Після того, як я втратила найкращу подругу, гроші та довіру, я більше не в’яжу на замовлення. Якби хто платив навіть втричі більше або обіцяв золоті гори, все одно не візьмусь. Мені краще зробити кілька виробів для незнайомих мені людей, отримати від них оплату своєї роботи, ніж чекати від друзів скупе “дякую”.
Все почалося з того, як Оксана прийшла до мене з проханням, щоб я зв’язала їй кардиган на осінь. Ми разом вибрали модель, намалювали ескіз та колірну палітру. Я вирахувала кількість пряжі, вартість роботи та терміни. Коли ми все узгодили з Оксаною, вона мені сказала:
— Марина, я не можу тобі зараз заплатити, давай ти купиш пряжу та почнеш в’язати мені кардиган, а я потім тобі гроші віддам. Всю суму відразу. Розумієш, у мене зараз скрутні часи.
— Добре, – погодилася я, хоча сама не знала чого.
Мені просто дійсно так захотілося зв’язати той кардиган, тим більше своїй подрузі. Я вирішила, що почну роботу. Того ж дня замовила пряжу, все гарно продумала, ще й дорогу фурнітуру оплатила. За вартістю всього разом виходило три тисячі гривень. Це невисока ціна для такої роботи, тим більше, що половина вартості займає пряжа. На цю всю роботу я мала витратити місяць, адже у мене ще були інші замовлення.
Зазвичай я більше люблю пледи в’язати. Але якщо комусь потрібні якісь комбінезони для дитини або кардигани, я теж це можу зробити. Ще шапки та берети вмію.
Я потихеньку почала в’язати. Спочатку виділяла пів години на день, а потім вже й годину. Мені дуже хотілося зв’язати, тим більше узор був цікавим. Та й сама робота приносила мені задоволення. Тільки одне я не врахувала. Такого, що мені вчинить подруга, я взагалі не очікувала.
Якось вона прийшла до мене через два тижні та запитала, як просувається робота. Я їй показала кардиган та частини, які я вже зв’язала. Там залишилися тільки рукава доробити. Оксана дуже хвалила мою роботу. Та й казала, що пишається мною. Але тоді я помітила, як вона на мене дивно дивиться.
— Марино, в’яжи швидше, – якось вона мені сказала.
— Я в’яжу у своєму темпі. Мені немає куди поспішати, – виправдовувалася я.
— Я знаю, що ти можеш швидше, але не хочеш, – не поступалася подруга. – Просто осінь на дворі, а я так хочу у кардигані походити до дощів. Прошу, зроби швидше, я тобі ще доплачу.
— Скільки? – запитала я.
— Ну як? Я ще можу 500 гривень накинути зверху. І ще й кавою тебе пригостити.
Справа тут була не в каві, я це розуміла. Тепер мені її кардиган стояв, як ком у горлі. Грошей немає, тільки обіцянки. Після цієї розмови подруга почала ходити до мене частіше. А як прийде, спочатку запитає, як там робота, а потім чай чи каву просить. А ще до кави їй щось постав. Сама нічого не приносить, тільки приходить роботу контролювати та їсти. Якось я їй сказала:
— Оксано, коли ти гроші мені заплатиш?
На що вона відповіла:
— Все буде, тільки пізніше.
Коли до завершення кардигана залишився тиждень, Катя приходила до мене майже кожного дня. А я, як дурепа, намагалася їй догодити. Всі мої замовлення відклала та продовжувала їй в’язати. Тему грошей я ще раз підняла за три дні до дачі роботи. На що подруга відповіла, що занесе мені всю суму наступного тижня.
Тобі заперечила:
— Ні, так не буде. Тут моя пряжа, це моя робота, я виставлю кардиган на продаж. Якщо його швидше куплять, тоді це був не твій. А тобі я ще зв’яжу, як буде оплата.
На що Катя образилася і це був для мене сигнал. Вона взяла готовий кардиган та пішла додому. Я не побачила, коли вона його винесла, адже виходила на кухню води попити. Подумала, можливо, точно занесе гроші, ми ж 20 років дружимо.
Після того дня минув тиждень, проте подруга не з’являлася. Я їй дзвонила, а телефон не відповідав. Минув ще тиждень, і нічого не змінилося.
Я у магазині її побачила. Вона купувала продукти у моєму кардигані. Я підійшла ближче, але Оксана мене не побачила. Вона вихвалялася перед своїми друзями, що цей виріб такий красивий і їй він даром дістався.
Це мене дуже вразило і я до неї звернулася:
— Оксано?
Дівчина повернулася, а я продовжила:
— Як тобі не соромно, коли ти мені гроші віддаси на цей кардиган?
Вона презирливо подивилась та сказала:
— Який кардиган? Мені його взагалі мама зв’язала. Ніяких грошей не буде.
Я там ледве не впала від такого.
— Нічого собі “мама зв’язала”, – сказала я. – Мама твоя з ранку до ночі у магазині працює. Як вона могла встигнути?
Оксана відвернулася та пішла, а за нею й ті подруги, з якими вона пліткувала.
Мені так образливо стало. Всі знають, що я в’яжу на замовлення. У нас невеличке містечко й плітки всі швидко розбігаються. Я більше нічого не могла сказати. На мої очі навернулися сльози й у горлі ніби ком став. Я мовчки розвернулася та пішла.
