— Оксано, ну ти ж не виженеш нас із немовлям на вулицю в таку холоднечу? Подумаєш, ми зайняли твою спальню, тобі ж на дивані в залі теж зручно!
Оксана та Сергій плекали свою київську квартиру на Оболоні як справжній храм спокою. Кожен квадратний метр цієї затишної «двійки» був результатом років кропіткої праці та жорсткої економії. Сергій, провідний інженер з математичним складом розуму, розрахував іпотеку до копійки, а Оксана, коректор у відомому видавництві, власноруч добирала відтінки шпалер і фіранки, щоб вони ідеально гармоніювали з ранковим сонцем.
Їхнє життя було налаштоване як дорогий швейцарський годинник: неспішні прогулянки набережною Дніпра, ритуал замовлення суші щоп’ятниці та та ідеальна, майже кришталева тиша, яку вони вважали своєю найбільшою розкішшю після галасливого мегаполіса.
Все змінилося одного фатального вівторка, коли на екрані телефону Оксани висвітилося ім’я її двоюрідної сестри з невеликого містечка на Хмельниччині.
— Оксаночко, люба, виручай! — голос Світлани в трубці миттєво перейшов на істеричні ридання, що переривалися голосним плямканням немовляти на задньому плані. — У нас тут просто катастрофа. Роботи нуль, завод закрили, Юрчика скоро з орендованої хати виженуть, бо платити нічим! Ми вирішили в Київ податися, тут же гроші лопатою гребуть. Можна ми у вас пересидимо? Буквально тиждень! Поки Юра першу зарплату отримає і ми хоч якийсь куток знайдемо? Ти ж рідна кров, не залишиш нас під парканом з дитиною!
Оксана розгублено подивилася на Сергія. Той важко зітхнув, відклав книгу і ледь помітно кивнув: «Ну, рідня ж… тиждень якось переб’ємося. Не чужі люди». Якби вони тоді знали, що цей кивок стане початком кінця їхнього затишку.
«Тиждень» почався з того, що Світлана, її чоловік Юра та шестимісячний Павлик прибули на вокзал з такою кількістю баулів, сумок і картатих мішків, ніби вони збиралися пережити в Києві зиму.
— Ой, як у вас тут… гламурно, — процідила Світлана, переступаючи поріг і вносячи в квартиру стійкий аромат залізничного вокзалу, кислих підгузків та дешевих парфумів. Вона критично оглянула світлий передпокій. — Але місця, чесно кажучи, замало для столиці. Як ви тут у двох не задихаєтесь? Юрчику, занось манеж, став прямо тут, у вітальні, біля телевізора. Павлику треба простір!
Вже через три години квартира Оксани нагадувала не затишне гніздечко, а склад гуманітарної допомоги в зоні лиха. Повсюди висіли вологі пелюшки — Світлана категорично відмовилася користуватися сушильною машиною.
— Це хімія і радіація! — заявила вона. — Натуральне сонце і підвіконня краще, квіти на вікнах вологу заберуть. Скляні полиці, де раніше стояли колекційні фігурки та свічки, тепер були заставлені надбитими пляшечками з кашею та залишками дитячого харчування.
— Ви не переживайте, ми як мишки, вас і не помітимо! — бадьоро запевняв Юра.
В той самий момент він без запрошення відкрив холодильник, дістав шматок дорогого пармезану, який Оксана берегла для пасти, і відкусив прямо від брикета.
— О, Оксано, а що, нормального хліба немає? — скривилася гидливо Світлана — Якийсь він у вас кислий, бездрожжовий… Наступного разу батон купи, білий, щоб м’який був. І ковбаски якоїсь «лікарської», бо Юрчику сили потрібні роботу шукати.
Минуло десять днів. Обіцяний «тиждень» розчинився в тумані Юриної ліні. Питання про пошук роботи ставало все більш примарним. Щоранку він виходив на балкон у домашніх капцях Сергія, з його улюбленою кавою в руках, і годинами «вивчав ринок». Насправді ж він просто грав у «танчики» на телефоні, іноді голосно лаючись на поганий Wi-Fi.
Світлана ж розгорнула справжню психологічну війну. В її голові жила залізобетонна впевненість: Оксані «просто пощастило», і тепер вона зобов’язана ділитися.
«Подивися на неї», — думала Світлана, спостерігаючи, як Оксана вранці наносить дорогий крем. — «Сидить у теплі, папірці свої вичитує, гроші ні за що отримує. А я? Я мати! Я героїня! У мене дитина на руках, а вони навіть окрему кімнату нам не звільнили. З них не убуде, у Сергія ж зарплата в доларах, напевно. Буржуї недобиті. Ми тут мучимося, а вони суші замовляють».
Вона повністю окупувала кухню. Замість легких салатів, до яких звикли господарі, Світлана варила величезні каструлі жирного борщу на свинячих кістках та смажила котлети в такій кількості олії, що дорогі шпалери почали жовтіти і вбирати запах радянської їдальні.
— Може, ви переберетеся в залу на диван? — раптом запропонувала Світлана на дванадцятий день, коли Оксана прийшла з роботи з головним болем. — Павлику в спальні буде краще, там вікна у двір, тихо. А ви молоді, здорові, вам і в залі на розкладному нормально буде. Ми ж сім’я, треба допомагати немовляті.
Оксана заніміла від такого нахабства.
— Свєто, це наша спальня. Там наше ліжко, наш ортопедичний матрац, який ми купували спеціально для моєї хворої спини…
— Оксано, ти серйозно? — Світлана зробила «великі очі», в яких миттєво з’явилися сльози образи. — Ти ставиш свій матрац вище за спокій дитини? Він же надривається щоночі! Як у тебе серце не крається? Ти завжди була егоїсткою, ще з дитинства. Тобі шкода кутка для племінника? Яка ж ти жорстока… Багатство тебе зовсім зіпсувало!
Через три тижні ситуація стала нестерпною. Оксана виявила, що Світлана без дозволу використовує її дорогу французьку сироватку для обличчя, як «крем для рук», бо «руки від ваших миючих засобів сохнуть». Сергій же з жахом дізнався, що Юра “позичив” на невизначений термін його улюблений набір німецьких інструментів якомусь «корешу з третього під’їзду», з яким він познайомився біля пивного кіоску.
Сварки відбувалися щогодини.
— Чому світло горить у ванній вже півтори години? — не витримав Сергій, побачивши рахунок за комуналку, який зріс удвічі.
— Дитину купали! — вигукнув з дивана Юра, навіть не відриваючись від телефону. — Тобі що, для рідного племінника літрів води шкода? Такий ти, виходить, дядько? Тільки про свої копійки й думаєш, а у дитини, між іншим, попрілості! Ви тут у золоті купаєтеся, а ми кожну гривню рахуємо!
Оксана спробувала востаннє поговорити з сестрою по-людськи.
— Свєто, минув майже місяць. Юра навіть на жодну співбесіду не сходив. Коли ви плануєте з’їжджати? Ми втомилися, ми не висипаємося, Павлик плаче щоночі…
— Ой, Оксанко, знову ти за своє! — Світлана миттєво перейшла до емоційного шантажу. — Куди ми підемо? На вокзал? Під міст? Грошей немає, Юру на одній фірмі «кинули» (хоча Сергій знав, що Юра там навіть не з’являвся), а у малого зубки лізуть, температура. Ти ж християнка, чи у вас у Києві совість разом з пропискою забирають? Ви ж багаті! У вас квартира, машина, робота… Вам що, важко допомогти бідним родичам? Та Господь вам усе це дав, щоб ви ділилися! А ти жадібна, як і твій Сергій!
Оксана почувалася монстром у власному домі. Вона боялася зайти на кухню, щоб не почути чергову лекцію про те, що вона «неправильно миє тарілки» або «занадто голосно стукає підборами», коли Павлик нарешті заснув після обіду.
Розв’язка настала в п’ятницю. Сергій повернувся додому раніше і застав у вітальні справжній вертеп. Юра запросив трьох своїх нових «друзів» подивитися футбол. На столі стояли пляшки, усюди були крихти від чипсів та недоїдена риба. Але останньою краплею стала попільничка. Нею слугувала колекційна керамічна тарілка, яку Сергій привіз із відрядження до Японії. Вона була завалена сміттям.
— Геть звідси, — тихо, але так, що стіни завібрували, сказав Сергій.
— Ти чого, братан? — Юра розплився в нахабній посмішці, витираючи жирні руки об оббивку дивана. — Сідай з нами, тут наші «Динамо» рвуть! Чого ти такий напружений? Розслабся, ми ж свої люди.
— Я сказав: геть. Усі. Прямо зараз. І друзі твої, і ти, і твоя дружина. У вас є година, щоб зібрати мотлох.
Світлана вискочила з кухні з ополоником у руках, верещачи на весь під’їзд:
— Ти не маєш права! Ми тут проживаємо! Я поліцію викличу! Дитину на вулицю виганяють! Оксано, скажи йому! Він з глузду з’їхав від своїх грошей!
— Клич, — спокійно відповіла Оксана, яка вже виносила з комори їхні напівпорожні баули. — Якраз покажемо поліції, як ви незаконно перебуваєте в моїй квартирі, що ви зробили з меблями і як ви вкрали мої речі.
Юра спробував було лізти в бійку, але Сергій, доведений до точки кипіння місяцем безсоння та принижень, просто взяв його за комір і виставив за двері разом із пивом. Світлана ще годину верещала в під’їзді, знімаючи «сторіз» для Instagram про те, як «багаті київські родичі-садисти» виганяють немовля на лютий мороз. На вулиці був теплий травневий вечір, цвіли каштани, але для драми Світлані потрібен був саме «мороз».
Родичі з Хмельниччини прокляли Оксану до сьомого коліна в ту ж ніч. У сімейному чаті у Viber її видалили з ганьбою, попередньо назвавши «бездушною лялькою, яка продала душу дияволу за квартиру у Києві». Мати Світлани навіть дзвонила Оксані, щоб сказати, що «на тому світі їй цей диван відгукнеться».
Оксана та Сергій витратили цілий місяць і чималу суму грошей на клінінг, щоб відмити квартиру від запаху жиру та повернути їй колишній вигляд. Вони змінили замки і встановили суворе правило: будь-які гості — тільки на нейтральній території в кафе.
Виявилося, що Світлана та Юра не пропали. Наступного ж дня вони знайшли іншу «жертву» — якусь далеку тітку в Ірпені, де знову розіграли ту саму карту з немовлям, безробіттям та «злими родичами з Оболоні».
— Знаєш, — сказала Оксана Сергію, коли вони нарешті вечеряли в цілковитій, блаженній тиші. — Я зрозуміла одну важливу річ: доброта без кордонів — це не чеснота. Це просто відкрите запрошення для паразитів. Вони ніколи не скажуть «дякую», бо щиро впевнені, що ти їм винен за фактом свого успіху.
— Головне, що ми знову вдома, — відповів Сергій.
Він підійшов до вікна. На Оболоні запалювалися вечірні вогні. В їхній квартирі знову пахло лавандою, свіжозмеленою кавою та спокоєм, а не чужою безпардонністю. Це був дуже дорогий урок, але він вартував кожного витраченого нерва.
