На околиці старого міста, де будинки ще пам’ятали довоєнні часи, а асфальт на дорогах тріскався від часу, стояла п’ятиповерхівка.
Вона була сірою, як і більшість будівель у цьому районі, але в ній вирувало життя: сусіди сварилися через місця на парковці, діти ганяли м’яча у дворі, а старенькі бабусі на лавочках переповідали останні плітки.
На третьому поверсі жила Оксана Павлівна, жінка поважного віку, чиї очі зберігали тепло, попри всі труднощі життя.
Її квартира була скромною, але затишною: старенький диван, вицвілі шпалери, на столі завжди стояла миска з цукерками для гостей, хоч гості приходили рідко.
Оксана Павлівна була вдовою. Її чоловік, Василь, пішов з життя десять років тому, залишивши її саму з єдиною донькою, Ларисою.
Лариса виросла, вийшла заміж, але шлюб не склався. Відтоді вона жила окремо, час від часу з’являючись у матері з новими “залицяльниками” і однією незмінною метою — забрати частину пенсії, яку Оксана Павлівна отримувала першого числа кожного місяця.
Того дня, першого листопада, осінь уже повноправно господарювала в місті. Листя гнало вітром по тротуарах, а небо затягло сірими хмарами.
Оксана Павлівна, як завжди, пішла до пошти за пенсією. Її кроки були повільними, але впевненими. Вона тримала в руках стару сумку, в якій лежали квитанції за комунальні послуги та кілька гривень на хліб і молоко.
Повернувшись додому, вона акуратно поклала гроші на стіл, розклала їх по купках: на світло, на газ, на воду. Залишок, кілька сотень гривень, вона сховала в стару шкатулку під серветкою.
Не встигла вона заварити чай, як у двері постукали. Спочатку тихо, а потім наполегливо. Оксана Павлівна зітхнула. Вона знала, хто це.
— Оксано Павлівно, відчиняй, не чуєте, що донька прийшла? — гукнув голос із-за дверей. — Ми ж вам не надоїдаємо, тільки раз у місяць приїжаємо і просимо трохи допомогти.
Голос належав Олегу, новому залицяльнику Лариси. Оксана Павлівна не поспішала відчиняти.
Вона знала, що цей візит закінчиться так само, як і попередні: Лариса забере гроші, а вона залишиться з порожньою шкатулкою і тривогою в серці.
— Мамо, ну що ти там? — долинув голос Лариси. — Відчиняй, холодно ж!
Оксана Павлівна повільно підійшла до дверей і відчинила. На порозі стояла Лариса в яскравій червоній куртці, з нафарбованими губами і скуйовдженим волоссям.
Поруч із нею стояв Олег — високий чоловік із широкими плечима, в шкіряній куртці й із самовдоволеною посмішкою.
— Здрастуй, доню, — тихо сказала Оксана Павлівна, відступаючи, щоб пропустити гостей.
— Привіт, мамо, — Лариса швидко увійшла, кинувши сумку на диван. — Ну, як ти тут? Все нормально?
Олег увійшов слідом, оглядаючи квартиру так, ніби оцінював її на продаж.
— Та нормально, Оксано Павлівно, живете ж, як королева, — він засміявся, сідаючи на стілець без запрошення. — Ми тут ненадовго, так, Ларисо?
Лариса кивнула, але її погляд уже блукав по столу, де ще лежали квитанції.
— Мамо, ти ж пенсію отримала? — прямо запитала вона. — Нам із Олегом треба трохи грошей, знаєш, у нас там справи.
Оксана Павлівна стиснула губи. Вона знала, які в Лариси “справи”. То новий телефон, то поїздка кудись із черговим кавалером, то ще якась забаганка.
— Ларисо, я ж тобі казала, що мені самій ледь вистачає. Комуналка подорожчала, ліки треба купувати, — тихо відповіла вона.
— Ой, мамо, не починай, — Лариса закотила очі. — Ми ж не все забираємо, так? Тобі ж вистачить на хліб і молоко. Правда, Олеже?
— Ага, — кивнув Олег, розвалившись на стільці. — Ми ж не чужі, Оксано Павлівно. Сім’я ж допомагає одне одному.
Оксана Павлівна відчула, як всередині стискається від болю. Вона любила Ларису, попри все. Але кожен такий візит залишав у її душі нову тріщину.
Тим часом у дворі п’ятиповерхівки розгорталася інша сцена. На лавочці сиділи дві сусідки — тітка Марія і баба Віра. Вони, як завжди, обговорювали всіх і все, тримаючи в руках насіння.
— Бачила, Віро, знову Лариска приїхала, — тітка Марія кивнула в бік під’їзду. — І цього разу з новим “хахалем”.
— Та бачила, — відгукнулася баба Віра, спльовуючи лушпиння. — Бідна Оксана Павлівна. Та ж донька її оббирає до нитки. Пенсію тільки отримала, а вже тут як тут.
— А що вона може? — зітхнула тітка Марія. — Донька ж єдина.
— А жити на що? — обурилася баба Віра. — Я б на її місці давно двері зачинила і не пустила б. Хай би сама заробляла!
Тітка Марія похитала головою.
— Ти ж знаєш Оксану. Вона м’якша за масло. І Лариса це знає.
Поки сусідки пліткували, у дворі з’явився ще один персонаж — Ігор, молодий чоловік із другого поверху. Він був програмістом, працював із дому і частенько допомагав сусідам із дрібними справами: то телевізор полагодити, то комп’ютер налаштувати.
Ігор не раз чув від тітки Марії про біди Оксани Павлівни, але ніколи не втручався. Цього разу, однак, він зупинився біля лавочки.
— Добрий день, тітко Маріє, бабо Віро, — привітався він. — Знову пліткуєте?
— А що нам ще робити? — засміялася баба Віра. — Ти краще скажи, Ігоре, ти ж розумний, що Оксані Павлівні з її Ларискою робити?
Ігор знизав плечима.
— Не знаю. То їхні сімейні справи. Але якщо вона щомісяця забирає в неї пенсію, то це вже не просто справи. Це, вибачте, грабіж.
— От і я кажу! — вигукнула баба Віра. — Може, ти з нею поговориш? Ти ж молодий, розумний, вона тебе послухає.
Ігор похитав головою.
— Не думаю, що вона захоче слухати. Але я подумаю, як можна допомогти.
Тим часом у квартирі Оксани Павлівни розмова ставала дедалі напруженішою.
— Мамо, ну не будь такою, — Лариса вже підвищила голос. — Ми ж не просимо мільйони! Тільки тисячу-дві. У нас із Олегом бізнес-ідея, розумієш? Ми відкриємо кав’ярню, будемо заробляти, і я тобі все поверну!
Оксана Павлівна дивилася на доньку і не впізнавала її. Де була та маленька дівчинка, яка бігала до неї з квітами, зібраними в парку? Де була та Лариса, яка обіцяла дбати про матір, коли виросте?
— Ларисо, я не можу цього разу, — тихо, але твердо сказала вона. — Мені самій не вистачить.
Олег, який до того мовчав, раптом встав.
— Оксано Павлівно, ви що, нам не довіряєте? — його голос став різким. — Ми ж не якісь шахраї. Ми сім’я!
— Ти мені не сім’я, — несподівано для себе сказала Оксана Павлівна. Її голос тремтів, але в ньому з’явилася сила, якої вона сама не очікувала.
Лариса завмерла, а Олег насупився.
— Мамо, ти що таке кажеш? — Лариса підійшла ближче. — Ти ж не хочеш, щоб я образилася?
— Я хочу, щоб ти подумала про мене, — відповіла Оксана Павлівна. — Ти забираєш у мене все, Ларисо. А я жива людина, мені теж треба жити.
Запала тиша. Олег кашлянув, явно відчуваючи себе незручно.
— Ну, знаєте, ми ж не наполягаємо, — пробурмотів він. — Хочете, щоб ми пішли, то ми підемо.
— Ідіть, — тихо сказала Оксана Павлівна. — І подумайте, чи варто наступного разу приходити.
Лариса різко схопила сумку і пішла до дверей. Олег попрямував за нею. На порозі Лариса обернулася.
— Ти ще пошкодуєш, мамо, — кинула вона і грюкнула дверима.
Оксана Павлівна сіла на диван і закрила обличчя руками. Її серце стискалося від болю, але водночас вона відчувала полегшення. Вперше за багато років вона сказала те, що думала.
Наступного дня Ігор постукав у двері Оксани Павлівни. Він тримав у руках пакет із продуктами — молоко, хліб, трохи овочів.
— Добрий день, Оксано Павлівно, — усміхнувся він. — Я тут подумав, може, вам щось треба?
Оксана Павлівна здивовано подивилася на нього.
— Ігоре, ти що, навіщо це?
— Та просто так, — він знизав плечима. — Сусіди ж мають допомагати одне одному, правда?
Вона запросила його на чай, і за чашкою гарячого напою Оксана Павлівна розповіла йому про вчорашній візит Лариси. Ігор слухав уважно, не перебиваючи.
— Знаєте, Оксано Павлівно, — сказав він нарешті, — ви правильно зробили, що сказали їй правду. Але я думаю, вам варто поговорити з кимось, хто може допомогти. Може, з психологом чи юристом. Лариса не має права так з вами поводитися.
Оксана Павлівна зітхнула.
— Може, ти й правий, Ігоре. Але вона ж моя донька. Як я можу проти неї щось робити?
— Ви не проти неї, — відповів Ігор. — Ви за себе. Ви маєте право жити гідно.
Ці слова запали їй у душу. Наступного тижня Оксана Павлівна звернулася до соціального працівника, який порадив їй, як захистити свої права.
Вона також почала відвідувати групу підтримки для літніх людей, де познайомилася з іншими, хто мав схожі проблеми з рідними.
Лариса ще кілька разів намагалася прийти, але Оксана Павлівна трималася твердо. Вона більше не віддавала гроші, а згодом Лариса перестала приїжджати.
Сусіди, бачачи зміни в Оксані Павлівні, почали її поважати ще більше. Тітка Марія і баба Віра навіть влаштували для неї маленький сюрприз на день народження, зібравши всіх сусідів у дворі.
Оксана Павлівна вперше за багато років відчула, що вона не сама. Її дім, хоч і скромний, став місцем, де вона могла бути собою. А шкатулка під серветкою більше не порожніла щомісяця.
Христина Макаренко
