дому, для неї.”
Обличчя пані Оксани почервоніло. “Це жарт? Ви що, знущаєтеся? Я вас виростила, а ви так зі мною!”
“Ні, мамо, – спокійно сказала Марія. – Ми просто робимо так, як ти вчила. Пам’ятаєш день народження Анни? Ти сказала, що мій подарунок – нісенітниця, бо не для дитини.”
Пані Оксана мовчала, дивлячись на пакунок. Гості незручно перезирнулися. “Я… я не хотіла вас образити, – пробурмотіла вона нарешті. – Але це не те саме!”
“Саме те, мамо, – м’яко сказала Анна. – Я теж образилася тоді. Хотіла, щоб хтось подумав про мене, а не тільки про дитину.”
Пані Оксана встала і вийшла з кімнати. Святкування продовжилося, але без неї – вона замкнулася в спальні. Пан Василь зітхнув: “Дівчатка, може, переборщили?”
“Тату, ми не хотіли її ранити, – сказала Анна. – Просто урок.”
Три місяці минули в напрузі. Пані Оксана не говорила з доньками – відповідала коротко по телефону, уникала зустрічей. Анна і Марія намагалися помиритися: дзвонили, надсилали повідомлення, але мати була впертою.
“Вона образилася сильно, – казала Марія Анні. – Може, ми помилилися?”
“Ні, – відповідала Анна. – Вона мусить зрозуміти.”
Анна тим часом народила сина – маленького Іванка. Родина святкувала, але без пані Оксани в повному складі. Вона прийшла в пологовий, але поводилася стримано. “Вітаю, доню, – сказала вона доньці, дивлячись на немовля. – Він гарний.”
“Мамо, поговори з нами, – благала Марія. – Ми ж любимо тебе.”
Але пані Оксана мовчала.
Минали дні. Пані Оксана сиділа вдома, думаючи про все. Вона згадувала своє дитинство – строгу матір, яка теж завжди повчала.
“Може, я така ж?” – думала вона. Вона дивилася на постільну білизну, яку доньки подарували “для Марії”, і розуміла: це був дзеркало її власних слів.
Нарешті, через три місяці, вона подзвонила. “Дівчатка, приходьте в гості. Треба поговорити.”
Анна і Марія приїхали з хвилюванням. Пані Оксана зустріла їх на порозі, з теплим чаєм і пирогом.
“Сідайте, – сказала вона. – Ех, все-таки дали ви цінний урок своїй матері, тобто мені. І знаєте, я вам за це вдячна.”
Доньки здивовано перезирнулися. “Мамо, ти не сердишся?” – запитала Анна.
“Спочатку сердилася, – зізналася пані Оксана. – Думала, ви невдячні. Але потім зрозуміла: я була неправа. На дні народженні Анни я не подумала про її почуття. Вона ж не тільки мати, а й моя донька. А ви… ви показали мені, як це боляче, коли ігнорують тебе саму.”
Анни обійняла матір. “Мамо, ми не хотіли тебе образити. Просто… хотіли, щоб ти зрозуміла.”
“Я зрозуміла, – сказала пані Оксана, витираючи сльозу. – Відтепер буду думати не тільки про практичне, а й про серце. Дякую вам, дівчатка.”
Вона встала і обняла обох доньок одночасно – міцно, як ніколи. “Люблю вас, – прошепотіла вона. – Ви найкращі доньки на світі.”
З того дня родина стала ближчою. Пані Оксана навчилася слухати, а сестри – що іноді урок потрібен навіть найріднішим. Вони часто згадували ту історію зі сміхом, і вона стала сімейною легендою – про те, як подарунки вчать любові.
Олеся Срібна
